Засноване запорізькими козаками для захисту Слобідської України від набігів татар, це місто тричі перебувало під контролем ворожих сил. Першого разу – під час Другої світової війни. Тоді окупанти хазяйнували недовго – у січні 1943 року Рубіжне було звільнене від гітлерівців.
Здавалось, що мирне життя після цього тут запанує назавжди. Змінювалися покоління, і ця впевненість передавалася від одного до іншого, а в школах як згадування про страшні часи проводилися уроки пам’яті. Проте, не всі ті уроки вчили, бо страшні часи повернулися. І знов окупація, і знову бої, і знову визволення. Це трапилось у липні 2014 року під час Антитерористичної операції на сході України.
З того часу відчуття загрози стало чимось буденним. Те, що війна триває десь поруч, чули всі містяни Рубіжного. Але хто міг собі уявити, що вона накоїть, повернувшись до міста. В цій розповіді нашої героїні поєдналося все – теплі спогади про дитинство та холодна реальність сьогодення.
Теплі спогади
Мене звати Юлія (ім’я змінено на прохання співрозмовниці – ред.), мені 29 років. Я народилася і виросла в Рубіжному. Спершу моя сім’я жила в районі колишнього кінотеатру в центрі міста, а пізніше, будучи дорослою, я переїхала на восьмий мікрорайон. Навчалася у 7-й школі, потім вступила до нашого інституту.
З цим містом пов’язане все моє життя: з теплотою згадую шкільні роки, свою юність. Вечірні прогулянки у старій частині міста в районі парку та дзвінкий сміх друзів, яким вони супроводжувалися. Розмови з коханим на лавці в одному з дворів у районі «Політеха» та танці на дискотеці, яку іменували «Сіткою».
Походи по гриби з дідусем і риболовлю з татом на Сіверському Донці, його білу «копійку», яку він цілодобово перебирав у гаражі за панчішною фабрикою, солодку вату на День сім’ї та заходи сонця, що їх видно з верхніх поверхів чотирнадцятиповерхівки.
.
Чотирнадцятиповерхівка – найвищий будинок у Рубіжному. Фото: Світлана Правда
День сім’ї у Рубіжному. Фото: «Трибун»
Не завжди цінувала це, про що зараз шкодую. На жаль, часто лише втрати змушують дізнатися справжню ціну речей. Думаю, читаючи ці рядки, практично кожен впізнає себе, тому вважайте мене якимсь збірним образом.
«Місто вбивали на моїх очах»
Це як тетріс – спершу прилітає та прилітає, а потім стирається чергова лінія. Так один за одним зникали будинки, вулиці та цілі райони. Тільки вимкнути або поставити на паузу, щоб зібратися з думками, – не можна, адже приб’є. Вибачте за таке порівняння, але воно спало мені на думку в той момент, коли стояла в черзі за водою і бачила, як луплять кудись у бік Силікатного.
«Значить, і сюди може прилетіти, треба поспішати», – думала я.
Рубіжне, березень 2022 року. Фото: Артем Семенюк
Коли перебуваєш у подібній ситуації, сприйняття себе та навколишнього світу змінюється. Змінюється хід часу, відбувається переоцінка цінностей і люди навколо показують свої справжні обличчя. Хтось із нас несе світло, а з когось просто сочиться гній. Я бачила і тих, і інших.
Якось в укритті маленький хлопчик простягнув мені цукерку, якою його самого пригостили. Ви ж знаєте, як діти люблять солодке. Він простяг її своєю ручкою і сказав: «Тьотю, будеш?», а я ледве стрималася, щоб не розплакатися. Соромно було в присутності великої кількості незнайомців, а так би точно зірвалася. Накопичилось. «Ні, Андрійку, дякую», – відповіла я і сховала очі, а він побіг до своєї мами, яка відчитала дитину: «Синочку, не заважай людям».
Рубіжне, березень 2022 року. Фото: Артем Семенюк
У той же час зовсім поруч сиділи дорослі чоловіки, які крали один в одного сигарети та інші припаси.
Ці ж люди на початку березня ходили мародерити, наївно вважаючи, що на тому світі їм знадобиться мікрохвильова піч із «Фокстроту».
Так і жили: одні – всіляко допомагали ближнім, інші – поглиблювали й так гнітючу атмосферу.
Було холодно, вогко та темно. А вночі в паузах між стріляниною та вибухами тишу порушував чийсь сухий кашель. Хотілося тікати, але тікати не було куди. У якийсь момент недоступними стали не тільки блага цивілізації – зникли деякі почуття: наприклад, радість здавалася назавжди заблокованою. Страх і відчуття безвиході полонили нас ще до того, як ми опинилися у справжньому полоні.
Рубіжне, березень 2022 року. Фото: Артем Семенюк
Місяці життя в окупації навчили мене багато чому. Все, що здавалося цінним і дорогим, все це накопичене барахло знецінилося в один момент. Єдине, що важливо, – людське життя. Адже його вічної супутниці смерті в Рубіжному було забагато. У кожному дворі, як гриби після дощу, з’являлися страшні хрести, зроблені сусідами з підручних матеріалів. Земля приймала всіх: дітлахів, їх тат і мам, бабусь та дідусів. Горя було стільки, що людей не встигали оплакувати. Трупи на центральних вулицях ставали чимось звичайним і не викликали колишнього жаху.
Рубіжне. Фото з соцмереж
«Страшний сон, але щипати себе марно»
Скажені кадировці, облізлі доходяги «еленерівці» та інші камуфльовані гобліни розповзалися як сарана. Грабували наші будинки, ґвалтували жінок, влаштовували розправи. Інакше як брудною ордою їх не назвеш. Особливо страшно було молодим дівчатам. На щастя, Господь відвів. Обійшлися вульгарними жартами і хтивими поглядами.
Звичайно, серед містян були й ті, хто зустрічали окупантів з розкритими обіймами, але вже незабаром більшість цих людей зрозуміли, що їх обдурили. Російський телевізор обіцяв їм повний холодильник, але не стало ні холодильника, ні самого телевізора.
Пенсіонери, які скаржаться на низькі виплати, замість черг у супермаркетах стояли у чергах по воду. Робітники, яким не подобалася зарплата, підмітали двори за 12 тисяч рублів. Дорогу комуналку більше не треба було платити, адже комунікації зникли.
Рубіжне, березень 2022 року. Фото: Артем Семенюк
І обурюватися вголос стало не можна, адже з Україною вони втратили свободу слова, яку ніколи не цінували.
Звісно, більшість проукраїнськи налаштованих мешканців виїхали з міста ще в лютому-березні. Тим, хто залишився, доводилося сидіти тихіше води нижче трави, адже найменша необережність могла коштувати життя. І пощастило, що, скриплячи зубами, сусіди не здали мене кадировцям ні під час «зачистки», ні після. Інакше ви навряд чи читали би цю історію.
Рубіжне, березень 2022 року. Фото: Артем Семенюк
Я поїхала з Рубіжного у червні. Щоб опинитися в безпеці, довелося пройти довгий і складний шлях у кілька тисяч кілометрів, десятки тисяч гривень і невідомо скільки втрачених нервових клітин. Тепер близькі поряд, і це головне.
Чи повернемося ми колись додому?
Вірю, Україна поверне те, що їй належить! Свої території та своїх людей. Сьогодні ЗСУ за підтримки всього цивілізованого світу борються за наше майбутнє з підступним минулим, яке впивається пазурами і не хоче відпускати.
Рубіжне, 2015 рік. Фото з особистого архіву
Олексій Артюх, Рубіжне, Луганська область
1.12.2022
