За офіційними даними, в Україні налічується близько 40 тисяч недієздатних осіб. Водночас реальна кількість людей, які потребують підтримки у прийнятті рішень, може бути значно більшою. Йдеться про щоденні рішення: що вдягнути, що купити, куди піти. У багатьох випадках варто не обмежувати людину в правах, а підтримати її, допомогти і спільно прийняти рішення. Саме це є суттю підходу підтриманого прийняття рішень. Саме тому існуючу систему необхідно змінювати, переконані в громадській організації «Українські правозахисні ініціативи». Її експерти розробили модель підтриманого прийняття рішень як альтернативу позбавленню дієздатності.
На брифінгу в Українському кризовому медіа-центрі організація представила результати аналітичного дослідження, присвяченого аналізу судової практики щодо питань дієздатності осіб із психосоціальними порушеннями та діяльності судово-психіатричної експертизи, оцінці функціонування системи опіки та піклування в Україні, її інституційної спроможності, а також виявленню порушень прав осіб, які перебувають під опікою чи піклуванням.
«Інститут дієздатності спочатку був запроваджений як механізм захисту прав людини. Проте з часом він перетворився на інструмент їх обмеження. У XXI столітті перед суспільством постають нові завдання. Україна, ратифікувавши у 2009 році Конвенцію ООН про права осіб з інвалідністю, визнала, зокрема, положення статті 12, яка гарантує кожній людині право на правосуб’єктність незалежно від наявності порушень», – відмітила правозахисниця Олена Темченко.
За її словами, продовженням дослідження стала підготовка пропозицій до проєкту нового Цивільного кодексу України. Йдеться про зміни, які можуть суттєво покращити ситуацію та сформувати нову модель.
Повне позбавлення дієздатності — це своєрідний «червоний сигнал світлофора», якого не має бути. Натомість запропонована трирівнева модель. Перший рівень — підтримане прийняття рішень. Людина самостійно обирає або погоджується на призначення помічника, який допомагає зрозуміти ситуацію, оцінити ризики та наслідки, але остаточне рішення залишається за самою людиною. При цьому вона зберігає повну дієздатність.
Другий рівень — спільне прийняття рішень. Це відповідає моделі обмеженої дієздатності, коли людина та піклувальник разом приймають рішення і несуть спільну відповідальність.
І нарешті третій рівень — представництво у прийнятті рішень. На цьому рівні передбачено дві форми: нотаріально посвідчене представництво, коли людина заздалегідь, наприклад у разі ризику розвитку захворювання (зокрема деменції), надає довіреність іншій особі та представництво за рішенням суду — якщо такої довіреності немає. Ключова відмінність від інституту недієздатності полягає в тому, що представник ухвалює рішення лише в окремих сферах, щодо конкретних дій і на визначений строк.
«Запропонована модель загалом відповідає очікуванням людей із досвідом психосоціальних порушень щодо можливості самостійно приймати рішення. І хоча вона не є ідеальною, все одно значно краща за чинну систему», – так прокоментувала запропоновані зміни експертка за досвідом, голова громадської організації «Підтримка рівних» Поліна Абрашкевич.
Серед можливих покращень, яких вона б хотіла побачити, це потребу в більш чітко прописаних механізмах. Зокрема, забезпечення реальної можливості людям самостійно обирати своїх помічників та створення зрозумілого і доступного механізму реалізації цієї моделі.
«Також, якщо це можливо в межах чинного законодавства, варто зменшити повноваження органів опіки та піклування і водночас надати більше можливостей самим людям — через простіші та доступні інструменти отримання підтримки», – додала експертка.