«Веселі музики» – знане ім’я. «Гуцулку Ксеню» саме «Веселі музики» першими виконали на професійній сцені, а «Ой, Марічко, чичері», відомі, напевно, кожному. Знають їх і за кордоном – диск, випущений на британській ARC Music, продається у 56 країнах світу. «Веселі музики» унікальні не лише тим, що використовують до народної музики професійний підхід, вони вже 35 років разом ідуть спільним шляхом у одному і тому ж складі. Це Павло Бугар (народні духові інструменти, спів), Юрій Різоль (ударні, спів), Сергій Хитряков (баян, спів, аранжувальння; художній керівник) та Олександр Чух (контрабас, спів). Усі ці три десятиріччя вони постійно розвиваються, розширюють репертуар, оновлюють аранжування, експериментують, використовуючи українську автентику як базис.
Співачка Ярослава Руденко цікава тим, що завдяки їй, дівчині із села, маловідомі пісні із Полтавщини «приїхали» до Києва, зазвучали на професійній сцені і вже точно не зникнуть безслідно разом зі старшим поколінням бабусь. Зараз Ярослава Руденко – народна артистка України, солістка Національної філармонії України, ансамблю Збройних сил України та ще низки інших, співає також із «Веселими музиками». Ярослава живе не тільки сценою, але й гостро переймається подіями сьогодення. Вона провела понад 300 концертів для бійців у зоні АТО.
В інтерв’ю Українському кризовому медіа-центрі ми розпитали музикантів про їхній життєвий шлях, про те, як не втомлюватися грати в одному жанрі 35 років, і про спільні плани на наступний рік.
– Ярослава, звідки ти родом?
Ярослава: Я народилася на Полтавщині, у Гребінківському районі у селі Рудка, у звичайній сільській родині.
– Як давно і хто тебе надихнув займатися музикою?
Ярослава: У мене вся родина дуже співуча і дуже працелюбна. Із раннього дитинства я співала зі своєю прабабусею. Ми літніми вечорами сідали на лавочці і співали українських народних пісень. Це, напевно, були найкращі моменти за всі мої 28 років життя. Такої мелодики, таких голосів я, мабуть, ніде не зустрічала. Наш полтавський колорит – це щось особливе. Бабуся також співала у церковному хорі, я ходила і слухала. Тоді я мріяла, що колись стану артисткою. Моєю першою аудиторією були батьки, односельці, а також корови, коти і все наше господарство.
– Чи важко було «підкорювати» столицю?
Ярослава: Було важко. Я не могла зорієнтуватися у великому місті, боялася їздити у метро. Ще я погано одягалася, бо у сім’ї не було достатньо статків. Із мене глузували однокурсниці, називали «страшною селючкою». А ще у нас дуже відкриті люди, столиця після того здавалася «холодною». Але мені щастило на чудових людей, які підтримували мене. Наприклад, це Анатолій Тимофійович Авдієвський, керівник хору Верьовки. Якби він мене на той час не взяв у хор, я б повернулася у село. Маючи той досвід, мені вже легше було прижитися і у філармонії, і в ансамблі ЗСУ.
– З якими колективами ти зараз працюєш?
Ярослава: Я є солісткою Національної філармонії України, ансамблю Збройних сил України, тепер співпрацюю з «Веселими музиками». Я завжди про це мріяла і не знала, як до них підійти, тому що вони дуже відомі і дуже шановані. Також співпрацюю із ансамблем «Дивограй», із Академічним оркестром народної та популярної музики Українського радіо під керівництвом Михайла Пікульського, і різними полтавськими колективами, адже земляки для мене – це святе.
– Скільки пісень у твоєму репертуарі?
Ярослава: 198 народних пісень, які передала прабабуся. Вона, до речі, прожила 102 роки.
– Скільки років вже «Веселим музикам»?
Сергій: Нам вже 35 років. Усі ми навчалися у педінституті ім.. Горького, тепер він імені Драгоманова. Ми потихеньку почали разом працювати, співати українських пісень. А тоді багато було і заборонених.
Юрій: Ми у якому складі почали – так і досі працюємо. Це унікальний випадок, бо зазвичай артисти приходять, потім ідуть.
Олександр: Працюємо у Національній філармонії. І дай Бог ще 10-15 років так.
– Коли відбувся ваш перший виступ?
Павло: На факультеті. Це був конкурс самодіяльності. Ми тоді співали «Ой, Марічко, чичері».
Юрій: А перший офіційний виступ на концертній сцені відбувся у концертній залі Спілки композиторів, з допомогою усім відомого композитора Олександра Білаша.
– Скільки у вас пісень у репертуарі?
Сергій: Точно не знаємо. Але десь до двох сотень. Наш диск випускається у 56 країнах світу, випускає його дуже відома англійська фірма ARC Music. Наша тенденція – співати ті пісні, які неспівані. Багато людей перебрали у нас репертуар, з’явилося багато послідовників. У нас знято 2 музичних фільми по 30 хвилин, які випущені і продавалися в Америці, були показані по телебаченню.
– У вас явно прослідковуються елементи Діксі у поєднанні з українським фольклором. Скажіть, хто ініціатор такого поєднання і як це сприймають американці?
Юрій: У нас був дуже цікавий випадок з американцями. Ми виступали на урядовому прийомі, президент, тоді ще Кучма, приймав сенаторів із США. На біс ми заспівали «Марічку чичері», і, мабуть, такого ще не було на дипломатичних прийомах, бо усі сенатори встали і всі аплодували, і не давали нам піти зі сцени. Отак і сприймають.
А взагалі ми ніколи не притримувалися певних жанрів – ми робили музику так, як ми її чули, як відчували серцем.
