Нещодавно, виступаючи на радіо, відома конфліктологиня, кандидатка психологічних наук Ірина Ейгельсон приділила увагу тому, що сьогодні жінки беруть на себе нові ролі. І це стосується не тільки служби у лавах Збройних сил. Через те, що чоловіки не виїжджають за кордон, саме жінки знаходять потрібні для армії автомобілі й переганяють їх в Україну. Вони розбираються в тепловізорах, плитоносках і всьому, що армії потрібно. Збирають гроші, шукають і домовляються про постачання. В багатьох випадках це дозволяє хоча б на деякий час відволіктись від тих страждань, які принесла їм війна.
У приймах міста Лева
Ольга Мотінова – переселенка у квадраті. У 2014 році війна вигнала її з рідного Хрустального (раніше місто мало назву Красний Луч). Згодом вона змогла облаштувати своє життя в Ірпені, але й там її наздогнали російські “асвабадителі”. Тепер її тільки-но відремонтована квартира виглядає наче у фільмі жахів.
У 2014 році Ольга була підприємницею, волонтеркою та громадською активісткою, частиною ВО “Свобода” у рідному тоді ще Красному Лучі. Потім сталася весна 2014 року і в Ольги та двох її дітей відібрали дім – вона потрапила до розстрільних списків загарбників. Залишатися вдома було небезпечно, вона виїхала у столицю України, потихеньку забрала майже всю рідню, влаштувалася на роботу завдяки старим зв’язкам і почала все “з нуля”. Минули роки, підростала онучка, на підході ще один онук… Ольга купила велику квартиру в Ірпені, аби дітям завжди було місце в маминому домі. Разом почали її облаштовувати, зробили напередодні нового 2022 року ремонт, купили техніку, аж тут 24 лютого. Знову війна. Знову вибухи.
Пані Ольга говорить, що не хотіла їхати, але вагітна донечка вмовила.
“Моя Настя нас так просила, так просила. Благала просто: “Мамочко, братику, виїжджаємо, заради мене, будь ласочка”. Тільки завдяки Насті ми виїхали 27 лютого. В небі над нами кружляли літаки”, – говорить жінка.
Родина відправилася на західну Україну. Вони ще не знали, що проведуть там близько двох місяців.
“Ми виїхали дякуючи “Свободі”, бо нас було кому прийняти й направити. Осередок партії у Львові допоміг з гуртожитком. Ми ж ще собак із собою обов’язково забрали! А знайти житло за прийнятні гроші з тваринами на той час було складно, я чула. Доньку майже одразу з її собакою відправили за кордон, у Швецію, мені так спокійніше, що онук народиться у безпеці, старша внучка, від сина, у Польщі, ми спілкуємося, я рада, що вона не бачила усього цього жаху. А з сином, невісткою та їхньою собакою ми прожили в гуртожитку”.
Пані Ольга говорить, що коли дзвонили по оголошення, житло було дорогим. Коли приїхала тільки перша хвиля переселенців, її знайомі винайняли квартиру за 6 тис. грн, а потім вже цінники збільшилися вдвічі. При цьому, вона наголошує, що якщо немає потреби через роботу чи здоров’я жити у місті, в області допомагають з житлом тільки “за комунальні”: “Світ не без добрих людей, я завжди про це кажу. Наші сусіди по будинку в Ірпені були також у Львові, зібралися їхати додому й взяли мене з сином. А невістка приїхала трохи згодом, вона залишалася з собакою у гуртожитку. Ми ж не знали ще, як воно там на вулицях, елементарно, чи можна буде собаку вигулювати. Та й робота в неї ще там була”.
Повернення додому
Жінка повернулася додому на початку травня. Згодом приїхав її син – вони з невісткою винаймали житло й воно дуже сильно постраждало, тож зараз шукають прихисток у мами. Поверталися в надії на те, що буде більш-менш, але на картинці одне, а насправді все сумно.
“Коли ми приїхали, – згадує вона, – було таке враження, що потрапили в Прип’ять, що в місті десятки років ніхто не жив: штори на вітрі колихаються в тих дірках, де мали б бути вікна. Вночі в поодиноких квартирах світилися свічки. Ми зайшли у свою квартиру, а в нас голуби гніздо звили. Живемо в тому районі, де фосфорними бомбами майже все було спалено”.
Сплять одягнутими, бо вікна вибиті – у квартирі було два прильоти! Вся техніка, новісінький ремонт та меблі… Все це понівечено. Зайшли у квартиру – кухні просто немає. Не залишилося геть нічого з іншої побутової техніки, все простріляне: плита, мікрохвильовка, духовка, бойлер і навіть сифон під раковиною.
«Мені так шкода стало, що руки опускались! Я ж три роки збирала, в кредити влазила, аби квартиру купити й обставити! І все це без відпочинку. Синові казала, холодильник хочу віддати до якогось музею, що буде робити експозицію про війну, такий простріляний. Ми заклеїли усі вікна плівкою, а у кухні поставили лист гіпсокартону. Коли вітер, так холодно вночі спати, завжди добре одягнені спимо ”, – жаліється жінка.
