Сьогодні, 6 грудня 2021 року Збройні сили України відзначають своє 30-річчя. Саме 30 років тому, 6 грудня 1991 року, Верховна Рада України ухвалила закон “Про Збройні Сили України”. Український кризовий медіа-центр щиро вітає всіх причетних до цього свята! Низько вклоняємося усім українським військовим.
У цей день ми розповімо своїм читачам про історію українського війська — від найдавніших античних часів до сьогодення.
Вся історія державності України тісно пов’язана з утворенням і розвитком тих чи інших військових формацій, які забезпечували державний лад, захист та безпеку громадян як від зовнішніх агресорів, так і від внутрішніх дестабілізуючих факторів.
Період античності
Наприкінці ІІ тис. до н. е. з індоєвропейської спільноти виділилося плем’я кімерійців. Це перший народ, що проживав на території України, про який згадується у письмових джерелах — “Одіссеї” Гомера. Найбільше і найдостовірніше розповів про кіммерійців грецький історик V ст. до н. е. Геродот.
Згадки про них знаходимо також в ассирійських джерелах. Ассирійська назва “кімміраї” означає “велетні”. За іншою версією з давньоіранської — “рухомий кінний загін”.
Племена кімерійців об’єднувалися у великі союзи племен, які очолював цар-вождь. У них було велике військо. Воно складалося з рухливих загонів вершників, озброєних сталевими і залізними мечами і кинджалами, луками і стрілами, бойовими молотами і булавами. Кімерійці воювали з царями Лідії, Урарту та Ассирії.
Майже одночасно з кіммерійцями в південній частині Криму проживало корінне населення — таври. З другої половини І тисячоліття до н. е. у таврів, як і в інших племен, з’явилася майнова нерівність, сформувалася родова аристократія. Навколо своїх поселень таври споруджували укріплення. Спільно з сусідами — скіфами вони воювали проти грецького міста-держави Херсонеса, який захоплював їхні землі.
З VII до III ст. до н. е. жах на племена і держави Східної Європи та Близького Сходу наганяли племена скіфів, які прийшли з глибин Азії і вторглись у Північне Причорномор’я. Скіфи завоювали величезну для тих часів територію між Доном, Дунаєм і Дніпром, частину Криму (територію сучасної Південної і Південно-Східної України), утворивши там державу Скіфію.
Скіфське суспільство складалося з трьох основних верств: воїнів, жерців, рядових общинників (землеробів і скотарів). Кожна з верств вела своє походження від одного з синів першопредка і мала свій священний атрибут.
Протягом III ст. до н. е. — III ст. н. е. в Північному Причорномор’ї панували сармати, які прийшли з приволзько-приуральських степів. Заселення причорноморських степів сарматами не було мирним. Вони винищували залишки скіфського населення і перетворили більшу частину їхньої країни на пустелю. Згодом на території Сарматії, як називали ці землі римляни, з’являється декілька сарматських племінних об’єднань — аорси, сіраки, роксолани, язиги, алани.
Сарматські племена, як і більшість кочівників, являли собою в першу чергу воєнізовану спільноту. Воїнами були і чоловіки, і жінки. Сарматське військо являло собою племінне ополчення, регулярної армії не було. Головною частиною війська була важка кіннота, озброєна довгими списами і залізними мечами, захищена обладунками і на той час практично непереможна.
Від середини ІІІ ст. н. е. сармати втрачають провідне становище в причорноморських степах. У цей час тут з’явилися вихідці з Північної Європи — готи. Спільно з місцевими племенами, серед яких були й алани (одне із сарматських угруповань), готи, здійснюючи спустошуючі напади на міста Північного Причорномор’я, поширюються від Дунаю до Дніпра.
З середини III ст. готи починають здійснювати спустошливі набіги на Римську імперію. Після поразки військ готів імператором Клавдієм II, вони осіли в причорноморських степах, де вони розділилися на остготів і вестготів.
У IV ст. зіткнення готів з римлянами поновлюються. У причорноморських степах утворився могутній племінний союз на чолі з остготами, який досяг найбільшої могутності при королю Германаріху, який походив з царського роду Амалів, що колись правили всіма готами.
У 375 році гуни перейшли Дон і підкорили царство аланів. Готська держава впала під ударами гунів.
