Антуан Аржаковський1
22 жовтня 2016
Зустріч у нормандському форматі ( Росія, Україна, Франція та Німеччина), яка відбулася 19 жовтня 2016 року в Берліні, закінчилася проголошенням сторонами конфлікту спільної декларації. Президент Путін, з одного боку, більше не заперечує свою дотичність до війни[2], але все ж продовжує вимагати, аби відповідно до Мінських домовленостей український уряд організував вибори на неконтрольованій ним території. З іншого боку, президент Порошенко пояснює, що демократична країна може організувати вибори на якійсь території лише тоді, коли там панує закон та дотримуються умови безпеки, починаючи від контролю кордонів. Зрештою, український президент готовий змінити свою позицію та організувати вибори на окупованому Донбасі за певних умов, та якщо отримає гарантії відновлення контролю за кордонами на наступний же день після виборів. Планувалося до кінця листопада місяця підготувати дорожню карту, яка би передбачала чіткий перелік дій, які потрібно здійснити перед та після виборів як Росією, так і
Україною, а також ОБСЄ. ОБСЄ було дозволено, в тому числі Путіним, на думку П. Порошенка, направляти військові сили у прикордонні зони3 .
Один із найкращих українських оглядачів конфлікту Віталій Портніков у своєму блозі пояснює, що такий компроміс не має жодного майбутнього – тому, що Росія ніколи не буде готовою дозволити українському уряду відновити контроль над своїми кордонами, а відповідно і окупованим Донбасом. На його думку, життєвим інтересом Росії насправді є підтримка дестабілізації в Україні. Як це вже багато разів пояснювалося, авторитарний російський режим вбачає пряму загрозу для себе в еволюції України в бік демократії як правової держави. Адже в Кремлі кожен розуміє, що у випадку, якщо Україна зможе розвинутися і таким чином наблизитися до Європейського Союзу, теперішній російський уряд стане приреченим на коротке існування. Саме тому чесні вибори в начиненому за два роки російськими озброєнням, солдатами та шпигунами Донбасі не мають жодного шансу на проведення. І справді, важко уявити, як сотня спостерігачів від ОБСЄ, навіть озброєних револьверами, зможе будь-що контролювати. І досі, не зважаючи на Мінські домовленості, вони не можуть навіть наблизитися до місць конфлікту. Не можливо уявити також, як вони зможуть забезпечити прозорість та якість виборчого процесу на тлі сьогоднішніх бандитських “розборок” в Донецьку та Луганську, підтвердженням яких є нещодавнє вбивство російського ватажка Арсенія Павлова, відомого як “Моторола”. Тому в України немає жодного шансу відновити контроль над кордоном з Росією після проведення цих так званих “виборів”4.
Цей провал дипломатичних переговорів між двома силами змушує мене запропонувати новий, інший, додатковий метод вирішення російсько-українського конфлікту, який, пригадаймо собі, в ширшому значенні є ще й конфліктом між Росією та Заходом. Цей міжнародний аспект конфлікту знову проявився під час голосування 8 жовтня 2016 року в Раді Безпеки Організації Об’єднаних Націй за припинення російського бомбардування в Алеппо (з 15 членів Ради Безпеки лише Росія та Венесуела проголосували проти франко-іспанської резолюції). Але треба констатувати, що країни демократичного світу не лише не в змозі зупинити те, що французький уряд не наважується кваліфікувати “воєнними злочинами” – дій російської держави в Сирії, але й “кричущого порушення міжнародного права” – анексію Росією Криму та дестабілізацію на Донбасі.
Моя пропозиція дуже проста: для виходу з конфлікту, що протиставляє Росію спільноті демократичних держав, треба використати основний засіб демократії, а саме – участь громадян у житті свого народу. Цей основний принцип матиме деякі наслідки, які хотілося б перерахувати кількома тезами, на яких я не втомлююся безуспішно наголошувати, беручи до уваги невеликий інтерес з боку французьких політичних та дипломатичних кіл до університетських експертів у порівнянні з високим рівнем впливу на них військових та промислових лобістських груп5, – з часу виходу моєї книги “ Росія — Україна: від війни до миру?”, яка побачила світ у Франції в червні 2014 року6. Але для кращого розуміння тієї ролі, яку мають відіграти західні та російські демократи у вирішенні конфлікту між Росією та Заходом, треба повернутися до деяких базових даних про конфлікт між Росією та Україною. Атакувальна військова участь Путіна в Сирії у вересні 2015 року насправді є лише спробою уникнути західних санкцій, пов’язаних із анексією Криму в 2014 році.
