Загарбницька війна ерефії проти України принесла горе і розпач у кожну родину. На нашій мирній землі йде війна, гинуть люди, матері чекають своїх синів і моляться за дітей, за мир в Україні. В цей же час на захисті нашої незалежності стоять ВОНИ – ВОЇНИ, ЗАХИСНИКИ, КОЗАКИ. Скільки вже вас, хлопці, загинуло… Щодня віддають своє життя за свободу країни не менше 100 воїнів. 16 земляків Богодухівської громади, що на Харківщині, за ці 6 місяців повномасштабної війни поклали на вівтар свободи найцінніше – власне життя. А за 8 років – 21 загиблий.
До могили Андрія Лазурка на Богодухівському міському цвинтарі щодня приходить мама Катерина Василівна, обнімає хрест і плаче гіркими слізьми. Розмовляє зі своєю дитиною, у душі – невимовне горе, розпач, безнадія… Хрест уже похилився до землі, біль розриває серця матері і батька. Син був їхньою підтримкою, надією, опорою.
А діти… Дванадцятирічна Вероніка і восьмирічний Нікіта безмежно любили свого татка, він був для них усім, і вони для нього теж – довгождані, вимолені, виплекані. Первістка чекали з дружиною 5 років. Андрій все жартував: «Мабуть, стану батьком у тридцять». Так і сталося. Коли народилася донечка – радості не було меж. Через чотири роки з’явився на світ синочок. Дітей обожнював, це був його Всесвіт. Няньчився з ними, ходив на всі ранки у дитсадок і школу, доньку водив на танцювальний, завжди всією родиною відзначали свята. Часто Андрій з притаманною йому чарівною посмішкою говорив: «Діти – це найкраще моє капіталовкладення». Не жалкував для них нічого, балував, хоча родина жила досить скромно. Навіть якщо самому доводилося лишитися без копійки, дітям віддавав останнє. Минулого року, на дні народження Вероніки та Нікітки (обоє – травневі) придбав для них дорогий батут, незважаючи на те, що це було досить витратно для сімейного бюджету. Таким він був – щирим, добрим, відданим. Для рідних він не «був», він таким і лишається…
Контракт підписав за місяць до війни
Йому було 41. І навіки лишилося 41. Андрій Лазурко служив за контрактом, який підписав всього лише за місяць до повномасштабного вторгнення росії в Україну. Останні роки він просто марив військовою службою. Власне, ще у молодості деякий час був прапорщиком у місцевій військовій частині, та не склалося. І де би потім не працював, а переважно на будівництві, – у його мріях завжди була армія. Дружина була категорично проти.
Коли нарешті, через випробування долі і тернисті життєві дороги він досяг своєї мети – радості чоловіка не було меж. Кілька годин стояв гордо у формі біля дзеркала і не міг намилуватися собою. Це був січень 2022-го. Так почався другий етап його військового становлення в лавах ЗСУ.
З перших годин віроломного нападу ерефії Андрій Лазурко стояв на захисті Батьківщини, обороняв Харків. А через тиждень богодухівця не стало… Донька щодня переглядає у телефоні листування з татом. Остання переписка була 1 березня. Він написав дружині рано, за п’ять хвилин до шостої: «У вас все тихо?» Наказав не випускати нікуди дітей, бути обережними. Юля відписалася, що все гаразд: «Не переживай, тільки лишайся живим. Діти тебе люблять і вважають героєм». Він відповів: «Я теж їх дуже люблю».
Це було останнє повідомлення. Ще цього дня об 11:33 Андрій телефонував, хвилюючись за родину. А вже після 12-ї, тисячі разів набираючи рідний номер, на іншому кінці дружина чула лише зловісні довгі гудки…
Показуючи телефон із листуванням, дружина плаче, не може собі пробачити, що «якби.., то все, може, було б інакше». Але нічого не повернути.
