Вижити, попри все. Історія родини з Чорнобаївки

Україна дедалі менше з’являється на шпальтах іноземних ЗМІ. За роки колоніальної війни, яку веде тут Росія, світ наче звик до її звірств. Однак агресія триває, а мільйони людей щодня мусять буквально виживати – якщо не в російській окупації, то під російськими бомбами. У перші місяці повномасштабної війни на весь світ прославилося село Чорнобаївка Херсонської області – українці багато разів знищували тут скупчення ворожих солдатів і техніки. Та попри таку грізну славу, місцеві мешканці – звичайні люди із плоті і крові, яких окупанти не полишають у спокої і після звільнення цієї частини Херсонщини. Читайте історію родини, яка, незважаючи на смертельну небезпеку, залишається в себе вдома і вірить у перемогу свободи та правди над тиранією і брехнею.

Повномасштабна війна застала родину Кононенків — 66-річну Ірину та 68-річного Олександра — у рідній Чорнобаївці – передмісті Херсона. Як і мільйони українців, 24 лютого на світанку жінку розбудив сильний вибух неподалік. Від потужної ударної хвилі в гаражі і в домі різко відчинилися двері. Ірина злякалася так сильно, що в її грудях боляче занило серце. Однак заспокоїти було нікому — чоловіка якраз кілька днів тому поклали до лікарні, а дорослі діти жили окремо. У куртці поверх нічної сорочки жінка вискочила на вулицю. Чорний густий дим клубочився над аеропортом, що на краю Чорнобаївки. Стало несамовито тривожно. Сусіди в пів голосу промовляли: «Почалася війна».

Херсонщина відразу відчула, що це таке. Від російської важкої воєнної техніки заревла траса, що розділяє Чорнобаївку на дві частини. Колони ворожих танків, БТРів і вантажівок були безкінечними. День і ніч гуло… Важка техніка частково заходила в аеропорт, а решта йшла далі, у напрям­ку Миколаєва.

Олександр пролікувати хворе серце не встиг. Як і інші пацієнти лікарні, повернувся додому без жодної надії на медичну допомогу.

Наступного дня, 25 лютого, почали лунати інтенсивні вибухи. Тепер уже в хаті Кононенків серед ночі ви­летіли всі вікна разом із рамами. Відразу зникло світло. Сила удару виявилася такою, що подружжю здалося — дім падає. Тієї ночі було вітряно, без вікон в оселі відразу стало холодно. 

День почався із пошуків плівки, якою можна було б закрити діри. Чоловік згадав про старі дерев’яні вікна, які були до ремонту. Поставили їх. Відтак почали готувати підвал до пе­ребування там під час обстрілів. Хоча він тісний, холодний і вогкий, але на весь час війни став для них, їхніх друзів і сусідів порятунком від майже щоденних обстрілів.

Чорнобаївка прославилася на весь світ. Росіяни звозили до аеропорту вій­ськову техніку з лівого берега Дніпра, а українські військові її разом із самими окупантами знищували майже тридцять разів, може, й більше. Хтось із чорнобаївців інформував українських військових, коли там збирали техніку і боє­припаси. А везли цього «добра» страшен­но багато. Тож били там українці постійно. Коли все те детонувало, то над селом підні­малися чорні «гриби». Усе ревло, свистіло, пищало, сигнальні ракети вилітали різними кольо­рами. 

«Це тривало годинами й годинами без­перервно — таку кількість зброї привезли сюди росіяни, щоб нас убивати… Ми лед­ве пересиджували цей час у підвалах», — розповідають Кононенки.

У перші дні селяни чули постріли десь у степах та в районі аеропорту. Ворожа техніка моталася в Херсон і назад. Потім вони зайняли ферму — поставили там свою ППО. Окопалися.