1) Елементи аналізу російсько-української гібридної війни
Почнімо із стислої презентації російсько-української війни. Гібридна війна є реальним конфліктом, підготованим пропагандою, базованою на міфологічному баченні історії, спрямованою на приховування керівників агресії, що і призвело до зайняття зовнішньої території задля дестабілізації країни, проти якої цю агресію і розгорнуто.
Повернення до використання пропаганди можливе лише після приборкання культурної та медіаеліти. Насправді пропаганда базується на нігілістичному баченні правди. Тому можна сказати, що правда не існує сама по собі. Важливою є лише сила, і саме вона визначає, що є правдою. Саме про це чітко показано під час дебатів 2015 року між близьким до Владіміра Путіна Валерієм Зоркіним, головою Конституційного Суду Росії, для якого позитивне право, засноване на примусі, повинне відмежовуватися від права природного, та адвокатом Єленою Лук’яновою, яка дотримується протилежної точки зору і вважає, що право не може існувати окремо від правди та закону моралі.
У цьому контексті до агностицизму, а точніше – епістемологічного нігілізму, для виправдання дій держави широко використовується міфологічна історіографія. Відомо, що президент Путін випустив новий підручник російської історії, який прославляє особу Сталіна та затіняє злочини комуністичного режиму. Відомо також, що православна Церква московського патріархату пропагує міф про так званий “русскій мір”, що полягає у представленні Російської держави та церкви як виняткових спадкоємців середньовічного князівства Київська Русь. Неоімперіалістична ідеологія реформується на руїнах радянського Союзу та повертається до міфу про “Москву як Третій Рим”, вироблений у 1550 році монахом Філофеєм Псковським. Одночасно російська держава реабілітує особу Івана Грозного, вперше в Росії зводячи йому пам’ятник в Орлі. В березні 2015 російський президент виправдав анексію Криму, пояснюючи існування “священного зв’язку між русинами, що перейшли у християнство в Криму в 988 році та сучасними росіянами, що повною мірою виправдовує для нього невиконання Росією своїх міжнародних зобов’язань щодо поваги до кордонів. 29 травня президент Путін наказав сфотографувати себе на троні останнього візантійського імператора на горі Афон. Так було використано нагоду відсвяткувати 1000- річчя “російської” присутності на Афонській горі7. У жовтні 2016 року в Москві відкривають величезну статую святому Володимиру…
Як результат, така ідеологія підтримує серед багатьох росіян і з кожним разом все численніших європейців почуття образи на сучасний, а особливо американський світ, завдяки посередництву таких своїх засобів, як Russia Today чи Sputnik news. Насправді ультра-ліберальна ідеологія показала свій руйнівний та розгнузданий характер протягом біржового падіння в вересні 2008 року. Але неорадянська пропаганда скористалася цією кризою для створення віртуальної реальності, яка могла б легітимізувати прагнення Росії до могутності. А оскільки ця реальність постійно ставиться під питання фактами, виникає феномен перманентного випередження, що штовхає Кремль на все нові залякування, у тому числі захоплення територій. На сьогодні велика кількість східних європейців, а також турків, не зважаючи на спроби зближення між Ердоганом та Путіним, дивляться на Путіна як на вигнанця. Аж настільки, що 30 травня Парламентська асамблея Північно-Атлантичного Альянсу закликала своїх союзників бути готовими відповісти на “потенційну небезпеку” з боку Росії проти одного з них8.