Додержавний давньослов’янський період
На початковому етапі східнослов’янської цивілізації воєнна організація була родоплемінною. Саме рід дбав про зброю та воєнне спорядження, забезпечував охорону осель і городищ від ворогів. Керував воями в бою воєвода або князь. Давньослов’янське військо мало примітивну організацію, просту зброю, слабку дисципліну, а тому часто програвало бої готам (IV ст.). Разом з тим слов’янські воїни дивували світ своєю сміливістю, силою, кмітливістю. Значний вплив на становлення і розвиток слов’янського війська мали нормани (варяги). Згідно з «Повістю минулих літ» норманська династія розпочинається з князя Рюрика, який об’єднав Київ і Новгород. Варяги складали незначну частину слов’янського війська і служили в ньому до середини XI століття. За цей час вони впровадили в українське військо досконалішу зброю та облаштунок (панцирі, металеві лаштунки на тіло, шолом на голову, довгий щит, меч, спис) і військове мистецтво (висока дисципліна, упорядкування війська, взаємовиручка в бою).
Про устрій слов’янського війська відомо небагато. Військо складалося з воїв та очолювалося воєводами. Історик Прокопій засвідчив, що всі важливі справи вирішували на віче, проте в бою керував один верховний воєвода.
Грек Маврикій розповідає, що слов’яни мали по два списи, луки з отруєними стрілами й важкі щити, а до бою йшли невпорядкованою громадою. Проте пізніше, за прикладом краще зорганізованих сусідів, слов’янські племена прийняли кращий устрій.
Військо періоду Київської Русі
У часи Київської держави (X-XIII століття) військо складалося з дружини князя та народного ополчення. Дружина будувалась за зразком варягів, але до неї входили вищі верства громадянства та бояри, які усвідомлювали потребу в захисті своєї батьківщини. Князі утримували дружинників, платили грішми, дозволяли привласнювати частину завойованого майна, давали землі. Дружини князя складалися з полків (по 100–200 чоловік), їх називали за іменем князя і, рідше, — земель. Полк міг підрозділятися на менші частини. Народне ополчення (або вої) спочатку не мало постійної військової організації, а збиралося лише для самооборони, коли нападав ворог. Пізніше князі Олег Віщий та Ігор Старий почали брати воїв у походи. До них залучали міський люд, селян-хліборобів. Народне ополчення організовувалось і поділялося за територіальною ознакою на тисячі, їх називали за назвами міст.
Княжа дружина поділялася на старшу і молодшу.
Старша дружина складалася з представників феодальної аристократії і була найближчим оточенням князя, брала участь в обговоренні державних та господарських справ (Боярська рада), очолювала молодшу дружину та Воїв.
Молодша дружина або гридь була ядром збройних сил і складалася з професійних воїнів, охороняла князя, княжий двір і майно, виконувала окремі адміністративно-судові доручення князя. Молодша дружина становила постійне населення сторожових градів-фортець, збудованих на кордонах Русі чи окремих князівств. Тут вона несла військову службу, а у вільний від військових обов’язків час обробляла землю та виконувала різні господарські роботи для своїх потреб.
За службу дружина одержувала від князя землі з правом експлуатації населення, що проживало на них, збирати данину та організовувати власне господарство, у якому застосовувалася праця залежних селян. Частина молодшої дружини, що проживала при князеві, була на його утриманні. Залишками господарських дворів старшої дружини та градів-фортець є давньоруські городища.
Зброя княжої доби була двох видів: охоронна й зачіпна. До першої належали панцир, кольчуга, шолом, щит, що служили для захисту тіла в бою. Зачіпна зброя це — спис, шаблю, сокира, лук зі стрілами.
За княжої доби були два основні роди війська: оружники і стрільці. Оружники мали на озброєнні панцир, шолом, щит, меч, спис, сокиру. Стрільці були тільки озброєні луком із стрілами. До кінця XI століття українське військо було пішим. Кіннота, яку вперше використав Олег та Ігор в X столітті у походах на Візантію і греків, за своїм озброєнням поділялася на важку (воїни в панцирах, шоломах, зі списами і щитами) та легку (стрільці з луками).
У княжу добу починає розвиватися й український військовий флот. Воєнні човни називалися лодіями. Були річкові і морські лодії, вони мали різні розміри і вміщували від 40 до 100 воїв. Збиралося військо за наказом князя. Спеціальні військові тренування, маневри у війську не проводилися. Дорослі вдосконалювали свою майстерність в бою. Хлопці мали знати всі види зброї, вміти боротися, кидати спис, стріляти з лука, володіти мечем, шаблею, їздити верхи на коні. Після такої підготовки підлітків брали у бойові походи.
