Січень 2022-го став одним із “найтихіших” місяців з початку російсько-української війни, що триває вже скоро як повні вісім років. Противник у січні вчинив 65 обстрілів. Дев’ять українських воїнів зазнали поранень. Загинули внаслідок бойових дій – четверо, пише Новинарня.
Ігор Тичина, Ілля Супрун, Віталій Петренко, Віктор Кучеренко.
Наймолодшому – 20 років, найстаршому – 51.
Старший лейтенант і троє солдатів.
Життя двох із них обірвали ворожі снайпери, двоє – підірвалися на міні.
Спочивайте з миром, хлопці. Україна вас не забуде.
1. Ігор Тичина
До свого 21-річчя Ігор не дожив 20 днів. Поки більшість українців святкувала прихід Нового року, юнак боровся за життя в реанімації Харківського госпіталю, куди потрапив після тяжкого поранення 27 грудня 2021-го…
Ігор Тичина народився 21 січня 2001 року в місті Коростень на Житомирщині. Закінчив школу №10, де до виходу на пенсію працював учителем креслення його дідусь. Після школи – Коростенський міський колегіум.
“Ігор навчався дуже добре. Після випуску намагався вступити до вишу, але не зміг – тому пішов до технічного училища. А його захопленням був волейбол. Він грав за збірну Житомирської області, їздив на тренування та виступав на змаганнях. Він був кандидатом у молодіжну збірну України з волейболу”, – розповідає директор школи Леонід Демчук.
“Ігор був талановитим спортсменом, чудовою людиною, – каже вчителька Тичини Тетяна Гончаренко. – Він любив свою родину, молодшу сестричку, шанував своїх рідних. Був дуже гарним дитям…”
Після трагічної загибелі батька Ігор став справжньою опорою для матері та сестер.
Після закінчення колегіуму хлопець був призваний на строкову службу в армію. Там вирішив підписати контракт із ЗСУ.
Снайпер 2-го десантно-штурмового відділення 2-го десантно-штурмового взводу 1-ї десантно-штурмової роти 13-го окремого десантно-штурмового батальону 95-ї окремої десантно-штурмової бригади.
Уже невдовзі солдат Тичина разом із бригадою вирушив на передову.
“Ігор був справжнім солдатом. Він виконував усі накази командирів”, – наголошує т.в.о. заступника командира десантно-штурмової бригади Анатолій Гладченко.
27 грудня, виконуючи бойове завдання в зоні проведення ООС поблизу Нью-Йорка на Донеччині, Ігор під час чергування отримав важке поранення. В нього поцілив ворожий снайпер.
Бійця встигли евакуювати і в тяжкому стані доправили до Військово-медичного клінічного центру Північного регіону, що в Харкові. Упродовж кількох днів медики намагалися вирвати його з лабет смерті, проте вона виявилася сильнішою. Так і не вийшовши з коми, 20-річний воїн помер 1 січня, в перший день року.
Перша бойова втрата 2022-го.
Поховали його в рідному Коростені.
Залишилися мама та сестри.
2. Ілля Супрун
Ілля народився 29 вересня 1998 року в Дніпрі.
Хлопчик ріс надзвичайно здібним і талановитим – рідні не могли натішитися.
Закінчив ліцей інформаційних технологій, де працює викладачем його мама. Він у неї був єдиним сином. Захоплювався програмуванням.
“У школі він займався спортом. Ми ще називали його “гутаперчевий хлопчик” через його гнучкість. Він займався спортивною гімнастикою та легкою атлетикою. Був дуже витривалим і фізично підготовленим. Це дуже допомогло йому під час служби на Донбасі. Хоча, як він сам зізнавався, служба давалася нелегко”, – розповіла сайту “Обозреватель” хрещена мама воїна Ганна Кириченко.
Ще під час навчання в ліцеї Ілля зробив для шкільного аерокосмічного музею спеціальні полички, де зберігаються експозиції, присвячені героям. Тепер там на одній із поличок стоятиме портрет і самого Іллі.
“У нього був дуже високий потенціал. Випускники цього ліцею працюють у міжнародних IT-компаніях, в економічній сфері, займаються політикою. В Іллі відкривалося велике майбутнє. Але він був ще й патріотом України. Закінчення ліцею збіглося з початком війни на сході, і він вирішив, що захищатиме Батьківщину”, – каже хрещена.
“Ілля був дуже добрий та чуйний хлопець, усіх любив. Завжди заходив у гості, коли приїжджав з армії, питав, чи треба якась допомога. Він дуже добре навчався у ліцеї, але завжди мріяв про армію. Хотів служити Україні, це була його мрія. Ілля був справжній патріот”, – наголошує сусідка Лілія Рогозіна, яка знала бійця з самого дитинства.
Після закінчення ліцею Супрун вступив у Національну академію Сухопутних військ ім. Петра Сагайдачного у Львові.
Із 2020 року – старший лейтенант, командир інженерно-саперного підрозділу 25-ї окремої Січеславської повітрянодесантної бригади.
