Засоби масової інформації мають величезний вплив на формування суспільної думки про поточні події, та, нерідко, на подальший розвиток подій. Відтак журналісти мають усвідомлювати свою відповідальність та ретельно дотримуватися професійних стандартів під час висвітлення конфліктів. На цьому наголосили Кейс Річбург, колишній журналіст The Washington Post (1990 – 2013), науковий співробітник Інституту політології Гарвардського університету, лектор з міжнародного кореспондентства в Університеті Прінстон (Princeton University), автор книги: «За межами Америки: зустріч чорношкірої людини з Африкою», та Пітер Дікінсон, видавець журналів «Business Ukraine» та «Lviv Today», під час дискусії в Українському кризовому медіа-центрі.
Кейс Річбург нагадав приклади з новітньої історії, коли дії журналістів безпосередньо сприяли ескалації конфлікту (розпалювання міжнаціональної ворожнечі під час геноциду в Руанді, поточного конфлікту у М’янмі), та протилежний випадок, коли ЗМІ свідомо вирішили не висвітлювати події, щоб не загострювати ситуацію (заворушення в Детройті, США, у 1967 році). Він навів також приклад, як медіа-спільнота південної Африки посприяла налагодженню діалогу після конфлікту, підтримавши так звані «Чаювання на підтримку миру» (“Peace Cafes”) та випускаючи матеріали, у яких наводили поруч відповіді представників сторін-опонентів на ті самі питання, отримані від них в окремих інтерв’ю. «Серед найголовнішого, що можуть зробити ЗМІ під час конфлікту – це збір свідчень, розповідей очевидців про те, що відбувалося. Якщо мова йде про військові злочини та різні жорстокості – це має бути задокументовано. І журналісти часто – перші, хто опиняється на місці подій», – зауважив Кейс Річбург.
Основні правила для журналістів у процесі висвітлення конфлікту, зазначив він – пріоритет особистої безпеки, дотримання балансу між висвітленням подій та нерозголошенням інформації, яка є військовою таємницею, вибір максимально зваженої термінології, заснованої на фактах. Інший важливий аспект, особливо у візуальних матеріалах – конкретизувати місце події, щоб уникнути викривленої подачі інформації про ситуацію в цілому (як, наприклад, – коли заворушення чи бойові дії відбуваються на певній невеликій території, в той час як решта міста/країни живе мирним життям). «Важливо постійно зберігати певний скепсис та звертати увагу, хто надає вам певну інформацію, чи можете ви перевірити, що фото справжні, через якісь інші джерела, і так далі. У деяких ситуаціях це неймовірно важко зробити, але не можна миттєво підхоплювати інформацію […]. Ми зобов’язані ґрунтуватися на правдивих фактах, наскільки це можливо, та не вестися на термінологію, яку нам намагається нав’язати та чи інша сторона», – наголосив Кейс Річбург.
Як доказ потужності впливу ЗМІ на громадську думку Пітер Дікінсон навів приклад висвітлення російськими ЗМІ Революції гідності та усіх подальших подій. На той час він працював головним редактором телеканалу єврейської громади Jewish News One, в Україні. У певний момент представники єврейської громади в Росії почали закликати їх негайно виїжджати з України, щоб уникнути розправи з боку протестувальників-«фашистів». «Ми були тут, у Києві, на Майдані у буквальному сенсі слова, проте нас запевняли, що ми «не розуміємо, що робиться на Майдані», тому що вони «знають правду» з російського телебачення. І це не були якісь недалекі люди – це були поважні представники російської єврейської громади. Але вони повірили», – згадує він. За словами Пітера Дікінсона, Україна опинилася в особливо вразливій ситуації в першу чергу через те, що до 2014 року світ про неї майже нічого не знав. «Україна була таким-собі «білим аркушем», і коли Росія спробувала намалювати на цьому аркуші свастику – їм вдалося, тому що цьому не було чого протиставити. Росія могла стверджувати що завгодно, тоді як Україні залишалося сказати, що це неправда. І людині, яка виходить і каже «Це неправда», завжди вірять менше, ніж тому, хто озвучив перше твердження», – зауважив Пітер Дікінсон. До браку будь-яких знань про Україну, зазначає він, додалися антиамериканські настрої певної частини західної громадськості, і, відповідно, схильність симпатизувати і вірити Росії та наративам, які просували її ЗМІ. На думку Пітера Дікінсона, і зараз ситуація для України у світовому інформаційному полі залишається дуже хиткою – як може свідчити нещодавня ситуація із зауваженням від FIFA до хорватського футболіста за вигук «Слава Україні!» на Чемпіонаті світу і те, як це висвітлили деякі світові ЗМІ.
На думку експертів, потужним інструментом для протидії пропаганді і фейковим новинам, окрім відповідальної роботи журналістів, є також підвищення медіаграмотності громадян, і в багатьох країнах вже розробляють такі програми. «Уміння читати інформацію в Інтернеті настільки ж важливе, як було колись саме уміння читати. Іноді люди можуть репостити щось у Твіттері, не проглянувши, чи це надійне джерело, який там URL, хто люди, які ставлять вподобання або поширюють це. Якщо ви бачите, що повідомлення підхопили якісь расистські чи фашистські спільноти – навряд чи ви захочете приєднатися», – зауважив Кейс Річбург.
«Нам потрібно задуматися про навчання громадян вже з раннього віку, як правильно споживати інформацію, тому що досвід України показав нам, що у цьому випадку мова йде не просто про альтернативне бачення, а про воєнну машину. Конфлікт в Україні – яскравий приклад війни, у якій інформація відіграє ключову роль, аналогів якій немаєу світовій історії, і це має бути застереженням для усіх. Ми всі вразливі до інформаційної війни, і Україна зараз – у ситуації, коли вона може допомогти усьому світу захиститися самим, навчаючись з її досвіду», – зазначив Пітер Дікінсон.
