Його називають видатним киргизьким радянським письменником-прозаїком, гуманістом, чиї твори перекладено 176 мовами світу. А ще Чингіз Айтматов є представником покоління «шістдесятників», відомим унікальним стилем, що поєднує реалізм із філософськими та міфологічними мотивами. Однак, чи є це достатньою підставою для того, щоб встановити письменнику погруддя у Києві? Це питання розділило тих, хто дізнався про такі плани, і тому Український кризовий медіа-центр запросив на свій дискусійний майданчик двох експертів – доктора філологічних наук, професора, старшого наукового співробітника відділу української філології та освітніх технологій Миколу Васьківа та професора кафедри світової літератури Факультету української філології, культури і мистецтва Київського столичного університету імені Бориса Грінченка, заслуженого працівника освіти України Юрія Ковбасенка.
«Ідея встановити бюст чи пам’ятник Чингізу Айтматову в Києві носиться давно. Свого часу навіть було чітко визначене місце на Лук’янівці, але тодішній посол Киргизької республіки в Україні вирішив, що це місце не надто шанобливе для відзначення Чингіза Айтматова. Сьогодні знайшли інше місце поруч із корпусом історичного факультету університету імені Драгоманова, і знов з цим не всі згодні. Противники кажуть, що не варто відкривати погруддя нібито проросійському письменникові», – розповів Микола Васьків.
За його словами, за рік до смерті Чингіз Айтматов збирався прилетіти в Україну, але медики йому заборонили.
«В нього було бажання поспілкуватися із українцями. Взагалі якихось упереджень антиукраїнських у нього ніколи не було. Коли питали Чингіза Айтматова про ставлення до помаранчевої революції, він казав, що це справа народу: народ дав владу, народ забрав владу», – додав науковець.
Щодо закидів в контексті декомунізації і дерусифікації, то Айтматов дійсно писав російською мовою. Точніше киргизькою, а потім перекладали російською.
«В нас теж багато письменників російською писали. Для маленького киргизького народу і письменника це була можливість вийти на значні обшири, і за рахунок цього знову ж таки й на світову арену. І ще цікавий факт: у 1972 році Айтматов був названий найвідомішим, найпопулярнішим письменником в Україні. Проте, сьогодні когось спитай зі студентів філфаку, хто такий Чингіз Айтматов, я сумніваюся, що хтось хоча б один із сотні назве», – визнав Микола Васьків.
«А світоглядно українському школяру оця частина Азії і Айтматов потрібні, а якщо потрібні, то що несуть, тобто які ідеї або які твори тут можуть бути корисні?», – з таким питанням модератор зустрічі Ігор Стамбол звернувся до Юрія Ковбасенка.
Той відповів, що Айтматов входив в трійцю тих людей, які колись приймалися як символ перебудови.
«Тоді це сприймалося як дисидентство, як сміливе слово всупереч політиці партії. Але те, що тоді сприймалося як сміливе, зараз сприймається як банальність», – зазначив Київського столичного університету імені Бориса Грінченка.
Щодо художніх параметрів творчості Ахматова, то на думку Юрія Ковбасенка, вони безсумні.
«Це талановитий письменник. Якщо дистанціюватися від ідеології, мені він подобався і подобається, передусім як анімаліст рівня раннього Джека Лондона. Інша річ – встановлення нагрудного знаку. Ми не знаємо, чи на часі воно зараз. Швидше невчасно, ніж вчасно. Пройде перший біль, переможемо московицьку імперію. Відповземо від неї, за нами відповзуть і Киргизстан, і Узбекистан, і той, хто зараз, ну, розумієте, той, хто зараз просто побоюється Москви. Отже, краще зробити це після війни», – так висловив свій погляд на цю проблему Юрій Ковбасенко.