Зрозуміло, що російська пропаганда не минула й Україну. Для країни, яка змогла офіційно засудити комуністичну ідеологію лише в червні 2015 року, вочевидь, не так швидко можливо позбутися шкідливого впливу неорадянської пропаганди. Українці швидко втрачають довіру до своїх урядів, оскільки ні в кого не має достатньо авторитету для того, щоб їм пояснити, як ефективно боротися проти корупції та скільки часу їм треба буде для прийняття правильних рішень у боротьбі проти цієї заразної хвороби. А крім того триває війна з Росією, яка, пригадаймо собі, вже призвела до 9300 жертв з березня 2014 року до травня 2016 (а крім того, ще й півтора мільйони внутрішніх переселенців) не сприяє створенню національного духу, сприятливого для збереження досягнень Революції Гідності, а саме – примат громадянськості, що грунтується на гуманістичних цінностях та етнічних, мовних і релігійних приналежностях. Все частіше українські інтелектуали розчаровуються у сподіванні, що одного дня зможуть вести діалог з демократичною, але неагресивною Росією.
2) Як перемогти гібридне мислення?
Як ми вже побачили, гібридна війна спирається насамперед на гібридне мислення, в якому дивним способом поєднуються елементи міфологічного мислення та позитивізму з апетитами до могутності.
Отже, найперше треба дати визначення основним феноменам, навіть, якщо цього буде недостатньо для вирішення проблеми. Між “Росією” та “Україною” сьогодні йде “війна”, а в ширшому значенні – це війна між неореакційними силами, керованими з Кремля та більшістю країн, які поважають засади правової держави і норми міжнародного права, проголошеного Організацією Об’єднаних Націй. Сценарій внутрішньої громадянської війни було дуже багато разів розвінчано численними спеціалістами в цій справі9. Сьогодні звіт міжнародної комісії щодо збитого 17 липня 2014 року10 літака “Малайзійських авіаліній” не залишає жодного сумніву в тому, що “Бук”, який збив літак, був російським, що він російського виробництва і повернувся в Росію після того, як збив літак МН17.
По-друге, треба звернути увагу на ядерний шантаж, яким займається Росія. Ми насправді знаємо з інформації, оприлюдненої Мустафою Джемілєвим, що Крим знову перетворюють на ядерну базу. Крім того, на початку жовтня 2016 року Росія розмістила поблизу Калінінграда ракети Iskander далекого ураження, які передбачають можливість застосування ядерної зброї, що є прямою загрозою для великих європейських столиць11. Такий тиск є неприпустимим для західних сил та вимагає відповідних заходів у відповідь. Російські громадяни мусять бути інформованими щодо ризиків, на які наражається Росія у разі ядерного протистояння. Насправді, лише тиск еліти російських секретних служб може змінити політику. Зрештою, слід зазначити, що Владімір Путін минулого серпня змінив керівника президентської адміністрації, призначивши того, хто не входить до конгломерату КДБ – Антона Вайно, досить дивну людину із зороастрійськими поглядами.
З іншого боку, варто прислухатися до логіки міфів, уміти розбиратися, як виглядає правда з точки зору міфу. Віра чи ідеологічне вірування кидають виклик розумному світу, який не є концептуальним. Суто позитивістський підхід до міфу тільки “підливатиме масла” до переконань, що не мають раціонального обгрунтування. Таким чином, віра чи ідеологія можуть видаватися логічними лише тоді, коли вони протиставлені здоровому глузду. Саме тому основне – знайти розумні аргументи, які грунтуються на фактах, щоб викрити “білі плями”, коли протилежна аргументація позбавлена раціональності. Тому не йдеться про те, аби замінити одні міфи іншими, а про те, щоб протиставити їх раціональному. Саме цього хоче В. Мединський, російський міністр культури, який приїжджав в жовтні 2016 року в Париж на відкриття нового російського культурного центру, з 2008 по 2011 він видав 5 томів твору “Міфи про Росію” 12. В цій книзі він намагається позбутися міфу-кліше, за яким “росіяни — пияки”. Але він тут же хоче замінити його міфом, за яким “росіяни завжди були великим народом”. Не зважаючи на наївно волюнтаристський характер своєї спроби, він лише оживив неонаціоналістичний міф. Реальність полягає скоріше в тому, що зараз це дуже жорстоке суспільство. Для прикладу, в Росії кожні 40 хвилин одна жінка помирає від сімейного насильства13. Так само Путін, намагаючись оживити міф про нову Росію, Новоросію, хотів довести, що південна Україна завжди була частиною Російської імперії тоді, коли серйозні історики констатують, що цей імперський проект є лише ефемерною мрією Росії 19 століття.