Коли вони тільки приїхали, в домі не було ані світла, ні води чи газу. Зараз вже все це є.
Ольга каже: “У мене бабуся, сусідка, якій я ключі залишала, їй 83 роки, вона мені плакала: “Донечко, я не зберегла твої квіти”. Я їй кажу: “Головне, що ви живі”. Я просила волонтера, щоб її вивезли з церкви, де вони ховалися. Зараз ми всі дружно обіймаємось. У неї теж розбиті вікна”.
Ірпінь після війни
Частина міста ще залишається без електрики. І все ж, життя потрохи стає більше. На початку травня зробили міст через річку, і почав ходити автобус на Київ. “На нашій половині міста, яка сильно постраждала від війни, магазинів зовсім не було, а зараз вже чи два, чи три магазини відкрилися, лікарня працює, якось оживає все”, – зазначає Ольга.
За її словами, дуже багато будинків як багатоквартирних, так і котеджів просто згоріли вщент: “Люди опускають руки. Я просто такого жаху не бачила, коли люди, особливо наш район, госпіталь, КПЗ його називають, сильно постраждав. Людей зробили бомжами. Жінка, яка мала двоповерховий будинок, це на одному прикладі, вона залишилася без нічого. Люди виносять із квартир каструльки. Вона стоїть і каже: “Ви викидаєте? А можна взяти?” І вона плаче. “Я хочу цю каструльку взяти, бо я не маю нічого, в чому приготувати їсти. Якщо мене відправлять до табору, наприклад”. Я її розумію, проте є й ті, хто наживається на цій війні, але я знову говорю: “Не гнівіть Бога. Війна ще не закінчена”. Я це говорила у 2014 році. Я говорю це взагалі всім, не треба розслаблятися”.
При цьому, на її думку, люди стали більш дружніми – у мешканців їхнього будинку з’явився навіть спільний чат, де вони обмінюються інформацією про те, які магазини чи аптеки відкрилися, чи доглядають за квартирами один одного.
“Ми домовилися, що коли переможемо, накриємо великий святковий стіл у дворі і всі разом відзначимо перемогу України”.
Сили вже закінчуються
Важка праця та волонтерство позначилися на здоров’ї. У 2014 му сил було значно більше.
“Я реально розумію, що тоді, коли я виїжджала, мені було 47 років, а зараз 56-й рік, – продовжує Ольга. – Вже дев’ятий рік війни. Тоді я ще мала сили, енергію. А ще в мене тоді була надія, що нас не кинуть, що ми повернемося додому. Але, коли я зрозуміла, що дійсно від держави нема чого чекати, й нам треба якось видертися, я почала думати про те, як жити. Взяла кредит на квартиру – “вторичку”. Про новобудову навіть й не думали. Я туди, до Луганська, не в’їзна, а у мене перед війною померла мама у Хрустальному і я не змогла поїхати її поховати. Якраз у лютому було півроку, я тоді дуже здала, схудла на 15 кг. Може це й добре, що її не стало, і вона цього не бачить усього цього, бо ми хотіли її забирати. Настя, донька, їздила забрати частину речей, мала ще поїхати за моєю мамою, а потрапила на похорон бабусі. І після цього, коли мама померла, ми тільки довідалися, що Настя вагітна. Господь забрав, Господь дав”.
Жінка на роздоріжжі, адже не знає, що робити.
“Де заробляти, ніхто не знає, – говорить у відчаї Ольга. – Мені кажуть “Чому ти не поїдеш за кордон?”. А ким? У мене немає сил фізично працювати на полях. У мене чотири шийні грижі. І коли я волонтерила на фронті, зашкодила коліно. У мене ліва рука віднімається. Маю свої проблеми. У мене головний біль страшений. Я і тоді на це страждала, у 2014 році, а зараз все це все загострилося. Як наново підійматися, я не знаю. Я ж така, що у мене в душі завжди є надія, що ми в’їдемо в Красний Луч на білому коні з українським прапором. Я в це вірю. Можливо, я буду старенькою, можливо в’їде мій онук. Я знаю, що мої діти – патріоти. Настя все одно поїде на могилки мого чоловіка, моєї мами, мого батька. Я за стіни там уже не згадую. Я вже забула. І про мій бізнес, який забрали весь. Я люблю свій степ. Я люблю свій Луганськ. Мені дуже боляче дивитись на це все. Я все одно вірю, що мої онуки відвідають мій дім”.
Марина Терещенко, журналістка з Луганська,
«Свої СІТІ», зараз перебуває у Дніпрі
02.06.2022
Матеріал підготовлений підготовлений у рамках спільного проєкту Українського кризового медіа-центру та Естонського центру міжнародного розвитку за підтримки Посольства США у Києві та Міністерства закордонних справ Естонії