Наприкінці січня – на початку лютого у більшості українських вишів почався другий семестр 2021-2022 навчального року. Уряд якраз послабив карантинні обмеження, пов’язані з пандемією COVID-19, тому навчальні заклади частково або повністю перейшли на аудиторне навчання. Десятки тисяч студентів повернулися до гуртожитків.
Серед них – магістр Харківського національного економічного університету імені Семена Кузнеця Ярослав Ісаєв. Сам він із Тростянця Сумської області, там опікується молодіжним рухом – створив з однодумцями громадську організацію MOLODI. На початку року Ярослав якраз погодив тему своєї магістерської роботи – «Медіакомунікації». Йому подобалося, що вона поєднує освітню програму та професійну діяльність.
Далі – пряма мова Ярослава Ісаєва.
«Ми відстежували весь інформаційний потік, фільтрували та аналізували його»
Ми з моїми харківськими друзями-одногрупниками останні два тижні лютого постійно моніторили новини, бо ми всі журналісти, піарники. Були моменти, коли наш чат не затихав ані на хвилину, бо ми відстежували весь інформаційний потік, фільтрували та аналізували його.
Ранок 24 лютого я зустрів у Харкові в гуртожитку, коли прокинувся від вибухів. Спочатку мені здалося, що це проїхала вантажівка, бо в Харкові комунальники часто прибирають місто вночі або раннім ранком. Але цей звук повторився знову кілька разів. Я підскочив до вікна, почув ще один вибух і побачив спалах на горизонті. Перші секунди мозок взагалі відмовлявся про щось думати. Одразу написав друзям у чат – вже ніхто не спав. Розбудив хлопців у кімнаті, кажу: «Все, почалось».
Я не вимовляв слово «війна» ще дуже довго. Думав, це просто провокації, постріляли і буквально вже вдень сядуть за стіл переговорів і все вирішать дипломатично.
Я не розумів, що робити, мене всього трясло. Але буквально через двадцять хвилин я вже був повністю зібраний та одягнений. У мене була повністю зібрана сумка, а вже потім згадав, що потрібно купити квиток додому. І я встиг це зробити, хоча сервер був перевантажений. Сиджу: пів на 6-ту ранку. Що робити? Ще все закрито, по суті. Зрозумів, що напхав у сумку багато зайвих речей, тож виклав їх та взяв найбільш необхідне. Дочекався 7-ї ранку і пішов у метро. Доїхав до вокзалу, де бачив, як люди, особливо студенти, з тваринами, з малими дітьми… Всі в паніці, ніхто не розуміє, що відбувається.
Мені було страшно виходити на вулицю, тому що я розумів, що ці придурки могли тупо попасти ракетою у вокзал. Я вирішив посидіти в метро до відправлення потяга. Весь цей час бачив, як люди натовпами виходили на станції.
«Здавалося, що Тростянець взагалі не зачепить»
Коли я їхав додому, мені здавалося, що Тростянець взагалі не зачепить. Маленьке місто, кому воно потрібне? Дорога видалась важка, по відчуттях довша, ніж зазвичай. Вийшов, плюс-мінус мені все здалося спокійним, навіть трохи видихнув. У місті були черги до банкоматів, люди знімали готівку. Я пройшовся пішки від вокзалу додому, зайшов у супермаркет, набрав маму, запитав, що потрібно купити. Пройшло близько десяти хвилин, я стою вже на касі, телефонує батько, питає де я і каже: «Давай бігом, бо росіяни вже в Охтирці». Я питаю: «Хто тобі сказав? Це якийсь фейк». Він відповів: «Ніякий це не фейк. Це нам сказав мер».
Швидко дійшов до будинку, в якому живу. У ньому вікна виходять на дорогу Тростянець-Охтирка. Мама була збентежена. Вже були зібрані якісь сумки. Ми пообідали і прийняли рішення, що переходимо з квартири до бабусі у приватний будинок. Нам було страшно, бо живемо на п’ятому поверсі. Коли ми зібралися та почали виходити з квартири, щоб зробити першу ходку, батьку зателефонували наші родичі, які живуть на іншій вулиці, і сказали, що росіяни вже зайшли у місто, а колона техніки їде у бік Сум. Ми одразу забрали кота, хоча збиралися взяти його в другу ходку, та пішли до бабусі.
