Її важко представити просто як письменницю і мандрівницю. Олена Кулінич могла б багато розповісти про дипломатію, адже знає, що таке бути дружиною посла. В такому статусі жінка відкрила для себе Японію, а пізніше Австралію. Саме японський період життя відобразився у двох її творах – збірці есе «Синій колір японського літа» і книжці «Мій Токіо у свята і будні», присвяченій традиціям і звичаям Японії, її дивовижним людям.
«Я не могла уявити, що мій чоловік буде дипломатом, – зізналась вона Ігорю Стамболу у проєкті «Навколо книги». – А іще візьміть до уваги час, в який ми жили. Це був Радянський Союз, де представників України серед дипломатів було не так багато. Більш за все це були декілька позицій в посольствах Радянського Союзу».
Сьогодні, коли гендерних стереотипів у дипломатії вже немає, і жінкою в ролі керівниці амбасади нікого не здивуєш, правила другої половини посла залишаються. Звісно, у кожної людини вони власні. Олена Кулінич, наприклад, вважає, що крім освіти, важливо бути особистістю і відкритим до сприйняття культури іншої країни.
«В кожній країні обов’язково знайдеться те, що вас зацікавить, і що стане для вас певним дорогоцінними спогадами», – додає авторка.
На її переконання, основне – це бути підтримкою своєму чоловіку, і про це треба обов’язково пам’ятати завжди. До речі, зараз навіть з’являються посібники, які присвячені позиціям подружжя послів.
«Ми кажемо подружжя, тому що, як ви сказали, це може бути і дружина і це може бути і чоловік жінки посла, і поступово зараз збираються методичні матеріали, які можуть допомагати подружжю виконувати функції. Вони відносяться до її посади або його посади і стосуватимуться якихось порад з кулінарної і культурної дипломатії , і я хочу сказати що от буквально не так давно була створена в Україні Асоціація подружжя українських дипломатів. Це ініціативна група однодумців, які мають досвід, і які розуміють завдання, які стоять перед дружинами послів і дипломатів».
Згадуючи час перебування в Японії, Олена Кулінич говорить про зміну у сприйнятті України. Раніше, коли вона займалась на курсах японської мови, і одним із завдань було розповісти, якою мовою володієш, вона називала українську. В ту саму мить викладач говорив про російську.
«Я відповідала, що знаю російську мову, але у нас українська мова. Пальцями малювала, що у нас Чорне море, розповідала, де знаходимося, і хто поруч. На жаль, вони дуже добре знали Чорнобиль, і коли починали говорити про Україну, більш за все пригадували цю трагедію.
Зараз японцям не треба пояснювати, що таке Україна і де вона знаходиться. І це пов’язано не тільки з війною і тією підтримкою, яку уряд Японії надає Україні. Зростають культурний обмін, освітянські зв’язки.
«Якщо у дев’яності у нас не було жодного університету, де вивчали японську мову, то сьогодні цим вже займаються у Запоріжжі, Одесі, Львові, Дніпрі, Харкові. Заслужена артистка України, бандуристка Оксана Степанюк давно працює в Японії вона бандуристка і при цьому вона іще і вокалістка. Тобто вони всі вже добре знають що таке бандура. До речі, це те, що нас теж поєднує, тому що у японців є інструмент, який чимось нагадує нашу бандуру. Це біва. І що мені було цікаво, що у середньовіччя у них була традиція, коли сліпі монахи мандрували від села до села і виконували історичні балади. Ну просто зовсім як наші кобзарі».