Цього матеріалу ніколи не мало бути створено, всіх цих героїв я не мала ніколи зустріти, але в життя українців прийшла війна з Росією, яка принесла із собою біль та руйнування.
Сотні тисяч людей без житла, з розбитими серцями та порожніми душами вимушені будувати тепер своє життя з нуля. Хтось із них втратив рідних, хтось своє здоров’я.
Наші герої – волонтери, які так само, як і мільйони інших українців відчувають страх, розпач, гнів і біль, але продовжують свій нелегкий шлях допомоги ближньому.
“Старість – це не про біль та неміч, старість – це про самотність”.
Марія – волонтерка благодійного фонду “Всі поруч”, одним із напрямів роботи якого є евакуація маломобільних і хворих людей до більш безпечних регіонів і лікарень. Приїхавши якось із Калуша на Донеччину, Марія залишилась, бо відчула, що її місце саме тут.
“Я дивилась на цю тоненьку бабцю з абсолютно білим волоссям, яка сиділа біля під’їзду і перебирала сухими руками свій блакитний плащ, і, здається відчула цей подих самотності”, – розповідає Марія, – коли ми садили в автівку її сусідку, навколо якої бігала донька з чоловіком і постійно поправляла на ній сповзаючу ковдру.
Та бабця опустила голову долу і щось бурмотіла. На фоні постійно гриміло. Фронт у той день був дуже гучним, і здається, був зовсім поряд. Я взяла пляшку води і якесь печиво із салону та підійшла до неї:
– Ви щось кажете, пані?
– “Пані”, то вы мне? Да какая ж я пани, вон пани на носилках вынесли и на карете в Днепр повезете, а я что, я тут буду зимовать.
Я не могла відвести від неї погляду. В юності вона була, мабуть, дуже красивою. Великі блакитні очі, струнка та маленька, і що дуже не характерно для навколишніх обставин – була вдягнена якось по-святковому. Червоні черевички, блакитний плащ і якась сорочка під ним.
Пані в блакитному звали Ольга, один її син виїхав за кордон за день до повномасштабного вторгнення, а інший живе десь у Трускавці. Ніхто з них жодного разу не навідався до неї. Старший скидає грошей щомісяця, а про меншого вона розповідає із сумом. Алкогольна залежність і страх перед ТЦК загнали його в якусь нору під Трускавцем, в якій він, за словами пані Ольги, і живе, як щур уже третій рік. Їй 78, і вона абсолютно самотня.
– А как вы выбираете, кого приезжать и забирать вот так по-королевски? – питає в мене, коли ми вже завантажили нашу жінку і поряд із нею та ще сотнею їхніх торб вмостилась донька із зятем.
За не щирою усмішкою я відчуваю щось ще, що поки складно розібрати. Пояснюю їй, як працює наш проєкт, що ми намагаємось допомогти маломобільним і хворим людям виїхати до лікарень у безпечніших регіонах або до своїх родичів. Вона знов починає смикати свій плащ.
– Ну, тогда я в пролете, – каже пані Ольга, – мои родственники точно не сделают вам заявку, да и маломобильной меня не назовешь, я на пятый этаж сама захожу.
І пішла, так шляхетно піднявши голову, ніби вона йшла Бродвеєм у своїх червоних черевичках і блакитному плащі. Ніби то не важка артилерія гриміла на фоні канонадами, а гучні оплески лунали на її честь.
Коли ми сіли в автівку та поїхали, я почала перебирати в голові нашу розмову, я крутила свої слова і думала, що я мала їй сказати, як підбадьорити і як допомогти. Довелось вискочити з машини та побігти назад у той двір.
Пані Ольга сиділа під деревом посеред двору, де колись був дитячий майданчик. Скрутившись, немов равлик, вона низько схилила свою білу голову і смикала нитки зі свого плаща. І тоді, дивлячись на цю жінку, я відчула і зрозуміла, що таке старість, і чому варто було її боятися. Старість – це не про немічність і слабкість, бо коли ти слабкий, твої діти підтримають тебе, онуки збігають у магазин і викличуть лікаря. Старість – це про самотність, про те, коли навколо сиплеться бетон і кришиться скло, коли здригається земля, а поряд із тобою немає нікого, хто б любив тебе і турбувався про тебе.
Наступного разу ми забрали пані Ольгу. Я сама зробила заявку, сама все оформила і виступила її двоюрідною племінницею. На роботі ніхто не сказав ані слова. Ми вивезли її до шелтера і віддали в руки знайомих волонтерів, які опікуються такими самотніми людьми з прифронтових регіонів.”