З цього моменту час наче зупинився і спогади розмиті. Першого дня ми підготували підвал, щоб у разі чого можна було сховатися. Перша колона росіян пройшла повз, тому спочатку кілька ночей були спокійними. Коли вже зайшли інші – замурзані та брудні, почався треш, почали окуповувати місто. Вулицями не можна було пересуватися. На вокзалі сиділи снайпери. Таксі, яке їхало 24 лютого о 16-й годині, розстріляли. Така інформація максимально швидко розліталася, на вулицю було стрьомно виходити.
«Життя в окупації було досить дивним»
Як я вже зараз розумію, життя в окупації було досить дивним. Багато трешу пережили. Коли у людей почали закінчуватися їжа та хліб, з’явилися кілометрові черги в магазини, де просто роздавали хліб, який випікали підприємці або волонтери. Якось батько пішов по хліб о 9-й ранку. Якраз почали стріляти, щось бахкало сильно і недалеко. Зателефонував йому, кажу: «Нах#р той хліб, давай додому». А він мені: «Я що, дарма чотири години в черзі стояв? Я додому без хліба не повернусь». Потім він розповів, що люди продовжували стояти в черзі попри вибухи.
Ми чули, як над нами літали літаки. Коли з них гатили по сусідній Охтирці, ми навіть тут, у Тростянці, чули ті вибухи. Було таке, що росіяни напивалися і починали гатити по своїх. У них були конкретні проблеми зі зв’язком, вони часто не знали, де наші, де їхні, і бувало таке, що просто гатили з однієї сторони по іншій. Одного вечора постріли, мабуть, з САУ лунали кожні сім хвилин. Я навіть таймер включав – рівно через кожні сім хвилин був вибух.
Починається комендантська година, на вулиці стає темно, і умовно після 10-ї вечора у Тростянці було плюс-мінус тихо. Вранці з 10-12-ї починався трешак. Вони з Тростянця обстрілювали Охтирку, з «Градів», з усього, з чого тільки можна було.
Одного разу було дуже страшно, коли гатили-гатили-гатили, кудись влучили і пропало світло. І разом з тим вони затихли. Це вже була комендантська година, вікна всі були завішені, нічого не було видно. Тому всі полягали спати. І ця непроглядна темрява та тиша дуже сильно допікали. Страшно чисто через те, що ти не знаєш, що буде далі. Страшно, коли твої батьки так само нервують, особливо мама. Її родичка виходила чи по хліб, чи по олію – почався артобстріл і жінку вбило, бо поряд розірвався снаряд. Ось такі моменти сильно вибивали з колії.
Втрачався будь-який сенс. 8 березня я прокинувся з думкою про безвихідь. Все, в мене був ступор: ти не знаєш, що буде далі. Але коли ці думки проходили, ми намагалися з батьками хоч якось себе зайняти. Ми грали в карти при свічках. Навіть є десь записник, де зафіксовано, хто скільки разів залишився дурнем. Хоч якось намагалися проводити своє дозвілля. Бо я не міг нічого ані слухати, ані читати – нічого не міг, було повне відторгнення.
Одного разу я знайшов телеграм-чат з кіберпартизанами, і там була детальна інструкція, як влаштовувати хакерські атаки. Коли було більш-менш тихо, в перервах між біганням у підвал я слідував інструкції, завантажував програму і через мобільний інтернет дедосив (здійснював DDoS-атаки – авт.). Таким чином я хоч якось відволікався від того, що відбувалося навколо.
«Увесь жах окупації ми відчули, коли виїхали»
Якось мені зателефонував друг і каже: «Якщо буде «зелений коридор», ми будемо виїжджати на Вінниччину, можемо тебе забрати. Ти будеш їхати?» Я запитав у батьків, вони сказали: «Їдь». У мене розбігалися думки, бо я не розумів, чи правильне приймаю рішення, залишаючи батьків в окупації. Але вони мене заспокоїли, що краще буде, якщо я виїду, і їм самим буде спокійніше.
