Київ, 1 вересня 2016 року – На початку вересня цього року українській гривні виповнилося 20 років. У 1996 році з 2 по 16 вересня українські карбованці, знецінені внаслідок гіперінфляції, замінили на гривні за курсом 100000 карбованців за 1 гривню. Відтоді гривня стала національною валютою. Під час круглого столу в Українському кризовому медіа-центрі тодішнє керівництво Національного банку України та найбільших банків поділилися спогадами про те, як відбувалася ця історична реформа.
У перші роки незалежності грошова реформа, за словами Віктора Ющенка, третього Президента України, екс-голови Національного банку України, була «політично тезою №1»: вона мала стати ще одним кроком до утвердження здобутої незалежності. «Ми вже тоді розуміли, що держава без банківської системи неможлива, а банківська система – без грошей», – зазначив Ярослав Солтіс, екс-заступник голови НБУ. Водночас, зауважив Володимир Матвієнко, екс-голова НБУ, реформа була необхідним кроком не лише з політичної, але й економічної точки зору – для подолання наслідків гіперінфляції.
Найбільше обговорень присвятили загальній концепції реформи, і саме щодо цього було найбільше протиріч між позицією Національного банку та баченням Президента. «Група Президента бачила це як реформу фіскальну; що в рамках фіскальної реформи проводиться арифметична або геометрична деномінація, залежно від сум, які потребують обміну, і що […] на реформу відводиться тільки 2 тижні», – нагадав Віктор Ющенко. Мільярди купоно-карбованців, які після завершення цього терміну залишаться нерозміняними, пропонували спрямувати на виплату заборгованої заробітної плати. НБУ, зі свого боку, наголошував, що реформа має бути неконфіскаційною, а шлях, запропонований групою Президента, створює серйозні ризики дестабілізації нової валюти вже з перших днів реформування. «Весь підрахунок, починаючи від активів матеріальних, запасів товарів на складах і готова продукція на підприємствах, свідчив про те, що якщо у перший день проведення реформи люди не висловлять довіри до нас, наступного дня буде інфляції 300%. У нас не було товарної маси, щоб покривати той грошовий неліквід», – пояснив Віктор Ющенко. У Національному банку пропонували «наперед оголосити про її [реформи] проведення, чесно обміняти грошове багатство людей […] у відкритому порядку. Якщо люди не встигають за два тижні – міняти за рік, три, десять років», – наголосив Ющенко. Тодішній прем’єр-міністр Євген Марчук повністю підтримував позицію Нацбанку.
У підсумку реформу здійснювали за концепцією та організаційним планом, розробленими Національним банком України. З приводу того, де надрукувати першу партію національної валюти, йшли запеклі суперечки: обирали між Канадою та однією із кращих банкнотних фабрик, британською «Thomas de la Rue Company Limited». «Ми вирішили полюбовно: що ми друкуємо в Канаді купюри невисокої вартості, а всі купюри високої вартості друкувалися на найнадійнішій фабриці із найкращою якістю і найнадійнішими умовами транспортування», – зазначив Володимир Матвієнко.
Паралельно створили банкнотну фабрику в Україні. 5 травня 1993 року підписали контракт із компанією «Thomas de la Rue Company Limited», а менш ніж через рік, 22 березня 1994 першу лінію фабрики вже ввели в експлуатацію. Протягом року вона запрацювала на повну потужність і далі вже забезпечувала усі потреби Національного банку. У 1995 році відкрили фабрику фарб, ще через рік з’явився український папір. «На 1996 рік у нас були вже всі необхідні потужності», – зазначив Володимир Штефан, перший керівник Банкнотної фабрики НБУ.
Уся технічна підготовка, у тому числі завезення валюти, здійснювалася заздалегідь, але таємно. «Треба було вийти на роботу у нічну зміну – нонсенс для працівників Нацбанку – під великим секретом. На станцію прибув спеціальний вагон, заповнений розмінною монетою. Ніякі сховища і зараз не готові були б вмістити ті об’єми ні по вазі, ні по розміру», – згадує Яків Смолій, заступник голови Національного банку України.
«У нас тоді було в обігу десь 350 трильйонів купоно-карбованців, із них близько 30 – поза банками, а решта – у банківській системі у вигляді готівки. Але робота, проведена Нацбанком, підготовчою групою спільно з комерційними банками, дала можливість протягом перших 3-4 днів обміняти 97% готівки, яка була поза банком, на повноцінну гривню», – згадує Наталія Гребеник, екс-директор Департаменту монетарної політики Національного банку України. Ці дні виявилися найважчими для банківських працівників, особливо у найбільших банках. «Я добре пам’ятаю перші 4 безсонні ночі, коли обміняли основну масу. На наш банк прийшлася десь половина обміняної готівки», – розповів Анатолій Колесніков, екс-керівник «Ощадбанку». До того ж, «Ощадбанку» довелося перераховувати у нововведену валюту усі вклади на ощадних книжках. «Це була найважча і найвідповідальніша робота», – згадує Анатолій Колесніков. «Ми тоді, навіть пропрацювавши добу, не відчували втоми. Це було відчуття причетності до побудови держави – романтизм, піднесення і бажання творити», – зазначила Віра Ричаківська, екс-заступник голови НБУ. «Це було відчуття причетності до великої державної справи, і ми її не завалили», – додав Олександр Деркач, співзасновник Акціонерного поштово-пенсійного банку «Аваль».
Віра Ричаківська зазначила, що на сьогодні українська гривня – серед найгарніших валют світу. «Національний банк зараз постійно випускає пам’ятні монети, і близько 90% із них викуповують через українські банки найбільші асоціації світових колекціонерів», – зазначив Руслан Чорний, засновник і головний редактор інформаційної агенції «Фінансовий клуб». 200-гривнева купюра із портретом Лесі Українки неодноразово вигравала місця на конкурсах.
Руслан Чорний додав, що одне з питань реформи 1996 року досі залишається відкритим – це 132 мільярди рублів, внесені на баланс «Ощадбанку». «Цифра зменшилася до 112 мільярдів, але, мені здається, це питання має бути вирішене в судовому порядку з Росією – потрібно забрати у неї гроші які вона, по суті, забрала в України», – наголосив він.
Нагадаємо, Російська Федерація – правонаступниця СРСР, не підписала Угоду про розподіл активів та пасивів колишнього Держбанку СРСР між центральними банками держав-учасниць СНД від 20 березня 1992 року, відповідно до якої мали розробити механізм розподілу активів та пасивів колишнього Держбанку СРСР.