“Утома, злість на пасивне суспільство та страх за рідну людину, як калейдоскопом змінюється щодня”
Світлана допомагає військовим із першого дня повномасштабного вторгнення. На її рахунку – тисячі аптечок і рюкзаків бойового медика, десятки тисяч виданих ліків для шпиталів і стабілізаційних пунктів. ЇЇ знають і поважають начмеди бригад і медики еваків, а сама вона долає щодня своїх внутрішніх демонів.
“Я вже не пам’ятаю того моменту, коли адреналін і нескінченні сили змінилися на втому, – розповідає Світлана. – знаєш, це як крапаючий кран, по краплі назбиралось по самі вінця. Я ніколи не вміла бути абстрагованою від болю та страждань, я переживала загибель або каліцтво кожного знайомого хлопця, я намагалась зробити ще більше і ще більше після кожної поганої звістки, що хтось на щиті”.
Біля кімнати Світлани, де вона видає медицину, черга з військових різних типажів. Тут два суворих дядьки з вусами, троє молодих, у татуюваннях і тактичних панамках, дівчина із синіми дредами, яка вмовляє випити кави свого водія.
– Ну, випий кави, ти ж цілу ніч не спав, давай, сонечко, поп’ємо та поїдемо, тут так гарно на диванчику, – вона дістала айкос і затяглась.
– Тут можна курити? – питає один із молодих хлопців.
– Тут можна все, – сміється дівчина.
– Так, але поки Світланка не бачить, – додає дядько з вусами.
“Доброго раночку, – це її коронна фраза, – рада вас всіх бачити. Ну, давайте по черзі”.
І всі вони починають диктувати або показувати свої списки та запити, кожного вона обіймає і щось шепоче. Останньою зайшла дівчина із синіми дредами, довго не виходила, водій виніс небагато – кілька коробок, і вони поїхали. Світлана не виходила.
Я знайшла її в дальній кімнаті. Вона просто сиділа на коробці з голками і дивилась у стіну, не ворушилась і нічого не казала.
– Ти в порядку? – абсолютно дурне питання, але що ще казати в таких випадках?
– Пам’ятаєш “____” ?
Вона каже позивний дівчини, яку я бачила десятки разів.
Це була дівчина-сонечко, звісно, я її пам’ятаю – вона на два роки старша за мою доньку. Була. Тепер їй назавжди 21. Бойова медикиня, яку ми хотіли весь час зігріти, нагодувати або чимось побалувати. Маленькі кремчики для рук, бальзам для губ на зиму, смішні шкарпетки, вітамінки для дівчат.
– Я більше не можу, – вона зривається на плач, – я, правда, більше не можу все це витримувати.
Обіймаю її, разом сідаємо на підлогу, хтось ззовні зачиняє до нас двері, сидимо далі мовчки.
– Як твій збір, – питає раптом.
– Як завжди, – кажу, – дуже повільно, як і буває, коли збираєш на ремонт автівки.
– Вони справді не розуміють, як це важливо, що це життя, врятовані життя чиїхось доньок і синів.
Світлана дуже багато говорила того разу. Про наші збори, які зупиняються на півшляху, про інші всесвіти в Києві й інших містах, про ухилянтів і про китайські турнікети, про все і ні про що одночасно. Тоді вона не сказала про двох братів, один з яких загиблий, а іншій – зниклий безвісти, про сина, який просто поставив родину перед фактом і пішов на війну, і про те, що майже не спить ночами, вона також того разу не сказала.
– Ну, ходімо, нам своє робити, – піднімаючись із підлоги, каже Світлана. – Хлопці, хто там – по черзі, заходьте, сонечки.
Ми змусили Світлану приділити час собі. Відправили її на ретрит для волонтерів, потім на якесь навчання, ми гуляли з нею Львовом, пили каву і нам хотілось бути просто дівчатами, ми пішли до косметолога і масажиста, робили селфі і дуркували. І ніхто, дивлячись на нас, не знав, хто ця мужня та красива жінка, та скільки всього вона зробила для медиків Сил оборони.
“Небезпеку відчували всі живі істоти навколо, та тільки не ця жінка в домашньому халаті”
Анджей – поляк за народженням, але українець за духом. Він приїхав в Україну в перші дні повномасштабного вторгнення на своєму бусі, щоб передати допомогу на Донецький напрямок, і залишився тут.