Щось стріляло щодня. Можливо, то були в росіян якісь навчання. Сама Чорнобаївка їх не ці­кавила — цілилися на Миколаїв. А вже пізніше, коли наші військові поча­ли їх тут бити, то влаштовували провокації — запускали з аеропорту ра­кети на село — просто вгору. А тоді починали самі ж їх збивати над будинками. Головки цих ракет — «гра­дів» — падали людям у двори, на хати. Одна впала на хату сусідки Кононенків, до ін­ших сусідів теж прилетіло. Звідки саме збива­ли ці ракети — Олександру та Ірині не було видно — треба було швидко бігти в укриття. Одного разу Ірина вскочила в під­вал, чоловік був далі, у дворі, тож му­сив устигнути від воріт добігти до гаража. А коли вже опинився поруч із гаражем, то збагнув — там стоїть машина, заправ­лена газом. Він підбіг і зачинив ворота, щоб у разі влучання хоч трошки затрима­ти уламки. Щойно встиг відбігти, як через секунду на це місце вгатила касетна раке­та й почала розриватися. Чоловік припав до землі, а елементи ракети розліталися в усі боки. У кожній касеті купа маленьких кульок вибухала з несамовитою швидкістю та силою. Спершу над їхнім домом розірва­лося, потім почало розриватися в сусідів на городі, далі — вулицею. Страшно було спо­стерігати, як залітало до багатьох сусідів і било їхні дахи, пробивало стелі і стіни.

Чоловіка тоді дивом не поранило.  Ірина майже оглухла на одне вухо. Коли обстріл закінчився — закричала су­сідка: «Рятуйте, у мене розвалило дім!» Кононенки вибігли на вулицю — там інший сусід кричить: «Труба перебита, газ іде!» Олександр — миттю в гараж, схопив інструменти й побіг до сусідки перекрити газовий кран. Устиг.

Від того обстрілу постраждав і дім Кононенків: дах посі­кло осколками, перетворило на решето. Край даху пошкодило суттєво — його там уже практично не зосталося. Олександр ледве встиг залатати шматком старого лінолеуму дірку як почалася злива.

Одного разу чоловік бачив, як вибу­хала ракета. Небезпечно близько, мало не над головою. А він спинився і не може з місця зрушити. Наче спрацював якийсь психологічний фактор: хочеться бігти, схо­ватися, а ноги стоять на місці. Потрібна ко­лосальна сила, щоб відірвати їх від землі.

Росіяни не раз стріляли по Чорнобаївці. Стріляють і зараз. Регулярно. Це дуже тяжко витримувати, бо майже немає відпочинку — особливо вночі. «Не знаєш, що робити — спати чи ні, бо щойно темніє, як починаються об­стріли. Це близько, гучно, страшно. Ми забули, що таке нічна сорочка й піжама, бо спимо вдягнуті, так, щоб у будь-який момент швидко виско­чити в підвал. Удень намагаєшся трохи перепочити — теж у будь-який момент починають стріляти», — розповідає Ірина.

Із самого початку війни до Кононенків сусіди почали сходитися на ночівлю. Комусь було страшно залишатись у своїх будинках, а в когось хати були зруйновані чи суттєво пошко­джені. Не у всіх були придатні для перебу­вання підвали. Приходили як пенсіонери, так і молода жінка з дитиною — школяр­кою. Те дитя кричало криком, дуже бояло­ся вибухів, ледве заспокоювали.

На краю Чорнобаївки росіяни актив­но окопувалися. Там же влаштували кре­маторій. Якийсь час мало не щодня розносилися запахи горілих людських тіл. Місцеві говорили, що там спалювали трупи своїх же, щоб не везти додому. А, може, й наших земляків, бо люди зника­ли безвісти, і досі не всі знайдені.

Ірині та Олександру спочатку особливо страшно було виходити на ву­лицю — ніколи не відомо, чим закінчить­ся звичайний похід у магазин по хліб. Боялися й потрапити на очі російським не­людам. «Знаю людей, які загинули тільки тому, що про­ходили вулицею, навіть якщо це не була комендантська година. Вийти ж під час комендантської години, яка починалася з 17:00, — то, взагалі, вірна смерть. Один хлопець увечері вирішив вигуляти соба­ку, то його відразу ж біля дому й застре­лили. Зрозуміти, що коїться в головах російських солдатів, неможливо. Загалом росіяни в Чорнобаївці поводилися ніби спокійно, але ввечері неможливо було вийти — вони напивалися, ходили вули­цями і стріляли по парканах», — додає Ірина.