Московський патріархат також має тенденцію замінювати міф про незаперечну перемогу пролетаріату міфом про визволення, яке несе у світ “русскій мір”. Але відомо, що ця доктрина ґрунтується на філетичному – тобто, етнічному, а отже єретичному – принципі належності до православної церкви. Саме тому необхідно працювати з релігійними виміром міфології. Наприклад, в сучасній російській православній міфології відмовляються прийняти реальність Флорентійського собору 1439 року, який дозволив помирити християн різних національних та культурних традицій. Київська церква підтримала екуменічний союз, на відміну від російського царя. Ця історіографічна амнезія, на жаль, призвела до неодноразових переслідувань греко-католицьких християн. Лише об’єктивне визнання фактів та офіційне вибачення від російської церкви за роль, яку вона відіграла у закритті цієї церкви в березні 1946 року, може дозволити примирити росіян та українців. 14 З цієї точки зору, важливо, що Московський патріархат в останній момент скасував свою участь у екуменічному соборі у Відні 3-4 червня 2016 року, на якому цю тему мали обговорювати з найкращими фахівцями з даного питання.
Пропонувати діалог між історією та пам’яттю означало б відкинути пропагандистську напівправду. Досі не існує російського телеканалу, який би займався висвітленням фактів критичним аналізом інформації і зміг би запропонувати альтернативу російським громадянам, а також українцям окупованого Донбасу. Але франкомовні західні громадяни так само погано підготовлені проти могутніх інструментів каналу Russia Today, який щорічно отримує сотні мільйонів євро фінансування від держави. Саме тому треба відзначити роботу Українського кризового медіа центру 15, приватного каналу Ukraine today, сайту Stopfake 16, сайту euromaidanpress.com, Українського Комітету, який має свій блог у газеті “Liberation” 17, за публікації французькою завдяки Ukraine Action et Russie Libertés, за звіт Бориса Нємцова щодо російської війни в Україні ( видавництво Actes Sud, 2016), за який, ймовірно, автор і поплатився життям і т.д…
Але все ж ці ініціативи видаються мізерним зусиллям у порівнянні із засобами, що застосовуються російською пропагандою у Франції та світі18 . Дуже регулярно у щоденному випуску “Le Figaro”, що, як відомо, належить Марселю Дессо, одному з найвідоміших у світі продавцю зброї, публікуються дезінформаційні чи пропутінські статті. Так, 16 вересня Жан-Клод Галлі, відомий репортер TF1 та RTS в Росії публікує колонку в цій газеті, у якій так виправдовує інтервенцію Росії в Крим та Донбас: “ То чи треба нагадувати, що саме перспектива побачити одного дня американські військові кораблі поруч із російським Чорноморським флотом, а також можливість споглядати, як танки американської армії прогулюються вздовж 1200-кілометрового кордону між Україною та Росією, переконали росіян анексувати Крим, та стали причиною війни на Донбасі? 19. Звичайно, як чудово казав Рене Жіраром у “Achever Clausewitz”, саме легітимним захистом агресори виправдовують свої напади.
А ще було б добре підтримати спільну ініціативу Українського Католицького Університету у Львові та Відкритого православного Університету в Києві у створенні МВОК (прим. перекл. масові відкриті онлайн-курси) для формування етнічної та релігійної культури. Насправді, створення національної держави, яка буде справді багаторелігійною, багатомовною та багатокультурною, не відбувається випадково, саме собою. Не зважаючи на те, що український народ під час Революції Гідності у листопаді 2013 – лютому 2014 року показав, що готовий до кінця боротися за свою прихильність до ідей європейської цивілізації та правової держави, без адаптованого виховання так швидко з радянської культури вийти не можна.