“Я не уявляю собі, як я повернусь до мирної Польщі, буду там їсти, пити каву, гуляти, коли в Україні гинуть люди. Діти. Це найстрашніше з усього, що доводилось бачити. Ні в чому не винні діти стають жертвами обстрілів мирних міст і сіл, – каже чоловік, – Маленька дівчина в жовтій футболці підійшла до нашого буса в якийсь із рейсів з евакуації. Я пам’ятаю, як вона притисла до себе замизганого ведмедика і мовчки дивилась на нашу автівку.
– Ти їдеш із нами? – присів до неї і простягнув два шоколадні батончики.
ЇЇ батьки стояли і дивились, як ми паркуємо свою автівку і завантажуємо лежачого дідуся.
Малеча мовчки взяла два батончики.
– Никуда она не едет, кому мы там нужны, – якась жінка в халаті підійшла до мене, – дедушку забирайте, ему в больницу нужно, а мы тут как нибудь, тут наш дом, “где родился там и пригодился”, как говорится.
Ніколи не любив фразеологізми, важко зрозуміти, що вона має на увазі. А кому ви потрібні тут, окрім нас, волонтерів, які підвозять вам воду і їжу, роздають вам теплі ковдри і щоразу вмовляють виїхати?
І ось це “кому ми потрібні” дедалі більше бісило. Кожної евакуації одне й те ж саме, люди тримаються за розбиті хати, живуть у підвалах, майже не бачать денного світла, але не погоджуються виїхати до більш безпечних регіонів.
Живіть, як хочете, робіть, як зручно, але не тримайте в заручниках дітей, – хочеться крикнути тій жінці і всім цим людям.
– Як тебе звуть, мала? – звертаюсь до дівчини.
– Ліза, Елизавета ее зовут. Она не разговаривает, – ніби виправдовуючись, каже жінка в халаті, – я ей читаю, правда, пока интернет был, она смотрела мультики, но вот говорить не хочет. Ни с кем. Как в летнюю кухню к соседям прилетело, так и все. Молчок.
У повітрі стає гучно, Ліза стоїть непорушно, немов скам’яніла, шоколадні батончики починають танути в руці.
Я не маю своїх дітей і, мабуть, не маю права засуджувати таких батьків і саме цю жінку. Але в той момент я засуджував. Усередині мене кипіла злість, я хотів накричати на неї, схопити за плечі та струсити, щоб щось в її голові стало на свої місця, і вона відчула небезпеку, яка була навколо. Цю небезпеку відчували всі живі істоти навколо, коти, собаки, птахи, та тільки не вона, ця жінка в домашньому халаті.
Здається, весь шлях назад я ненавидів її. За цього брудного ведмедика в руках дитини, за її мовчання, за той підвал, в якому мала змушена була жити. Я думав про ту дитину вечір після евакуації, наступного дня дівчинка в жовтій футболці стала для мене символом безвідповідальності дорослих за життя своїх дітей.
Не повірите, але я знов побачив її. На фотографіях з евакуаційного потяга. За кілька тижнів після нашого знайомства влада оголосила примусову евакуацію дітей, і вони виїхали.
Спочатку я подумав, що мені здалося, що то не вони. Ліза була в іншій футболці, жінка на фото мала молодший вигляд, у джинсах і свіжій сорочці. Але то точна були вони. Ведмедик, якого вона притискала до себе, стоячи біля вагона – його я точно не переплутав би.
Уже минуло кілька тижнів, я продовжую їздити на місії евакуації, я знов бачу людей, які тримаються за зруйновані до фундаменту домівки та старі підвали. Сказати, що я став більше їх розуміти? Ні. Чи перестану я їм допомагати виїжджати в безпечні міста? Точно ні. На сьогодні це моє життя, яке я добровільно присвячую допомозі цим людям.
***
Це лише кілька волонтерських історій із тисяч. Страшно уявити, що було б, якби ці люди не робили те, що роблять. У цинічному світі, де зруйноване міжнародне право і дивні стандарти дають убивцям таке саме право голосу, як і жертві – служіння таких людей ще залишає надію на те, що людство не приречене. Колись про волонтерів цієї війни знімуть фільми і напишуть окремі розділи у підручниках з історії. А поки вони разом із військовими підтримують віру українців у перемогу і мирне майбутнє, в якому людяність знову буде найбільшою чеснотою.
Авторка: Валерія Пімкіна.
*Усі фото надані авторкою матеріалу
Здійснено в рамках проєкту за підтримки Посольства США в Україні. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією уряду США.