Добу родина не могла знайти собі місця, ніхто нічого не знав, ніхто нічого не говорив. А 2 березня зателефонував побратим чоловіка Михайло, який повідомив, що група Андрія не виходить на зв’язок.
Ні! Цього не може бути! Пошуки, розшуки через соцмережі і різноманітні структури не давали результатів. Всі знали: 1 березня о 13:30 був авіаналіт на важливий оборонно-промисловий комплекс – Харківський авіаційний завод. Були скинуті бомби ФАБ-500, били і ракетами з РСЗВ. Під завалами лишилось багато людей. У цьому ж приміщенні був разом із іншими військовослужбовцями Андрій. Але ніхто з рідних не вірив у його смерть, надіялися, що він не був у той момент там. Лише коли через кілька днів надійшла офіційна інформація про смерть – рідних ніби ножем різонуло усвідомлення безпорадності, невимовного болю і розпачу.
Дружині наснилося: Андрій попелом на склі малює чотири нулі
«Мене мучить одне питання: Андрій загинув моментально чи ні? – витираючи сльози, говорить Юлія. – Авіаналіт був 1 березня. Він разом із земляком Віталієм Лігезіним із Улянівки були внизу, їх привалило плитами. Пошуки йшли довго, оскільки ніяка техніка не могла дістатися їхнього місця загибелі через постійні авіанальоти. У ніч з 3-го на 4-те Андрій мені наснився, наче він попелом на склі малює чотири нулі. Ще через кілька днів офіційно повідомили, що чоловік загинув».
У дворі все нагадує про Андрія: це він «зварив» два турніки для доньки, це зроблена його руками клумба, це родинний куточок відпочинку, тут на плиті він готував шурпу і шашлики для друзів. У нього були золоті руки, за що б не брався – все вдавалося. Він був відданий друг, його любили за відкритість і жертовність.
З дитинства Андрій любив спорт, штанги – то його особливе захоплення. На скількох змаганнях, турнірах із важкої атлетики здобув перемогу! А ще був великим футбольним уболівальником, відвідував усі матчі богодухівської команди. Любив історію, дивився документальні фільми. З моменту створення богодухівського загону Тероборони був активним учасником навчально-польових зборів.
«Не так я уявляла майбутнє наших дітей, – не перестаючи плакати, говорить Юлія. – Мріяла, що тато вітатиме їх на випускних шкільних вечорах, весіллях, тішитиметься онуками і правнуками. Дивишся альбоми, телефон – ревеш, чекаєш-чекаєш, а вже ніколи…»
Ніколи не пробачимо рашистам
Під час нашої розмови підбігає Нікіта, показує мені фотографії тата і заспокоює маму. «Це ми з татком ходили на рибалку», – розповідає малий, тикаючи пальцем у вже майже затерту до дірок світлину.
Донька ніяк не може заспокоїтися після смерті тата. Інколи здають нерви і може плакати годинами. Повісила портрет, на якому вони з татом щасливі, у своїй кімнаті. І щоранку, просинаючись, та щовечора, засинаючи, говорить з татусем, ділиться з ним радощами і болем.
А мати… З 24 лютого вона жодного разу не змогла нормально заснути, її біль не загоїти нічим і ніколи. Тільки як прийде на кладовище, поголосить біля хреста, обніме його, ніби сина – на якусь мить приходить полегшення. На мить. А потім знову – біль, гіркота і сльози…
Чи можна пробачити рашистам материнські і дитячі сльози? Ніколи! Ці сльози – прокляття для ворога.
Дванадцятирічна Вероніка щодня розмовляє портретом тата…(фото Тетяни Лучинської) Для Нікітки тато назавжди буде Героєм…(фото Тетяни Лучинської)
Тетяна Лучинська, Харківська область
16.08.2022
Матеріал підготовлений у рамках проєкту Local Media Support Initiative, що реалізовується УКМЦ за підтримки International Media Support IMS
