Однією з нещодавніх маніпуляцій російської пропаганди є твердження, що Москва нібито не заперечує проти вступу України до ЄС.
За оцінкою Групи аналізу гібридних загроз, активізація кремлівської інформаційної машини щодо теми європейської інтеграції Києва пов’язана із заграваннями керівництва Росії з адміністрацією США. Таким чином Кремль намагається продемонструвати Білому дому власну «конструктивність» у межах переговорного треку. Наприклад, 5 вересня 2025 року на пленарному засіданні Східного економічного форуму Володимир Путін заявив, що «Росія не заперечує проти прагнення України вступити до Європейського Союзу». Господар Кремля зазначив, що це «законний вибір» Києва, і кожна країна сама вирішує, як вибудовувати міжнародні зв’язки. Після цієї заяви в російському сегменті Telegram-каналів упродовж кількох днів циркулювала конспірологічна версія, що спецпредставник президента США Стів Віткофф під час візитів до Москви нібито заручився згодою російського керівництва «відпустити» Україну до ЄС за умови невступу до НАТО.
Втім, аби переконатися в нещирості позиції Кремля, достатньо здійснити невеликий історичний екскурс.
З перших років перебування Путіна при владі Москва послідовно саботувала спроби Києва зблизитися з Об’єднаною Європою. Основними інструментами Кремля були корумпування українських політичних еліт, енергетичний шантаж та інфільтрація в інформаційний простір сусідньої держави.
Кампанія зі зриву євроінтеграції України досягла апогею в період фіналізації переговорів щодо угоди про асоціацію України з ЄС. Про це свідчить старт активної агітаційної діяльності проросійського руху «Український вибір», який очолював наближений (на той час) до Путіна політик-бізнесмен Віктор Медведчук. Пік активності «Українського вибору» припав на 2012–2013 роки, коли організація проводила масштабну інформаційну кампанію проти підписання Україною угоди про асоціацію з ЄС та агітувала за вступ до Митного союзу.
Нагадаємо, що тоді при владі в Україні перебував орієнтований на економічне співробітництво з Москвою уряд, а президент Янукович відмовився від зближення з НАТО, одночасно подовживши термін перебування Чорноморського флоту РФ у Севастополі до 2042 року. Загравання тодішньої української влади з Брюсселем були продиктовані не амбіціями вступу до ЄС, а бажанням отримати доступ до європейських кредитів, які разом із російськими та китайськими позиками мали забезпечити переобрання на наступних президентських виборах.
Москва тоді мала змогу через розгалужену мережу впливу в українській системі влади блокувати рух Києва на євроінтеграційному треку. Варто нагадати, що за часів президентства Януковича чимало ключових посад в оборонних та силових відомствах України обіймали агенти російського впливу (особливо цей фактор посилився у другому уряді Азарова в 2012–2014 роках).
Однак прихованого впливу на українську політику Москві було замало. Забезпечивши високий рівень проникнення в структури української влади, Кремль плекав амбіції щодо цементування України в російській сфері впливу. В інтерпретації Путіна ключовим етапом повернення Києва під контроль Москви мало стати приєднання України до Митного союзу – інтеграційного проєкту Кремля, який замислювався як «Євразійський ЄС».
Після Революції гідності та початку війни на Донбасі риторика Путіна стала жорсткішою. У щорічному посланні президента РФ Федеральним Зборам у грудні 2014 року він поскаржився, що ЄС проігнорував інтереси Росії під час зближення з Україною: «У випадку з угодою про асоціацію України з ЄС діалогу взагалі не було. Нам сказали, що це не наша справа, або, простіше кажучи, послали подалі. Ми у відповідь заявили: гаразд, не хочете діалогу – ми будемо змушені в односторонньому порядку захищати свої законні інтереси і не платитимемо за, на нашу думку, хибну політику».