Так само, досі не існує наукової публікації, яка би висвітлювала не лише розкрадання, яким займаються російські урядовці — вже існує кілька книг та фільмів на цю тему20 — але й основні поширені міфи про Росію, Україну, пострадянські уявлення про жителів СРСР. Для почаку, можна було б дати кілька прикладів, як от “паралелі між подіями в Косово та подіями в Криму”, “росіянам потрібна жорстка влада для керівництва такою великою країною”, “Сталін був великим державцем”, “на прикладі редиски бачимо, що можна бути одночасно “білим” та “червоним”, “громадяни не можуть мати жодного реального впливу на політичне життя”, і тд… Коли російський суд у червні 2016 року засудив російського громадянина за те, що він у своєму блозі написав, як насправді виглядали таємні домовленості між Сталіном та Гітлером в 1939 році та поділ Польщі, як їх наслідок, то дуже невелика кількість російських медіа змогли аргументовано викрити це переписування історії.
Найважливішим у цій новій стратегії боротьби проти гібридної війни є те, що самі західні демократії починають знову вірити у силу правди. Одним із найбільших уроків перемоги демократій над тоталітарними режимами ХХ століття – те, що правда сильніша зброя, ніж ядерні боєголовки. 13 лютого 1973 року Олександр Солженіцин самвидавом надрукував твір “ Живіть без брехні!”, в якому він пропонував просте правило поведінки своїм співвітчизникам: ніколи свідомо не підтримувати брехню. Відомо, що цей твір став одним із основних засадничих творів для дисидентського руху. Навіть заслання письменника не змогло побороти підривної сили цього тексту. Саме тому тепер зрозуміло, чому українці так прагнуть декомунізувати свою пам’ять та свої інституції. Захід ще не оцінив реального значення чотирьої законів про декомунізацію (доступ до архівів, святкування 8 травня як дня перемоги у другій світовій війні та 9 травня як дня перемоги над фашизмом, заборона комуністичної та фашистської символіки, реабілітація борців за незалежність України в ХХ-му столітті). Але за легітимізованим застереженням щодо офіційної правди тоталітарних держав не можна забувати, що кожна держава будується на своєму власному моральному баченні та своїх власних репрезентаціях правди.
На Заході історична правда відіграла важливу роль у франко-німецькому примиренні, яке само по собі стало об’єктом пропагандистських промов як з одного, так і з іншого боку Рейну. Твір Жоржа Дубі “Неділя в Бувіні”, що вийшов у світ в 1973 році, зумів розпочати із вимогливої критики розповіді Гійома ле Бретона, капелана Філіпа Августа, про битву під проводом короля Франції Філіпа Августа та імператора Оттона IV в 1214 році, провести межу між “закапсульованими” версіями пам’яті про цю подію. Ця книга одночасно викриває згубний вплив упереджених та націоналістичних інтерпретацій битви в Бувіні. Такий приклад міг би заохотити сучасних істориків до створення тристоронніх історичних комісій (Росія, Україна та якась інша здатна провести справжню посередницьку роботу країна) для того, щоб запропонувати відокремлену від минулого історію двох країн та досягти консенсусу у питаннях, щодо яких точаться суперечки.
3) Як знайти вихід із ситуації з політичної точки зору?
Демократичні країни, які поважають засадничі принципи правової держави, мають залишатися на дуже рішучих позиціях щодо економічних та політичних санкцій проти Росії за нехтування нормами міжнародного права та мусять викривати насильницьку політику Кремля проти своїх сусідів. Дослідження 2015 року на замовлення французького міністерства оборони показало, що санкції проти Росії, які вже послабили російську економіку, будуть ефективні у довгостроковій перспективі21. А нині вони би мали ще посилитися, як цього вимагали в жовтні Ангела Меркель та Барак Обама, беручи до уваги безкомпромісну та неконтрольовану поведінку Росії не лише в Україні та на Близькому Сході, але й стосовно своїх сусідів22. Звичайно, потрібно рішуче вимагати припинити переслідування татар та інших меншин у Криму та на Донбасі, а також вимагати звільнити політичних в’язнів таких, як Олег Сєнцов та Роман Сущенко23. Але і цього не достатньо. Демократичні держави повинні також посприяти фінансуванню миротворчих ініціатив. Наразі фінансування для таких історичних, екуменічних чи медійних ініціатив немає. Саме це особливо розчаровує, особливо, якщо взяти до уваги, що НАТО вклали мільйони євро у переозброєння країн Балтії і у те, щоб вмовити Туреччину перекрити дорогу для мігрантів, змушених покинути свою країну «завдяки» Росії.