Військо Галицько-Волинського князівства було організоване за зразком традиційного руського, але відзначалося деякою місцевою специфікою. Через постійну боротьбу князів з боярами, вони часто не могли розраховувати на боярську військову допомогу. У зв’язку з цим, галицько-волинські монархи неодноразово користувалися послугами найманців (угрів, половців), що вони були ненадійними союзниками та часто грабували княжі землі.
Це змусило Данила Романовича провести реформу, в ході якої він створив незалежне від боярської дружини княже військо, набране з «простих людей» і безземельного боярства. Воно поділялося на важкоозброєних «оружників» та легкоозброєних «стрільців». Оружники, у кольчугах і шоломах, з списами, мечами і щитами входили у бій на конях або пішо. Стрільці були озброєні луками й захищали оружників з флангів та починали бій, вражаючи ворога стрілами. Уніфікованого озброєння це військо не мало, але користувалося арсеналом західноєвропейського зразка.
Українське козацьке військо XV–XIX століть
XV-XVIII століття в історії України — це період козаччини. Головна історична умова виникнення козацтва як суспільного стану і збройної сили — підневільне становище України під владою сусідніх держав Литви і Польщі, позбавлення її власної етнічної державності, соціальне гноблення, а також небезпека з боку орд кочівників, які грабували, нищили, брали у полон український люд. У цей час визріває національна свідомість народу, міцнішає його бажання здобути свободу і незалежність.
Спочатку козаки не мали ніякої військової організації, а збиралися у ватаги по кілька десятків чоловік. Зброя їх була простою: луки, списи, сокири, шаблі, примітивні рушниці, їхньою тактикою була локальна війна, а метою — здобич. Лише у першій половині XVI ст. козаки освоїли простори нижче дніпрових порогів — так званий Низ і почали будувати козацькі укріплення — січі (від слова «сікти»). На рубежі 40-50-х років XVI століття козаки заснували могутню фортецю на Дніпровському острові Тамаківка (поблизу сучасного м. Марганця Дніпропетровської обл.). Вважають, що це й була перша в історії України козацька твердиня — Запорізька Січ.
Козацьке військо мало демократичний устрій. Усі політичні й організаційні питання вирішувалися на раді. Залежно від її учасників рада поділялась на повну, військову, генеральну, старшинську, чорну. Командування військом здійснювали військова старшина різних ступенів. На чолі війська стояв гетьман. Він був головою козацької держави, мав повну адміністративну владу, брав активну участь у законодавчій діяльності, судовій справі. Приймаючи рішення з основних питань, гетьман враховував думку генеральної та старшинської рад.
До генеральної старшини входили: обозний, судді, писар, осавули, хорунжий і бунчужний. Адміністративна і військова влада у полку належала полковникові. Кожний полк (500–1000 чол.) поділявся на сотні (100–200 чол.) і курені (10-20 чол.). До сотенного уряду входили: сотник, сотенний осавул, хорунжий і писар. У курені командував курінний отаман або десятник (міський, сільський). Усім військом керував кошовий отаман з суддями, осавулами, писарями. Козаки офіційно титулували один одного «товаришем», а гурт козаків «товариством».
У перший половині XVIII ст. запорізьке козацтво піднеслося до рівня найкращих європейських армій. Особливо відзначалися військовою майстерністю піхота, яка була головним видом козацького війська й вважалося найдосконалішою в Європі. Козацька піхота героїчно билася з ворогом, використовуючи особливу тактику: шикувались в три шеренги (перша стріляла, друга подавала рушниці, а третя їх заряджала). Піхота козаків вміла гарно штурмувати ворожі фортеці, а також сміливо воювала на морі. Козацькі човни мали довжину 20 м, ширину 3-4 м, глибину 2,5 м. На одному човні було 20-30 веслярів, 50-70 воїнів, 4-5 легких гармати. Швидкість — 15 км/год. Є відомості про те, що і підводний човен запорожці стали використовувати в бойових діях набагато раніше, ніж у західній Європі.
