Заслуженого працівника культури України Юрія Плаксюка називають людиною, якій вдалося пройти усю вертикаль українського телерадіомовлення від редактора радіостанції «Колос» до посади голови Державного комітету з питань телебачення і радіомовлення у 2011 році. В останні 10 років він повернувся до творчості, але вже у її літературному вимірі. Юрій Олександрович – автор книги «Все в минулому», тексту реквієму «Сон» до 80-річчя Голодомору, трилогії “З глибин і до небес”, повісті “Одержимий торевт».
«Коли звільнявся від державницьких обов’язків на календарі мало бути століття Першої світової війни, – задує він. – Мої діди брали в ній участь, і вирішив поділитись цим. Почав шукати архівні матеріали і це відкрило для мене великий простір. Згодом з біографічних перейшов на революційні питання, повстанські моменти в історії України. Думав зробити книжечку сторінок на 250, а вийшло два томи».
Назву «Все в минулому» автор пояснює тим, що все, що відбувається, нам болить.
«Це наше коріння, з якого зростають нові паростки. А майбутнє – це наші справи, наш шлях, яким ми повинні йти далі, жити, творити», – наголошує Юрій Плаксюк.
Інша книга “З глибин і до небес” розказує про підводника, який в один із походів опинився в епіцентрі Арабо-ізраїльської війни. Тоді розгорнулося справжнє суперництво між підводним флотом СРСР та флотами США і Великої Британії.
Письменник впевнений, що сьогодні доля України визначається кількістю тих, хто сповідує добро, вболіває за неї і робить все задля її перемоги. Ця думка проходить скрізь всю збірку його публіцистики. Одна із статей має назву «І мертвим і живим». Вони присвячена проблемі створення у Києві Національного військового меморіального цвинтаря.
«Питання назріле. Війна йде, наші військові гинуть. Їх ховають по маленьких цвинтарях по всій Україні. Місць там вже немає. Усе в прапорах. Був нещодавно у Шостці. Невелике місто, а на тій алеї місця вже немає. Звісно, це вирішують рідні – де поховати, але мені здається, для того, щоб пам’ять зберіглась не на 10 років, а на століття, треба щоб цей цвинтар у Києві обов’язково був. Там де метро. Де матері, дітки, старенькі можуть приїхати відвідати. Де ветерани, у тому числі інваліди можуть приїхати, а не везти їх автобусами кудись під Васильків. Про Биковню взагалі не говорю – абсолютно непоєднані теми», – пояснює він.
Ідеальним варіантом розташування Національного військового меморіального цвинтаря Юрій Плаксюк вважає район ВДНГ.
«Там все для цього створено. Нічого давно не проводиться. Але на це місце забудовники накинули око і нікого туди не підпускають. Ця тема мені болить. Я її відстоюю. Може схаменяться і зроблять. Можливо і президент має на це вплинути», – каже автор, і додає, що йому дуже хотілось, щоб Україні вдалось зробити свій Арлінгтон.