Звісно, країни Заходу мають також рішуче підтримувати реформи, які проводить український уряд. Це означає, що необхідно розблокувати, як рекомендував Джордж Сорос, особливо на рівні МВФ та ЄБРР, а також на рівні американського уряду, як витрати на оборону, 50 мільярдів доларів24 на реформу українського судочинства (тобто, набагато менше, ніж може коштувати наплив 1,5 біженців із Донбасу до Західної Європи), для сприяння застосування законів про децентралізацію та підтримку закону про розподіл державних земельних активів, що дозволить кожному українцеві у 2018 році безкоштовно отримати до 2.8 гектарів землі, і так далі.25 Цей закон є ключовим, оскільки він дозволить Україні покласти край встановленому на руїнах радянської системи олігархічному режиму. Але посилення демократії в Україні неможливе без спільної підтримки з боку представників усіх релігій, особливо християнських конфесій, до яких належать понад 32 мільйони вірян (із 45 мільйонів українців). Західний світ, в тому числі не лише держави, але й усі суспільні діячі, які можуть сприяти примиренню – починаючи від церков, мають підтримати зусилля президента Порошенка, православної церкви Київського патріархату і Московського патріархату спрямовані на примирення між українськими християнськими церквами і об’єднання навколо спільних принципів і спільного історичного минулого26.
Західні демократичні країни мають діяти більш проактивно щодо опозиційного руху всередині російського народу. Зараз дуже мало медіа, які висвітлюють реальну позицію російської інтелігенції щодо дій російського диктаторського режиму27. Тому багато хто на Заході переконаний, що російський народ нездатний до демократії і єдиним можливим співрозмовником у Росії є Владімір Путін. Дивно, що такі важливі персоналії, як керівник партії національного об’єднання Михаїл Касьянов (“Парнас”), друг Бориса Нємцова і його наступник на посаді очільника основної опозиційної партії, досі не був запрошений до Франції і практично невідомий західній політичній думці. Саме він володіє найточнішою інформацією про організований в Росії корупційний режим та систему фальсифікації виборів. Він стоїть на першій лінії боротьби відважних персоналій проти клептократичного російського режиму, який точно описується американською викладачкою Карен Давішею. Його заступник Андрєй Зубов, один з найкращих російських істориків, основний автор великої Історії Росії ХХ-го століття, досить точно описує “неофашистську” природу російського уряду. Але жодна з його праць не перекладена французькою…
На медіа і справді лежить велика відповідальність за те, щоб адекватно реагувати на на гібридну війну, яку веде Росяю. Насамперед вони повинні говорити правду про Донбас та Крим, як про окуповані території та припинити говорити про “сепаратистів Донбасу” та поширювати помилкові твердження на зразок “Крим завжди був російським”. І справді відомо, що у довгій та багатій історії Криму, росіяни займали півострів лише між 1855 та 1917 роком, а потім між 1945 та 1954 роками. Так само, до появи на Донбасі Ігоря Гіркіна, так званого «Стрєлкова», там були ті, хто не довіряв Києву та ностальгував за СРСР, але там не було сепаратистів. Сепаратизм став можливим лише з того часу, як Росія роздмухала невдоволення та протиставила цьому перспективи у складі РФ. Пригадаймо собі, що у Криму до березня 2014 року не було жодного політичного вбивства.
Інтелектуали також мають зіграти важливу роль у розбудові миру, нагадуючи про ціну за відмову від етики. Черчилль попереджав британців під час Мюнхенської конференції, що вони можуть втратити честь та отримати війну, відмовившись від своїх принципів. З іншого боку, вірність кодексу честі може наприкінці коштувати надто дорого. Франція як гарант Будапештського меморандуму 1994-го року — про що не так часто пишуть у Франції — гарантує захист кордонів України в обмін на відмову від ядерної зброї. Відтоді як вона прийняла рішення анулювати продаж Містралей путінській Росії. і, зрештою, у 2016 році вже отримала серію важливих замовлень на озброєння, зокрема, від Австралії.