Якось вона йшла вулицею, поспішала, а назустріч — ворожий танк наставив на неї дуло. Жінка запитала, чи можна про­йти. Молодий бурят каже: «Да, прахадіте, ми вас ахраняєм». Вона пішла собі далі по хліб, намагаючись заспокоїтися. Іншим разом працювала надворі. Від обстрілів ледве встигла сховатися. За мить повз неї пролетіла куля — зов­сім близько. Обійшлося переляком. Якось збиралася на роботу, чую — летить ракета, шипить, й уламки падають уже на дах. Тоді вона влучила в місцевий риночок — зачепила продавчиню і покупців, дев’ять осіб було поранено. Іншим разом перепало сусідній вулиці — постраждали будинки, молодій жінці відірвало руку й ногу. І таке —  мало не щодня…

Узимку 2023-го в самому центрі села Ірина потрапила під сильний обстріл. Тричі. Був дощ. «Гатило так, що летіли гілки ялин. Ми з іншими перехожими попадали на мокрий, брудний асфальт, утиснулися в землю. Летіло над нами й біля нас так близько, що ми вже з життям прощалися. Але потім повставали — бігли, а воно знову розривається, ми знову падаємо в калю­жі… Від пережитого трусить, колотить, сил немає вставати і мчати далі. То диво якесь, що нікого тоді не поранило і не вбило. А загалом багато людей цивільних під час таких обстрілів постраждало. На один дім упала ракета, чоловіка просто в ліжку вби­ло, а жінка його десь відійшла, то вижила. Інший молодий чоловік вийшов у двір покурити — вбило на місці. Ще хтось схо­вався у ванні, але прилетіло саме туди. Не знаю, ма­буть, не одна й не дві сотні пошкоджених бу­динків по селу. Якісь зовсім розвалені, якісь згоріли, якісь добряче побиті — тре­ба міняти дах, стіни… Та й наш будинок не обійшла ще одна біда. Дах весь виго­рів. Ледве загасили. Тож тепер не тільки покриття треба міняти, а всю конструкцію, яка тримається на чесному слові. У вітря­ну погоду молимося, аби не здуло все те…» — ледве стримує сльози жінка.

Звісно, під окупацією було важко жити не тільки через постійну небезпеку, а й гуманітарну кризу. «Ще з перших днів війни в селі з’яви­лося дуже багато російських військових. Вони їздили вулицями на танках, грабува­ли продуктові магазини, розбили супер­маркет “АТБ” і тиждень вивозили звідти всі продукти. Узагалі, грабували окупанти по-чорному. І приватні будинки також об­чищали до нитки. Нічого не соромилися, нічим не гребували», — кажуть Кононенки. У селі працював лише один магазин, де можна було купи­ти хліб. Черги до нього тяглися такі, що треба було пів дня стояти, щоби щось дісталося. У одні руки давали щонайбільше дві хлібини. Щоб самому спекти — треба дріжджі. Але їх також ніде було купити.

На всі продукти й побутові товари різ­ко зросли ціни, багато що просто зникло з прилавків. Розраховуватися можна було спочатку карткою і готівкою, поки був інтер­нет, а потім тільки готівкою. Окупанти почали вводи­ти російські рублі та видавати російські паспорти й заохочувати селян отримувати пенсії в рублях. Кононенки категорично від­мовилися. Але потім, як і більшість, опинилися загнаними у глухий кут: укра­їнські гроші закінчилися, готівки не було, банкомати не працювали, тож змушені були погодитися отримувати російську пенсію. Молодь узагалі не мала ніяких грошей, жити могла хіба що за кошт пен­сіонерів, якщо такі були в родині.