Спочатку служив у Гвардійському, а потім – на сході, зокрема в районі Авдіївки під Донецьком.
10 січня поблизу селища Крута Балка в Ясинуватському районі Ілля разом із побратимом, старшим солдатом Віталієм Петренком, відновлював мінно-вибухові загородження.
Під час виконання цих робіт воїни підірвалися на “своїй” протитанковій міні типу ТМ. Обоє загинули на місці.
Правоохоронці відкрили кримінальне провадження за фактом недбалого ставлення до військової служби.
Поховали 23-річного офіцера у Дніпрі.
Залишилася мати.
3. Віталій Петренко
51-річний Віталій загинув разом із Іллею Супруном. Життя обох обірвав один і той самий вибух.
Тихий, спокійний, добрий, романтик – таким згадують чоловіка побратими.
Віталій Петренко народився 22 березня 1970 року в селі Цевеличі Володимир-Волинського району Волинської області. Мешкав у Дніпрі. Працював на конструкторському підприємстві інженером.
У 2015 році був призваний до ЗСУ за мобілізацією.
Тоді Віталій потрапив у 25-ту бригаду – та так у ній і залишився, тепер уже за контрактом.
Старший солдат, сапер інженерно-саперного підрозділу.
На передовій відбув не одну ротацію. А всі відпустки й звільнення намагався проводити зі своїми дітьми, яких мав двоє.
“Спокійний, врівноважений, він ніколи не обговорював накази, а просто їх виконував. Про таких кажуть, що на них тримаються будні війни. Тому що війна – не лише військові дії. На жаль, війна забирає найкращих”, – каже його колишній командир підрозділу.
Побратими загиблого згадують, що Віталій ніколи і ні з ким не конфліктував, а якщо потрібно, допомагав без жодних прохань. Дбав про молодих військових, підказував їм, як поводитись у тій чи іншій ситуації.
Поховали Віталія Петренка на Краснопільському цвинтарі у Дніпрі.
Залишилися брат і двоє дітей.
4. Віктор Кучеренко
“Вітек (так його називали в селі) був у мене на практиці, я тоді працювала бухгалтером у сільраді. Дуже тямущий і талановитий хлопець. У нас якраз була гаряча пора: кінець року, аудит. Все, що я просила його зробити, він одразу виконував. Розумів мене з півслова, йому не потрібно було зайвий раз пояснювати чи нагадувати”, – розповідає нинішня староста села Новолазарівка на Миколаївщині Раїса Сапожнікова.
Віктор Кучеренко народився 28 серпня 1993 року в Антонівці Новоодеського району, а мешкав у Новолазарівці (Казанківський район).
У 2009 році закінчив Казанківське профтехучилище, здобувши фах бухгалтера, а ще за три роки – Криворізький професійно-технологічний ліцей. Після цього працював на шахті та в шахтобудівному управлінні.
Односельці з Новолазарівки говорять про Віктора як про дуже хорошу і надзвичайно веселу людину. Він завжди усміхався, жартував, ніколи ні з ким не конфліктував.
Мати Віктора раніше очолювала сільську раду Новолазарівки.
У листопаді 2015 року Віктора призвали на строкову службу в армію. А незадовго до демобілізації він підписав контракт і ще три роки відслужив у Нацгвардії. Виконував завдання і в зоні АТО.
“У його мами є ще син від першого шлюбу. І от вони удвох із братом вирушили на фронт, бо хотіли захищати Україну”, – каже староста Раїса Сапожнікова.
По завершенні контракту Кучеренко повернувся працювати в Кривий Ріг, на “рідну” шахту. Але довго в тилу не витримав – у квітні 2021-го повернувся у військо, підписавши новий контракт зі Збройними силами.
Служив на посаді навідника кулеметного відділення кулеметного взводу механізованого батальйону 17-ї окремої танкової бригади імені Костянтина Пестушка.
“Мати вмовляла його не їхати на війну – казала, що він вже там був, відвоював, досить. Але Вітя нікого не послухався, нікому не сказав і знову уклав контракт. Нікому не розповідав, де саме перебуває. Дзвонив і казав рідним, що все добре, щоб не хвилювались”, – каже Раїса Сапожнікова.
Товариші по службі розповідають, що Віктор був “душею компанії” – завжди веселий, добрий, врівноважений і розсудливий.
“Він був відповідальним бійцем, гарною людиною, справжнім чоловіком. Мав багато друзів у військовому колективі. Жодних питань по службі до нього не виникало, всі завдання виконував відповідально, з ініціативою”, — каже заступник командира батальйону 17 отбр Тимур Стецький.
11 січня близько 20-ї години російсько-окупаційні війська почали обстрілювати позиції ЗСУ поблизу селища Новотошківське (Попаснянський район Луганської області), де Віктор саме чергував на спостережному пункті.
Від прицільного пострілу ворожого снайпера старший солдат Кучеренко отримав поранення, несумісне з життям.
Поховали воїна в рідній Новолазарівці.
Залишилися батьки і брат.
Вічна пам’ять полеглим героям!
