Проголошення самостійності Карпатської України 15 березня 1939 року у місті Хуст можна вважати першим кроком до цілковитої незалежності України. До такого висновку дійшли учасники публічної дискусії до 78-ї річниці тих подій, що відбулася в Українському кризовому медіа-центрі. «Карпатська Україна проіснувала недовго – усього одну добу, але уже тоді, закарпатський народ виявив своє бажання до возз’єднання з Україною», – наголосив Василь Лазоришинець, президент Закарпатського земляцтва у Києві.
Голова Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович зазначив, що наразі відбувається спроба запустити суспільне переосмислення Другої світової війни. «Події 1939 року продемонстрували одну з важливих тенденцій, яка була властива для українців протягом усієї Другої світової війни – прагнення стати суб’єктом, прагнення до незалежності і прагнення до того, аби об’єднатися і жити у єдиній державі», – зазначив він.
Карпатська Україна була президентською республікою з державною мовою – українською. Синьо-жовтий стяг став офіційним, українським національним гімном – «Ще не вмерла Україна». Президентом Карпатської України став Августин Волошин.
У ніч з 13 на 14 березня 1939 року угорська армія розпочала воєнні операції біля Мукачевого. Багатотисячній регулярній армії загарбників протистояли солдати Карпатської Січі, яка була нечисельною. Богдан Галайко, директор Національного науково-дослідного інституту українознавства, додав, що розстріли військовополонених січовиків мали місце бути, і наразі залишається усе менше живих свідків тих подій, які можуть це засвідчити. За різними даними, тоді загинули близько 300 студентів. Лише за перший день збройних протистоянь загинули 230 бійців Карпатської Січі.
Олександр Пагіря, історик, дослідник теми, зауважив: «Керівництво Чехословаччини було на короткому повідку у Берліна». Він додав, що проголошену державу не визнала жодна держава світу, попри активні переговори Волошина. Завідувач відділу історичних студій Національного науково-дослідного інституту українознавства Павло Гай-Нижник наголосив, що Польща також відверто говорила про те, що Карпатську Україну потрібно знищити, бо це призведе до незалежності цілої України. «Цей приклад, коли нас фактично злили, говорить про те, що від агресора не можна відкупитися», – підсумував він. Ці події не мали міжнародних наслідків для регіону – це був локальний конфлікт «Срібної землі». Вже у кінці березня територія Закарпаття була остаточно окупована угорськими військами.
«Карпатська Україна – це є приклад блискучої самоорганізації людей і усвідомлення ними індивідуальної відповідальності за своє майбутнє у вирішальний час», – наголосив Орест Климпуш, депутат Верховної Ради України 2, 4 скликань, Надзвичайний і Повноважний Посланник України 1-го класу, син Дмитра Климпуша – головного команданта Організації народної оборони «Карпатська Січ» у 1938-1939 роках. Олександр Рубльов, учений секретар Інституту історії України Національної академії наук України, зауважив, що Друга світова війна для України почалася з агресії у Закарпатській Україні і додав: «Попри цю одноденність, ця подія має важливе політичне і геополітичне значення».
Завідувач відділу історії міжнародних відносин і зовнішньої політики України Інституту історії України Національної академії наук України Степан Віднянський назвав ті події якісно новим етапом боротьби за державотворення. Він проаналізував події, які передували проголошенню самостійності окремої частини України. Корінне населення – русини – було відірване від центру держави і розвивалось своїм шляхом. Кирило Галушко, історик, координатор громадського просвітницького проекту «Likбез. Історичний фронт» додав: «Далеко не в усіх регіонах траплялася ситуація вибору свого українства, офіційно задекларованого». Це є трансформацією регіональної свідомості на національну. Велику роль зіграло те, що у 20 столітті ці території у різні часи знаходились у володінні 9-ти держав та державних утворень. Це призвело до того, що у тих умовах Карпатська Україна не мала сил бути автономною та суверенною.
Володимир Огризко, Надзвичайний і Поважний Посол України, міністр закордонних справ України (2007-2009 роки) зауважив, що хвороба великодержавності не йде з європейського континенту. А спроби оживити це буде означати кров. «Риторика, яка несе у собі агресію, спроби втрутитися у внутрішні справи держав, несуть у собі загрози, і ми повинні протидіяти таким речам», – застеріг пан Огризко.