Висновки
Політолог Ніколя Тензер цілком правий, стверджуючи, що теперішній російський режим на сьогодні є основною загрозою конфліктів на планеті. Тому нагальним завданням, особливо для дипломатів, є координація усіх рухів у французькому громадянському суспільстві та інших демократичних країнах, які ведуть боротьбу проти авторитарного та антидемократичного російського режиму. Йдеться не про боротьбу проти російського народу – навпаки, мова йде про те, щоб, як пиша Андрєй Зубов, «повернути правду у Росії» , допомогти країні позбутися засилля мафії і клептократів, яка прийшла до влади разом із Володимиром Путіним у 1999 році29. Якщо країни і справді хочуть запропонувати своїм виборцям мирне майбутнє, необхідно допомагати цьому громадському руху координуватися і фінансувати їх миротворчі ініціативи.
Західу варто також переглянути своє власне ставлення до правди. Вести боротьбу проти міфів означає також боротися проти того світу, де правда заборонена, якщо вона не відповідає визначеним ідеалам, немає місця. Східній Європі слід подбати про те, щоб не не заперечувати історію та не зневажати критичну та контекстуальну інтелігенцію. Західній Європі бажано виробити критичний дискурс на противагу надто концептуалізованому, позитивістському баченню правди. Доволі часто правда не випливає напряму із видимих явищ. На Заході слід знову визнати специфіку правди, яка хоче комунікувати символ, проявляючи його. Для того, щоб створити реальні шанси мирного майбутнього для Європи, необхідно за участі низки істориків і видатних діячів континенту створити новий історико-символічний наратив, здатний зняти напругу довкола питань і ціностей, які завжди хвилювали суспільства країн Європи29.
Цей текст був виголошений двічі під час двох семінарів організованих в Європейському домі в червні та жовтні 2016 року.
1 Антуан Аржаковський — доктор історії, директор наукових досліджень Коледжу Бернардинів в Парижі та директор адміністративної ради Інституту екуменічних студій у Львові. Він також є автором книги “ Росія — Україна: від війни до миру?” ( “Parole et Silence”, 2014), яку тут же було перекладено англійською, російською та українською мовами.
2 В своєму інтерв’ю в жовтні 2016 року він визнав, що виступав за “захист російськомовних українців” не лише в Криму, але й на Донбасі. Ця декларація стала продовженням заяв Александра Х’юга, керівника ОБСЄ в Україні, які пояснювали присутність російських солдат та озброєння на Донбасі. Для нього основними порушниками його роботі з контролю за виконаннями мінських домовленостей є донецькі повстанці. http://uatoday.tv/politics/osce-monitor-says-most-of-restrictions-are-in-separatist-held-areas-of-eastern-ukraine-788834.html Дуже красномовним на цю ж тему є також репортаж Є. Волошина, що вийшов у французький ефір France 24 в жовтні 2016. http://euromaidanpress.com/2016/10/17/russias-participation-in-donbas-war-open-secret-in-donetsk-france-24/
3 http://news.liga.net/articles/politics/13227030-itogi_peregovorov_v_berline_polnyy_tekst_brifinga_poroshenko.htm
4 http://rus.newsru.ua/columnists/21Oct2016/vtoroyden.html
5 Достатньо нагадати на приклад, що підприємство Мартена Буіга, дуже розвиненого на території Росії, який за словами посла Росії у Франції, побудував російську православну церкву на Ке Бренлі в Парижі та свій культурний центр за більш ніж 100 мільйонів євро (не враховуючи вартості земельної ділянки). Саме це підприємство, за версією каналу TF1, дозволило Владіміру Путіну виправдати бомбардування міста Алеппо перед більше ніж 10 мільйонами французів у щоденному випуску о 20 год 11 жовтня 2016 року, і жоден журналіст не висловив проти цього найменшої аргументованої критики.