Кіннота козацького війська в 1-й половині XVII ст. була менш чисельною, ніж піхота, і відзначалася високою військовою майстерністю. Вона вела наступ так званою лавою: шикувалася півколом, атакуючи таким чином противника з флангів.
На високому рівні у запорожців була розвідувальна та сторожова служби. Створювалася ціла система вимог із відповідною сигналізацією — прообраз світлового телеграфу. Сигнали про небезпеку від самого кордону послідовно передавався до козацького війська. Козаки вміло вели розвідку, навіть у стані ворога. Чисельність козацького війська значно змінювався протягом століть. Вони були озброєні шаблями, короткими списами, а також вогнепальною зброєю: мушкетами, пістолями, самопалами. У козаків також були бойові молотки, якірці, рогульки, що застосовувалися у боротьбі проти ворожої кінноти. Порох, кулі, зброю запорожці виготовляли самі або ж діставали в бою. Козаки першими використали метод окопування в землі.
Реєстрове козацтво
Військо реєстрових козаків було створене універсалом короля Сигізмунда II Августа 2 червня 1572 року, коли було доручено коронному гетьманові Юрію Язловецькому найняти з низових козаків на службу 300 осіб. Відтоді зустрічаємо назву реєстрові козаки на противагу нереєстровим козакам, які були поставлені у напівлегальне становище.
1590 року загальний сейм Речі Посполитої ухвалив збільшити реєстр до 1000 козаків. Крім оборони кордонів реєстровці мали стримувати інших козаків від самовільних виправ у Молдовське князівство, головний табір перенесли з Базавлуку до урочища Кременчуг на молдовському березі Дністра.
Чорноморське козацьке військо
За наказом Катерини II знищити Запорозьку Січ, який був втілений у життя, слідував наказ Григорія Потьомкіна про смирення запорозьких козаків, що й було здійснено генералом Петром Текелі у червні 1775 року. Як наслідок, близько п’яти тисяч козаків пішли до гирла Дунаю, утворивши там Задунайську Січ під протекторатом османського султану.
Під час російсько-турецької війни 1787–1791 років у різних операціях (битви під Кінбурном, Очаковом, Фокшанами, Римником, Хаджибеєм, Килією, Ізмаїлом, Мачином, Бендерами тощо) брали участь понад 42 тисяч українських козаків.
Азовське козацьке військо
Перед російсько-турецькою війною 1828-1829 років 1500 козаків поселено на узбережжі Азовського моря і з них сформовано Окреме Запорізьке військо. З початком російсько-турецької війни Окреме Запорізьке військо приєднано до російської імператорської армії, у складі якої воно брало участь у бойових діях як Дунайський козацький полк.
1831 року українських козаків царським указом поселено між річками Бердою, Кальчиком і Азовським морем у Катеринославській губернії (між сучасними Бердянськом і Маріуполем) і заснувало дві станиці — Микільську і Покровську. Згодом до війська прилучено Петрівський Посад і село Новоспасівська. Їм виділено 74 тисячі десятин землі. Відтоді за цим військовим формуванням закріпилася назва Азовське козацьке військо.
В мирний час команди азовських козаків на баркасах відбували берегову службу вздовж східних берегів Азовського та Чорного моря — від Керченської протоки до міста Поті, для чого 1837 року з нього сформували Азовську козацьку флотилію. Під час війни військо було зобов’язане виставляти морський батальйон для охорони та оборони узбережжя, піший козацький напівбатальйон і флотилію малих морських човнів для крейсирування вздовж узбережжя.
З 1850-х років азовців почали примусово переселяти на Кубань. Невдоволені цими діями царського уряду козаки підняли повстання, яке російські війська жорстоко придушили. На підставі указу від 11 (23) жовтня 1864 року Азовське козацьке військо скасовано, а козаків переведено в селянський стан.
У XVIII столітті снували також Бузьке, Дунайське, а також Задунайське козацькі війська.
Перша світова війна
Під час Першої світової війни на боці Російської та Австро-Угорської імперій, за підрахунками істориків, билися понад 4,5 мільйона українців.
Україна стала ареною протистояння, що принесло значні людські втрати та руйнування інфраструктури. Це значною мірою вплинуло на створення незалежної української держави та її збройних сил — армії Української Народної Республіки.
Армія Української Народної Республіки була створена на основі українізованих частин російської армії, українізованих частин австро-угорської армії («українських січових стрільців» та інших), військовополонених-українців Німеччини та Австро-Угорщини, колишніх військовополонених-галичан («січових стрільців») та загонів добровольців — «гайдамаків», «вільного козацтва» та інших.