Павло: Ми пробували працювати у різних жанрах. У нас є одна пісня, яка дуже подобається – «Червона калина», – її ми виконували із квартетом скрипалів. Автентика – це добре, але час іде вперед, і треба йти у ногу з часом, щоб донести красу української народної пісні.
– Ярослава, у жовтні ти провела свій 300-й концерт у зоні АТО. Чому ти це вирішила робити?
Ярослава: У мене вже пройшло навіть не 300, а 304 концерти. Я почала їздити від самого початку. Тоді нас просили не викладати фото, не згадувати ні прізвищ, ні місць. Перша поїздка дуже ранила і мене, і інших артистів. До того ми знали про війну лише із розповідей бабусь і дідусів, але коли ти особисто стикаєшся із цією бідою, бачиш, як гинуть наші герої, як діти сидять у підвалах, і у них немає не те, що ліків, навіть питної води. Начебто ХХІ сторіччя, начебто живемо у цивілізації, а насправді маємо що маємо.
Артисти, які їдуть виступати на схід, роблять це не тому, що вони працюють у державних колективах, чи просто щоб поїхати – вони справжні патріоти. Той український дух у нас нарешті прокинувся. Навіть із мого села бідні пенсіонери, у тому числі дідусь із бабусею, переводили пенсії на рахунок української армії.
Я записую свої емоції після кожного виступу, щоб не забувалися, щоб якщо діти і правнуки питатимуть мене – мені було що розповісти.
– Яка поїздка тобі найбільше запам’яталася?
Ярослава: Коли один боєць зняв із себе ланцюжок із хрестиком і попросив, щоб я передала його коханій і сказала, що він повернеться і обов’язково із нею одружиться. Я проконтролювала – була свідком на їхньому весіллі.
– Коли ваша наступна поїздка?
Ярослава: Десь 15-17 грудня. Мали їхати вже, але через потужні обстріли поїздку відкладають. Ми веземо не тільки мистецтво, але й гуманітарну допомогу – гостинці до свята Святого Миколая. Ми будемо у секторі М, у містах і маленьких селах. Нас там чекають, кажуть, що у клубі вибиті вікна вже закрили клейонкою.
– 35 років – це дуже багато. Є багато історій музикантів, які на певному етапі казали, що більше не можуть грати один і той самий репертуар, що необхідно хоч на деякий час «випасти» в інший жанр. Як ви обходите ці моменти, якщо вони є?
Сергій: Ви правильно сказали про «один репертуар». Так от, у нас такого нема – у нас програм дуже багато. Ми займаємося також виховною роботою – за рік можемо дати 200 концертів для дітей, заспівати козацьких пісень, жартівливих, колядок, щедрівок.
Юрій: У нас у репертуарі є хіти, такі, як «Гуцулка Ксеня» (…), але інша частина репертуару постійно оновлюється. Ми шукаємо нове звучання – із Ярославою, є записи із квартетом скрипалів, із духовим оркестром. Ми не стоїмо на місці, бо справжні професіонали завжди у пошуку – нам самим це цікаво.
Сергій: У нас одна проблема – дописати те, що почали. Колись давно радіо давало гроші, щоб ансамблі записувалися для радіо, ще й платили авторські гонорари – ми приходили і отримували кожен 20 карбованців.
– Як ви оцінюєте запровадження квот на пісні українською?
Сергій: Поки що не можемо сказати, що ми «нарозхват». Років 20 тому ми були більш популярні.
Юрій: Якщо б у цій квоті була ще певна квота для народної музики, а не тільки сучасної… Народна музика – це основа, це те, з чого творитимуть музику наші діти і онуки. Нас добре знають і у нас багато знайомих на радіо, але поставлять раз, поставлять другий – і все, далі – на комерційній основі. І тут у народної музики жодних шансів у конкуренцію із сучасною не має. Треба її якось популяризувати – перш за все, менеджменту радіостанцій.
Олександр: Нам би зробити «Фолк FM», де буде звучати не тільки українська, а народна музика з усього світу. Тільки ж це ніхто не зробить, бо тут не буде доходу.
– У мене виникало припущення, що в української музики певні проблеми пов’язані саме з відсутністю професійного менеджменту. Чи стикалися ви із цим?
Ярослава: Ми, артисти з державних колективів, не маємо коштів на піар-менеджера. До того ж, важко знайти професіонала. Коли я зверталася до телеканалів з проханням проанонсувати свій концерт, мені відмовляли – бо «несолідно», що артистка сама звертається до преси. Потім я робила по іншому – телефонувала і казала, що я Лариса, піар-менеджер Ярослави Руденко… Якби знайшлися такі менеджери, які б співпрацювали із такими колективами, це було б дуже добре.
– Ви намагаєтеся триматися сьогодення. Чи є у вашому репертуарі щось на зразок «Ой скакнув долар і впала гривня», чи щось про російську агресію?
Сергій: Ми одні з перших заспівали повоєнну лемківську пісню «Летить куля над кулями». Я її не можу слухати, тому що вона дуже важка.
Юрій: У кожного колективу є своє творче кредо, і ми намагалися завжди нести якийсь позитив, бо негативу у нашому житті дуже багато. Інколи нам дорікають за це, але краще ми на півтори години, поки граємо, дамо людям забути про це і посміхнутися.
– Які ваші плани на найближче майбутнє?
Ярослава: Наступного року ми плануємо об’їздити всю Україну і робити наші сольні концерти – вечори української фольклорної пісні. Також думаю найближчим часом зробити фолк-фест, на який би з’їхалися фольклорні колективи з усіх районів Полтавщини. На жаль, наші бабусі поступово відходять у вічність, хотілося б ці скарби записати і зберегти.