6 Antoine, Arjakovsky, Russie-Ukraine : de la guerre à la paix ?, Paris, Parole et Silence, 2014. Книга перекладена російською((http://arjakovsky.blogspot.fr/2014/12/blog-post.html), українською (Аржаковський А. Розбрат України з Росією: стратегія виходу з піке.— Харків: Віват, 2015.— 256стр) та англійською (http://arjakovsky.uatoday.tv/ мовами)
7 Так, київський святий Антоній печерський був руським монахом з Чернігова. Саме тому, не в образу російській державі, історія якої починається лише з ХVII-го століття, св. Антоній є однаково відомий як римо-католицькому календарю, як і православному українському календарю.
8 http://www.rfi.fr/europe/20160531-otan-atlantique-russie-menace-potentielle-declaration
9 Досить надати лише вибірку статей Ніколя Тензера, професора Інституту політичних досліджень Парижа, але з неменшим інтересом можна прочитати статті Анни Епплбаум чи Тімоті Снайдера.
– Basis for Russian Information Warfare Against the EU, interview with Center for Army, Conversion and Disarmament Studies (CACDS), June 1st2016.
– “French Senate Resolution Gives a Free Hand to Putin”, interview withDay/Den(Kyiv,Ukraine) (in Ukrainian, Russian and English), June 9th2016.
– “Between Un-Truth and Ideology: How a Former President Takes the Risk of Dividing and Undermining Europe”,Day/Den (Kyiv,Ukraine) (in Ukrainian and Russian), June 17th2016.
– « La guerre de l’information russe: pour une réponse globale»,The Conversation France,24 juin 2016.
-“ Brexit: A Wake-Up Wall for All Liberals and a True Challenge for Europe’s Values and Security”,Day/Den (Kyiv, Ukraine) (in English, Ukrainian and Russian), July 2d2016
– «Se positionner face à Vladimir Poutine est déterminant pour l’affirmation de nos valeurs», Le Monde,6 juillet 2016
– «L’OTAN à l’heure des choix: quelle feuille de route pour l’Alliance?»,The Conversation France,8 juillet 2016.
– Poutine et le désert russe, The Conversation (Fr), 21 septembre 2016.
10 http://euromaidanpress.com/2016/10/21/mh17-crime-without-punishment/
12 “Мифы о России. О русском пьянстве, лени и жестокости” http://samlib.ru/r/nachalo/mify.shtml
13 http://intersectionproject.eu/article/society/russian-family-tyranny-domostroy-20
16 http://www.stopfake.org/fr/accueil/
17 http://comite-ukraine.blogs.liberation.fr/
18 C. Vaissié, Les réseaux du Kremlin en France, Paris, Les petits matins, 2016.
20 Особливо книга Карена Давіша “Putin’s Kleptocracy, Who owns Russia ?” , New York, Simon and Shuster, 2014 ; фільм «Ким насправді є пан Путін?” доступний на youtube : https://www.youtube.com/watch?v=g6-RYXJPZC4
21 www.defense.gouv.fr/content/download/342827/4830258/file/Etude_37-2015.pdf
22 Відомо, що багато ядерних бомбрдувальників облетіли із вимкненими транспондерами над британською та французькою береговою лінією 22 вересня 2016 року.
23 http://crcuf.fr/communique-de-presse/cp-5-octobre-2016
24 http://www.reuters.com/article/us-ukraine-crisis-soros-idUSKBN0KH0NQ20150108
25 http://www.nybooks.com/articles/2015/10/08/ukraine-europe-what-should-be-done/
26 Інститут екуменічних студій у Львові в рамках християнського академічного товариства України, створеного в 2005 році, розробив декілька текстів та консенсусних пропозицій, які становлять розумну дорожню карту для досягнення такого порозуміння. Див. www.ecumenicalstudies.org.ua
27 http://www.liberation.fr/planete/2016/09/08/la-depoutinisation-par-petites-touches_1490096
29 Cf Antoine Arjakovsky (dir.), Une histoire de la conscience européenne, Paris, Salvator, 2016.