Чисельність армії УНР постійно змінювалася і в певний період сягала 100 тис. вояків.
Другий зимовий похід частин Армії УНР проти армії РСФРР завершився невдачею і став останньою спробою українських національно-державних сил відкритим військовим шляхом здобути незалежність України в ході національно-визвольних змагань 1917-21.
В основному військова техніка, що використовувалась в українсько-більшовицькій війні, була «спадком» від російської армії. На жаль, в умовах порушеного війною господарства промислове виробництво «української» зброї і військової техніки майже припинилося. Тому використовувалося все, що мало бодай якусь цінність. Пізніше вдалося придбати й дещо з озброєння австрійської та німецької армій. Завдяки технічним частинам при війську забезпечувались ремонт і підтримання всіх технічних засобів у бойовому стані.
Армією УНР було захоплено до 330 російських літальних апаратів (на 1917 рік). Але використовувались не всі, на січень 1917 року в реєстрах управління української авіації числилось 188 літаків різних типів. Восени 1918 року у вказаних підрозділах нараховувалось вже майже 400—500 літаків різних типів, в тому числі і важких бомбардувальників (для порівняння, червона армія мала в цей період 349 літаків).
З 1918 року в повітряних баталіях з більшовиками також використовувались придбані літаки французького, австро-угорського, німецького виробництва, крім літаків використовували зв’язкові аеростати.
Вантажні та легкові автомобілі й броньовики широко використовувалися українською армією в боротьбі проти більшовиків, денікінців та поляків. Одні призначалися для технічної підтримки військ, інші — для бойової. Машини фарбували в стандартні захисні кольори і в абсолютній більшості не позначали якимись розпізнавальними знаками.
Артилерія являла собою найкращу бойову формацію української армії (особливо УГА). Чисельно артилерійський парк УНР та гетьманату перевищував 1500 гармат різного типу. Основною гарматою була 76-мм дивізійна гармата зразка 1902 року. Добрий вишкіл і досвід особового складу разом з досконалими зразками тогочасної зброї сприяли проведенню вдалих військових операцій. На озброєнні в галичан були гармати колишньої австрійської, у військах УНР — російської армій. Пізніше, коли УГА перейшла за Збруч, усі гармати австрійського зразка замінили на російські. Такою українська артилерія проіснувала до останнього свого бою. Те саме було і зі стрілецькою зброєю. Одною з найкращих артилерійських частин в армії УНР, під командуванням генерала-хорунжого Олекси Алмазіва, була Окрема гірська батарея Гайдамацького коша Слобідської України.
Після падіння Російської імперії на українських землях утворилися численні військові формації, в тому числі загони Вільного козацтва, Українська Повстанська Армія батька Махно, а також Червоне козацтво. Останнє стало основою збройних сил УСРР, а згодом — УРСР, що називались Робітничо-селянською червоною армією.
Після розвалу Австро-Угорської імперії на захист Західно-Української Народної Республіки постала Українська Галицька Армія, основу якої склали формування Українських Січових Стрільців.
Військо Холодноярської республіки
5 квітня 1919 р. на теренах нинішньої Черкащини у Мотронинському монастирі проголошено Холодноярську Республіку. Це місце стало осередком українського повстанського руху проти загарбників (німецьких окупантів, російських «білих» і «червоних»), який очолювали брати Чучупаки. Чисельність першого відділу самооборони становила 22 козаки.
Згодом утворилась Холодноярська Республіка, територія якої охоплювала 25 навколишніх сіл і мала 15-тисячну селянську повстанську армію, бійці якої називали себе козаками, а командирів — отаманами (на згадку про минувшину).
У березні 1920-го Степова Дивізія армії УНР визволила Херсон від більшовиків і розпочала вдалий наступ на захід (через Білозерку) по лінії Кам’янка — Єградівка — Ружичів — Чигирин. Зупинилась дивізія в урочищі Холодний Яр, де з’єдналась зі збройними силами Холодного Яру. Холодноярська Республіка проіснувала до 1922 року.
Друга світова війна
Трагедія Українського народу в роки Другої світової у тім, що на час початку війни він був розділений між кількома державами. Українці, позбавлені власної державності, змушено воювали за чужі інтереси й вбивали інших українців. У межах Другої світової в Україні тривали кілька воєн, ареною для яких були наші землі.