Я зі свого телефона постійно відправляв дані російських військових, розташування і в телеграм-чат, і по своїм каналам військовим. Свій телефон я ховав у речах. У мене був запасний робочий, його я відформатував, і він був повністю пустий. Коли росіяни перевіряли наші телефони, вони дивилися переписки, галереї. Під час перших «коридорів» у деяких людей відбирали телефони. Росіяни шукали якусь інформацію про себе.
Ми проїхали кілометр – знову блокпост, знову все те саме. Проїхали далі. Змусили батька друга роздягнутися до пояса, дивилися на татуювання, чи що вони там шукали. У нього телефон взагалі постійно перевіряли. Один із цих військових уже в Боромлі каже: «Ну, вы нас извините. Будьте осторожны, в Сумах возможен авиаудар». Ти сидиш і думаєш: «Як тебе взагалі можна пробачити?» Найкраще ваше вибачення – з’#батися нах#й звідси. У мене немає інших слів.
Коли ми залишилися в першу ніч у Лубнах, о 4-й ранку завила сирена. Це було дуже страшно, бо в нас у Тростянці сирени чомусь не працювали. А коли відкрилися супермаркети, ми зайшли і побачили повні полиці з продуктами: хліб є, все є. Люди якось спокійно ходять по супермаркету, і ми – такі замурзані, забиті. Чесно, сльози на очі наверталися, тому що це – цивілізація. Взагалі весь жах окупації ми на собі відчули якраз коли виїхали. Тому що коли ти там, масштаб трешу не відчувається так сильно, як ми його відчули, коли виїхали. Ось тоді я зрозумів, що мені потрібно за будь-яку ціну витягти звідти батьків. А як я їх звідти витягував – взагалі окрема історія…
«Мене з депресивного стану витягнув спортзал»
Адаптація до цивілізації відбувалася досить складно. Мені довго було некомфортно знаходитися на вулиці, особливо ввечері. Відчуття дикої незахищеності, починалися панічні атаки, страх. Почалося самокопання. З цього депресивного стану мене витягнув спортзал. Я два місяці ходив у спортзал і повернувся до нормального себе: почав знов адекватно думати, говорити, мені було більш спокійно ментально.
Коли ми дізналися, що місто звільнили від окупантів, спочатку через два тижні повернулися батьки. Місто почало відновлюватися, і їх викликали на роботу. Я не хотів їхати додому через те, що не готовий був бачити ту саму Вокзальну площу, яка була повністю розбита.
Потім у мене закінчився абонемент в залі і я купив квитки додому. Я не був там з лютого до червня. Коли зайшов до себе в кімнату, у мене було відчуття, наче всього цього й не відбувалося, наче я повернувся з чергового відрядження.
Перші дні було страшно, я не знав, що робити під час повітряних тривог. Бо одна справа, коли повітряна тривога на Вінниччині, а інша – коли я знаю, що було в Тростянці. Тут 40 кілометрів від кордону і може статися будь-яка х#рня. Тож спочатку мені було дуже страшно. Зараз вже трохи адаптувався до всього цього.
Плани на майбутнє? У мене їх немає. Я звернувся до психолога і зараз працюю над тим, щоб знову якось почати мріяти, планувати своє майбутнє, досягати запланованого. Бо треба адаптовуватись, а мені складно. Як тільки починаю мріяти про щось хороше в майбутньому, одразу думаю, що війна досі не закінчилась. Як можна про щось мріяти, якщо в один момент у мене знову можуть все це забрати?
Але ми з психологом працюємо, в мене вже є прогрес, я закриваю «борги» в університеті. Нарешті доробив курсову. Залишився ще один предмет. У мене хоч якась мотивація з’явилася. Пройшов мінікурс зі створення сайтів, знову повертаюсь до адекватного життя, починаю мріяти. Ми з друзями організувалися і хочемо створити свою креативну агенцію, вже навіть знайшли перших клієнтів. Тому зараз я більш-менш приходжу до тями і пристосовуюся до того, до чого пристосуватися не можна.
08.08.2022
Матеріал підготовлений у рамках проєкту Local Media Support Initiative, що реалізовується УКМЦ за підтримки International Media Support IMS