Ціле літо під окупацією Ірина консервува­ла овочі, фрукти, ягоди, які виростила на городі чи змогла купити. Подружжя намагалося зробити бодай якісь запаси, бо не розу­міло, скільки часу доведеться жити під дулами танків росіян, чи буде за що купу­вати продукти, і чи самі продукти будуть. Українська гуманітарна допомога не доїжджала через перешкоди росіян. Натомість, окупанти почали давати свою гуманітарку. Чорнобаївці й тут показали характер. Коли Ірина стояла біля магазину в черзі по хліб, росіяни привезли гречку та олію, почали зазивати людей до себе. Але ніхто не підходив. Тоді ви­вантажили свій крам на землю й поїхали. А чорнобаївці висипали гречку з мішків, облили олією й підпалили. Усі мовчки сто­яли й дивилися, як палають російські гос­тинці.

Восени окупанти проводили так зва­ний референдум щодо приєднання Херсонщини до росії. Збирали підписи по людських хатах оз­броєні військові. Тобто жителі Чорнобаївки змушені були вислов­лювати свою «незалежну позицію» під ду­лами автоматів. Це було справді страшно. «Але ми з чоловіком чітко сказали: “проти”. Із завмиранням серця чекали: якою буде реакція наших непроханих гостей? Ті на­пружено подивилися на нас, записали наші прізвища в якийсь окремий список і сердиті пішли. Ми кілька днів жили в очі­куванні якогось лиха, що за нами повер­нуться й заберуть у свою катівню. На щастя, цього не сталося. Але приходили з обшу­ками з іншого приводу — їм потрібна була наша донька. Навіщо — цього, звісно, ніхто не пояснив. Не знайшовши (вона з нами не проживала), пригрози­ли однаково її дістати, де б вона не була. Ох, і розхвилювалися ми тоді…» — пригадує Ірина.

Через війну подружжя ось уже третій рік весь час перебуває в небезпеці. Але виїздити не хочуть: тут їхня оселя, господарство, літні родичі і друзі, робота. Так і живуть у домі, посіченому уламками. Вони стирчать у стінах будинку, кулі пройшли крізь ворота… Бойові дії не припиняються.

11 листопада 2022 року українці повернули Херсон. Бої точилися в сусідньому селі Киселівка. Росіяни розуміли, що Україна наступає, почали виїжджати. Про деокупа­цію чорнобаївці дізналися, коли почули, що лунає гімн України. Відразу вибігли на вулицю, почали плакати, нарвали квітів, які на той час доцвітали в садах, бігли, несли їжу, чай, закрутки, обіймали, дя­кували, усі ридма ридали — і чоловіки, і жінки…

Деокупація принесла полегшення, люди змогли видихнути. Хоча труднощі на тому не припинилися. Росіяни знищи­ли комунікації. Щойно комунальники відремонтують — загарбники відразу знову переб’ють. «Ми два місяці не мали елек­троенергії, а з тим і води, були проблеми зі зв’язком. Ми приходили до сільської ради, щоб там підзарядити телефони, подзвонити звідти рідним, узяти воду. Але найстрашніше — це обстріли, які те­пер велися росіянами з лівого берега Дніпра по са­мому Херсону та Чорнобаївці. Який цинізм — увійшовши в Херсон, вони казали, що ми їм браття, вони тут, щоби “нас захищати”, а коли втратили місто, то почали його і нас разом із ним нещадно знищувати. Щодня! І не тільки з “градів” та мінометів, а й забороненими фосфорни­ми бомбами, від яких усе довкола горить», — пояснює Олександр Кононенко.

Розслабитися неможливо. Як і інші односельці, Ірина та Олександр уранці про­кидаються і не знають, яким буде день. Немає ні сну, ні спокою. «За цей час в окупації та під вогнем після неї ми постаріли років на десять. Ми стільки виплакали й пережили, що за все життя такого не було…» — чуємо від Ірини.

Однак жінка утирає сльози і знову йде плести маскувальні сітки. До того вже понад пів року через день пече по 200 пиріжків — підгодовує українських військових. Молиться, допомагає іншим, як і її чоловік, та вірить у те, що все ж ми зможемо вигнати з нашої землі цього підступного і жорстокого ворога.

Авторка: Олександра Радова.

Усі фото авторки, 2024 р.


Здійснено в рамках проєкту за підтримки Посольства США в Україні. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією уряду США.