«…А ти шукай — червону тінь калини
на чорних водах — тінь її шукай…»
Із вірша Василя Стуса «Ярій, душе!», присвяченого Аллі Горській.
У липні минулого року ми всі дізналися, що, знищуючи українське місто Маріуполь, нелюди знищили і прекрасні мозаїки Алли Горської. Роботи «Дерево життя» та «Боривітер» були створені в інтер’єрі ресторану «Україна» в 1967 році. Про знищення повідомив відомий мистецтвознавець із Маріуполя Станіслав Іванов, який був співавтором книги «Усі відтінки Маріупольських мозаїк».
Алла Горська – постать ще далеко не вивчена і глибоко недооцінена, хоча, насправді, її біографія і творче життя стали майже основною подією життя України в 60-х. Алла сама себе українізувала – і то не просто вивчила українську, а і вивчала українські звичаї, традиції, культуру, історію. Саме вона почала публічно говорити про злочини і репресії (зокрема про розстріли в Биківні). Саме вона підтримувала і першою підписувала листи про звільнення і несправедливе засудження українських дисидентів (до речі, Горська не лише говорила про це, а й активно фінансово підтримувала і дисидентів, і їхні родини). Саме вона була лідеркою і душею шістдесятників, яка надихала, формувала, навчала, об’єднувала. Горська була неймовірно сміливою жінкою – так, ніби ген свободи в неї не мав ніякої совкової травми: говорила, що вважала за потрібне, кепкувала з кгбістів, які за нею стежили, і залишала їм жартівливі послання, коли її виключили зі Спілки художників – поїхала в Москву розбиратися із ситуацією.
Гебня вбила її молодою та повною сил і енергії.
Справа Горської, як то кажуть, «шита білими нитками» – хоча русскіє і тоді, і зараз не сильно паряться правдоподібністю «розкриття» власних злочинів: Івасюк, який нібито повісився, Алла Горська, яку нібито свекор убив сокирою (а потім сам себе вбив, ага – ну, просто серіал якийсь), війська без нашивок, яких тут нєт, шпілі з новічком тощо. Ну, і говорячи про творчість Горської, ми можемо констатувати неймовірне новаторство, силу і масштаб цієї мисткині. Вона залишила нам і живопис, і графіку, і велику кількість фантастичних монументальних робіт, які часто робила зі своїм чоловіком, теж прекрасним митцем Віктором Зарецьким (про себе він казав, що його духовними батьками є Тарас Шевченко та Густав Клімт).
Як я вже писала, Алла Горська не була з дитинства українськомовною, але вона досконально вивчила українську, дуже цікавилася українськими традиціями і сміливо їх відновлювала. Цікаво, що в збірку Людмили Огнєвої «Алла Горська. Душа українського шістдесятництва», окрім листів і спогадів, увійшли і її листи з вправами та диктантами з української мови.
Повною несподіванкою для мене стало те, шо Горська з друзями відроджували святкування Різдва, коляду і вертеп у Києві у самий розпал совка. Режисером був Володимир Нереденко, а костюми готували Людмила Семикіна й Алла Горська. «Ми ходила Хрещатиком, усі очей від нас не відводили», – згадував композитор дійства Леопольд Ященко. Правда, колядували не на Різдво, бо це жорстко переслідувалося, а на Новий рік і, замість Бога або Ісуса, згадували «Новий рік». На різдвяній зірці був зображений козак Мамай. Гроші з коляди віддавали в громадську касу, з якої допомагали студентам, а в 1965 році, коли знову з’явилися політичні в’язні, то допомагали їм і їхнім родинам. Кажуть, що коли арештували Івана Світличного, то колядники спеціально пройшли повз КДБ і заспівали колядку. Про участь у Коляді Алли Горської читаємо в спогадах дисидентки Світлани Кириченко: «Колядування з початку 60-х зароджувалося, оформлялося, надихалося — для мене, для кола її друзів — саме в її оселі на вулиці Рєпіна. Алла — головний сценарист новорічного дійства, творець основних масок — душа й енергія нашого колядництва». Сьогодні збережено шість графічних аркушів Алли Горської з циклу «Колядки та щедрівки». Всі вони були виготовлені протягом 1963-65 років.
У 1964 році Алла Горська разом із групою українських митців (Опанас Заливаха, Людмила Семикіна, Галина Севрук, Галина Зубченко) почали створювати вітраж до 150-річчя Тараса Шевченка в червоному корпусі Київського університету. Тема була заявлена «Шевченко. Мати». Скандал вийшов знатний, Аллу Горську навіть виключили зі Спілки художників (у совку це було майже позбавлення професії), а вітраж був знищений. Цікаво, до речі, що написали про причини такого знищення: «Вітраж дає грубо-спотворений архаїзований у дусі середньовічної ікони образ Т.Г. Шевченка, який нічого немає спільного з образом революціонера-демократа, якого палко любить радянський народ і народи всього світу». «Вітраж дивився секретар КПУ товариш Скоба, працівники ідеологічного відділу. Вони висловили думку, що це хуліганство в мистецтві. Художників, які вийшли з таким явно формалістично-ворожим твором, треба виключити із Союзу», – цитував Корогодський рішення партійного бюро Спілки художників від 13 квітня 1964 року.
Тобто тут маємо прекрасну ілюстрацію того, як могли працювати митці в совку. Вони могли малювати Шевченка, бо Шевченко був такої величини постать, що його не могли викорчувати з пам’яті народу навіть кгбісти, АЛЕ мали зображати його лише мармуровою статуєю без будь-яких натяків на його справжнє місце в культурі і значення для України. Вражає також шакаляча чуйка цих всіх совєтських прихвостнів, які, по-моєму, ідеально відчули все, що хотіла сказати Горська і її друзі, те, що вони хотіли показати своїм вітражем.
28 листопада Алла Горська пішла до свого свекра позичити швейну машинку. Коли її чоловік почав шукати дружину, то міліція декілька днів не дозволяла відчиняти двері будинку його батька. Лише 2 грудня, нарешті, дозволили зайти в будинок, де знайшли Аллу Горську мертвою в погребі. Її вбили ударом сокири по голові ззаду. Слідство дійшли до висновку, що «свекор (Іван Зарецький) убив свою невістку Аллу Горську через особисту неприязнь, а потім вчинив самогубство». Звісно ж, ніхто не сумнівався ні тоді, ні зараз у повній фейковості цієї історії. Саме тому похорон мисткині перетворився на справжній акт громадського спротиву.
Деколонізація і дерусифікація – це не лише перейменування вулиць і знесення пам’ятників маніякам-убивцям, хоча така практика максимально корисна. Це також вивчення власної культури й історії! Ми маємо сьогодні шар за шаром відчищати наших відомих українців від плісняви російської пропаганди, вивчати їхню творчість і зазирати в їхні характери. Бо це не лише наша пам’ять – це також і наші архетипи, наша сила, наша унікальність і наше натхнення для боротьби.