До повномасштабного вторгнення Росія через власних агентів інформаційного впливу намагалася спотворити сприйняття ЄС в українському суспільстві. Москва генерувала численні фобії щодо європейської інтеграції, які мали похитнути довіру українців до ЄС. Найбільш поширеними сюжетами російської пропаганди до 2022 року були такі: «вступ до ЄС призведе до втрати суверенітету», «національний виробник неконкурентний на європейському ринку і зазнає значних збитків», «Брюссель відправить до України біженців з Близького Сходу», «країни-сусіди ЄС заблокують переговори з Брюсселем, оскільки не бажають економічної конкуренції з боку України», «інтеграція до ЄС позбавить Україну можливостей розвивати співпрацю з Китаєм та РФ».
Важливою віхою у формуванні підходів російської пропаганди до питання євроінтеграції України стала сумнозвісна стаття Путіна від 12 липня 2021 року «Про історичну єдність росіян та українців». Російський лідер еволюціонував до відкритого заперечення права України на самостійний європейський вибір. «Впевнений, що справжня суверенність України можлива лише у партнерстві з Росією… Разом ми завжди були і будемо набагато сильнішими та успішнішими. Адже ми – один народ», – стверджує Путін, фактично заперечуючи самостійність української державності поза орбітою Росії. У цій же публікації він називає сучасну Україну «заручником чужої геополітичної волі» та проєктом Заходу «анти-Росія», що, на його думку, позбавляє її справжнього суверенітету.
Відмовляючи Україні у праві на самостійний розвиток, Кремль заперечує будь-яку можливість для Києва вислизнути з лещат імперського проєкту Москви через інтеграцію до єдиного європейського економічного та політичного простору. Зрештою, на тлі «миролюбних» заяв кремлівців щодо теми європейського вибору України не варто забувати, що пусковим гачком російської збройної агресії у 2013-2014 роках стало прагнення більшості українського суспільства до ЄС. Таким чином у Кремлі історично розглядають перспективу членства України в ЄС як екзистенційну загрозу для ідеологічних основ путінського режиму.
Після лютого 2022 року в системі антиукраїнської пропаганди тема євроінтеграції відійшла на другий план, поступившись інформаційним операціям, спрямованим на підрив обороноздатності України. Проте спроби Москви дискредитувати ЄС не зникли. Навпаки, цей напрям російської дезінформації було адаптовано до потреб «воєнного часу». В європейському інфопросторі росіяни розгорнули низку кампаній, спрямованих проти українських біженців. Мета цих кампаній впливу – спровокувати ворожість до українців з боку європейців та водночас посилити розчарування щодо Заходу серед громадян України.
Також Москва не полишає спроб перекласти провину за розв’язання війни на ЄС. До цих операцій залучено мережу псевдоукраїнських блогерів і коментаторів, які ретранслюють на українську аудиторію вигідні Кремлю меседжі, перебуваючи за кордоном – переважно в країнах ЄС.
Варто відзнатити, що стосовно українців ця стратегія є малодієвою. Про низький рівень ефективності російської пропаганди у спробах дискредитувати ЄС серед українців свідчать опитування громадської думки, згідно з якими близько 75% громадян підтримують вступ України до ЄС (станом на вересень 2025 року).
На цьому етапі Путін час від часу може озвучувати заяви про «згоду» Москви на євроінтеграцію Києва, керуючись кількома мотивами: по-перше, Москва впевнена, що контроль над суверенними українськими територіями унеможливить повноцінне членство України в ЄС через фактор безпеки; по-друге, серед керівництва деяких країн ЄС зберігається високий рівень скепсису щодо перспектив приєднання України в осяжному майбутньому, що дозволяє Кремлю маневрувати в питанні європейських перспектив України.
Отже, Путін послідовно заперечував проти євроінтеграційного курсу України: спершу більш помірковано, згодом – відверто й вороже. Ця позиція ґрунтується на переконанні, що Україна, нібито як «неспроможна держава», має бути позбавлена права самостійного вибору у міжнародних відносинах. Тож нинішні заяви кремлівського керманича – не більше ніж спроба замилити очі політикам Заходу на тлі підготовки до реальних переговорів.
Володимир Солов’ян, Микита Кузьменко