На боці Об’єднаних Націй воювали українці у складі армій Великої Британії і Канади (45 тис. осіб), Польщі (120 тис.), СРСР (понад 7 млн), США (80 тис.) і Франції (6 тис.), а також визвольного руху в самій Україні (100 тис. в УПА) — разом понад 7 млн осіб.
Із розгортанням Другої світової війни українці почали творити власні збройні формування. Першим таким можна вважати Карпатську Січ — парамілітарну організацію, яку формують у 1938–1939 рр. українці Закарпаття для захисту власної держави — Карпатської України.
Під час німецько-радянської війни Україна направила до лав Червоної Армії і Військово-морського флоту близько 2,5 мільйона своїх співгромадян. У військах чотирьох Українських фронтів у стройових, переважно піхотних частинах і з’єднаннях, українці становили 60-80% і брали найактивнішу участь у визволенні своєї батьківщини від нацистських загарбників. Було створено 650 винищувальних батальйонів, в яких налічувалося 150 тисяч бійців. У ополчення вступило близько 1,3 млн чоловік. Близько 2,5 млн українців-військових нагороджені орденами і медалями, зокрема звання Героя Радянського Союзу удостоєно 2069 осіб. Серед маршалів і генералів було багато українців за походженням: Кирпонос М. П., Кулик Г. І., Тимошенко С. К., Єременко А. І., Черняховський І. Д., Малиновський Р. Я., Костенко Ф. Я., Москаленко К. С. та інші.
У 1940 році за дорученням уряду УНР в екзилі Тарас Бульба-Боровець сформував на Поліссі збройну формацію, яка мала розпочати боротьбу за незалежність України. Це військо дістало назву Поліська Січ та нараховувало до 10 000 бійців. Саме на основі цієї організації сформувалося озброєне крило Організації українських націоналістів — Українська Повстанська Армія (УПА). Датою створення цього війська прийнято вважати 14 жовтня 1942 року, проте сам процес його формування був досить складним та фактично тривав до 1943–1944 рр. Очолив УПА генерал-хорунжий Роман Шухевич. Після його смерті 5 березня 1950 року (загинув в бою з радянськими каральними частинами) командування повстанцями взяв на себе Василь Кук. Спочатку УПА вела відкриту боротьбу з ворогами, проте з кінця 1940-х перейшла до партизанського підпілля. Останній бій УПА відбувся 14 квітня 1960 року на Тернопільщині.
Українська Повстанська Армія
УПА створена 14 жовтня 1942-го за рішенням політичного проводу ОУН для захисту мирного населення України від знущань німецької окупаційної влади. Воїни «лісової армії» — єдині у світі, хто воював водночас проти гітлерівців і проти СРСР.
УПА була неймовірно організована — можливо, саме завдяки нащадкам її воїнів українці змогли організувати Євромайдан. В УПА були чітка структура із субординацією, розклад і жорстка дисципліна: наприклад, вживання алкоголю (без дозволу командира) каралося розстрілом. Багато істориків вивчали та продовжують вивчати УПА як ідеальний приклад підпільної організації.
Окрім безпосередніх бойових дій, найважливішою складовою діяльності УПА була пропаганда. «Лісова армія» дещо випередила час, зробивши основну ставку на поширення інформації.
Вік членів УПА в середньому становив 18-22 роки.
За час існування організації спроєктовано приблизно 10 тисяч «криївок», у яких розміщувалися збройові склади, шпиталі, друкарні й навіть швейні цехи. Це споруди під землею з вентиляційними отворами, де вояки в деяких випадках могли, не виходячи, прожити кілька місяців.
Тактику дій українських вояків з УПА вивчали у військових вишах США як приклад надзвичайно винахідливої й ефективної методики партизанської та диверсійної роботи.
Радянський період
В 1956 році військові частини, дислоковані на теристорії УРСР, брали участь в операції «Вихор» в Угорщині. Серед інших, радянським військам в Будапешті протистояли колишні члени УПА в еміграції, з яких було створено кілька батальйонів добровольців. Вони обороняли мости через Дунай, більшість із них загинула. У 1968 році з’єднання 38-ї та 13-ї (з 1999 — 13 армійський корпус) армій СРСР, дислокованих на території УРСР, брали участь в операції «Дунай» у Чехословаччині.
