Медик, який пережив ПТСР і врятував сотні життів, розповів про виклики, з якими стикається військова медицина сьогодні, і про те, чому майбутнє фронту вирішується також у шпиталях.
У новому випуску спецпроєкту “Кава з Трощинською” гостем Тетяни Трощинської став Всеволод Стеблюк — начальник медичної служби Національної гвардії України, доктор медичних наук і полковник медичної служби.
Військова медицина на марші: як реформи йдуть поряд із боями
Понад два роки повномасштабної війни радикально змінили уявлення про те, що таке військова медицина.
Стеблюк пояснив: війна змусила реформуватися буквально «на ходу». У 2014-му українські військові вперше зіткнулися з бойовою травмою — і виявилося, що радянська модель тилових госпіталів не працює.
“До 2014-го року військова медицина в більшості була представлена чудовими госпіталями, де були класні фахівці. Але вони все-таки були заточені на лікування загальної патології. Коли в 2014-му довелось стикнутися з бойовою травмою — це вимагало реформ”, — зазначив він.
За словами медика, саме в навчальному центрі Нацгвардії починалися перші заняття з тактичної медицини, ще до того, як він сам приєднався до цієї структури. А нині Нацгвардія має не лише свою систему тактичної медицини, а й один із найсучасніших у Європі реабілітаційних центрів.
Унікальний досвід українських медиків: світ приїздить вчитися
Сучасна війна радикально змінила стандарти. Евакуація, яку раніше встигали провести за “золоту годину”, сьогодні — розкіш. Через дрони, брак переваги в повітрі, мінно-вибухові поранення та FPV-удари все доводиться переосмислювати.
“Це війна дронів. Це неможливість провести евакуацію за стандартами НАТО, де є очевидний тил. Ми вимушені міняти систему евакуації, шукати нові засоби, вловлювати момент”, — пояснив Стеблюк.
І додав: те, що українські медики роблять сьогодні, не робила жодна військова медицина світу. Досвід стає настільки унікальним, що тепер закордонні партнери приїздять навчатися в Україну.
Турнікети, що вбивають: коли інструктор не був на фронті
Одна з найболючіших тем — турнікетний синдром. За словами Стеблюка, 50–60% турнікетів накладають без потреби. Проблема — в поганій підготовці на рівні інструкторів.
“Навчати військових, якщо ти не був на фронті, якщо не наклав жодного турнікета, не зупинив жодної кровотечі — це немає сенсу. Інструктор має відчути смак крові на своїх губах. Має відчути уражені тканини.”
Ситуацію ускладнює й те, що досі не було офіційного стандарту українського турнікета. Це унеможливлювало державні закупівлі. Але, за словами медика, стандарт уже розробляють — і українські вироби, які якісні, нарешті зможуть легально потрапляти до війська.
Медицина без тилу: як працює система допомоги
Сучасна система охоплює всю лінію — від бойового медика до стабілізаційного пункту й госпіталю. Але немає чіткої лінії фронту — і це змінює підходи.
“Зараз всі стапункти під прицілом. Змінюються підходи до того, як сховати, облаштовуються підземні стабілізаційні пункти, передові хірургічні групи. І це робить покоління молодих полковників, майорів, підполковників.”
Ще одне досягнення — нові підходи до переливання крові. Якщо раніше це вважали можливим лише в лікарні, сьогодні без цього не обходиться жоден стапункт.
Медики без форми: чому ми не можемо мобілізувати тих, хто потрібен
За словами Стеблюка, на фронт одразу пішли найсильніші й найвмотивованіші. Але зараз мобілізація медиків ускладнена.
“Ми не можемо мобілізувати — всі заброньовані. Бо він має чверть ставки в державній установі, а 75% працює в приватній клініці. Це дуже болюче питання.”
Не меншою проблемою стали схеми ухилення через лікарські комісії. Стеблюк емоційно зауважив:
“Для мене немає різниці, хто знищив захисника. Або він загинув в бою, або це місце порожнє — бо комусь дали білий білет, на який він не мав права.”
Посттравматичне зростання: Стеблюк про свій досвід ПТСР
Говорячи про психічне здоров’я, полковник наголосив: ПТСР у військових — не частіше, ніж у цивільних. І він добре піддається лікуванню.
“Я пережив ПТСР, я лікувався, я одужав ще в 2014-му році. І це мені дало можливість посттравматичного зростання, бути сильнішим, ніж був.”
Суспільство, за його словами, має розуміти, що війна не закінчиться з останнім пострілом. І для тих, хто повернеться, може бути болісно бачити, що війни для більшості не існує.
“Суспільство поділяється на тих, для кого є війна, і для кого її нема. Це найбільша проблема. Найважче буде потім, коли буде мир.”