Понад 160 тисяч українців воювали в складі обмеженого контингенту радянських військ в Афганістані, з яких 3 360 загинули, в тому числі 80 вважаються зниклими безвісти або тими, що потрапили в полон, понад 8 тисяч осіб були поранені чи контужені, з них 3 560 стали інвалідами.
Окрім цього, багато військових боролися з наслідками аварії на Чорнобильській АЕС, зокрема 12 інженерний полк за видатні заслуги у ліквідації катастрофи був нагороджений вимпелом Міністра оборони СРСР «За військову доблесть».
Період незалежної України
Після проголошення 24 серпня 1991 року незалежності України, вона успадкувала від СРСР одне з найпотужніших угруповань військ у Європі, оснащене ядерною зброєю та відносно сучасними зразками озброєння та військової техніки.
24 серпня 1991 року Верховна Рада України ухвалила рішення про взяття під свою юрисдикцію усіх розташованих на українських теренах військових формувань Збройних сил колишнього СРСР, та про створення одного з ключових відомств — Міністерства оборони України. Отже, під юрисдикцію України перейшли: 14 мотострілецьких, 4 танкові, 3 артилерійські дивізії та 8 артилерійських бригад (9 293 танки і 11 346 бойових машин), бригада спецпризначення, 9 бригад ППО, 7 полків бойових гелікоптерів, три повітряні армії (близько 1 500 бойових літаків) і окрема армія ППО. Стратегічні ядерні сили, дислоковані на території України, мали 1 272 міжконтинентальних балістичних ракет, а також близько 2 500 одиниць тактичної ядерної зброї. На час проголошення Україною незалежності чисельність військ в Україні нараховувала близько 980 тисяч осіб.
В основу процесу створення власного війська були закладені політичні рішення керівництва України стосовно без’ядерного і позаблокового статусу держави. При цьому враховувалися також обмеження, пов’язані з ратифікацією договору «Про звичайні збройні сили в Європі» та виконанням Ташкентської угоди 1992 року, якою встановлювалися не тільки максимальні рівні озброєння для кожної держави колишнього СРСР, а й для так званого «флангового району». В Україні до нього входили Миколаївська, Херсонська, Запорізька області та Автономна Республіка Крим.
У стислі терміни Верховною Радою України був прийнятий пакет законодавчих актів стосовно воєнної сфери: Концепція оборони і будівництва Збройних Сил України, постанова № 1658-XII від 11 жовтня 1991 року «Про Раду оборони України», Закони України «Про оборону України», «Про Збройні Сили України», Воєнна доктрина України тощо. На ті ж роки припадає й реалізація ядерного роззброєння України. Воно є однією із найзначніших історичних подій, оскільки вперше в історії людства держава добровільно відмовилася від володіння ядерною зброєю. На 1 червня 1996 року на території України не залишилося жодного ядерного боєзаряду або боєприпасу.
Події «військового будівництва та реформування» українського війська в період з 1991 року по 2013-й можна охарактеризувати однією влучною, але нецензурною фразою. Утім, оговтатись від власної жадібності й недалекоглядності український народ і можновладців змусила агресія РФ у Криму, а згодом на Донбасі. Війна триває вже 8 років і забрала життя понад 14 тисяч наших співгромадян. Утім, у горнилі цієї війни зродилося нове українське військо, що не боїться пустити ворогу кров.
Війна на сході України
Після перемоги в Києві Євромайдану в лютому 2014 року, Росія розпочала військову агресію проти української держави. Першим її етапом стала окупація Криму, внаслідок чого було вбито 2 військовослужбовця Збройних сил: Кокуріна Сергія та Карачевського Станіслава, Україна втратила 85% кораблів флоту та 50% українських військових з Криму, що склали присягу окупанту.
Наступним етапом агресії стало захоплення проросійськими активістами адмінбудівель та відділків міліції в містах Донбасу (Слов’янську, Артемівську та Краматорську). У відповідь на це українська влада оголосила про проведення антитерористичної операції, що переросла у повноцінну війну.
Незважаючи на численні докази присутності російських військ на території України, офіційно Росія не визнає факту свого вторгнення в Україну, відтак з українського боку війна розглядається як неоголошена. Війну на сході України називають «гібридною війною» Росії проти України.
За матеріалами Вікіпедії, АрміяINFORM
