Як ставиться до України Росія – питання доволі складне і неоднозначне. З одного боку, його зовсім не хотілося б розглядати, краще відгородитися від сусідоньки чавунною стіною і, взагалі, не цікавитися, що там за порєбріком, але, з іншого боку, сусідонька всіма шпаринами так і лізе на нашу територію (фізичну і культурну), лізе у різних іпостасях – від хрестоматійного фашиста до вдаваного ліберала. Деякі проходять настільки далеко, що їх сприймають мало не як своїх. Саме тому і доведеться поговорити про це питання.
Почнемо з крайніх і очевидних проявів братньої любові. Ні, я зараз не про «відпускників» і «зелених чоловічків», давайте все ж обмежимося культурною сферою. Так ось, Захар Прілєпін. На перший погляд – це письменник, доволі популярний не тільки у Росії. Його твори перекладено багатьма мовами. А ще Прілєпін – нацбол, що пройшов дві чеченські війни і воював з Україною на Донбасі, був заступником комбата і радником Захарченка. Зараз він працює заступником художнього керівника МХАТу ім. Горького (далеко не загумінкова культурна інституція наших заклятих сусідів). У минулому році Прілєпін видав «роман-фантасмагорію» про свої бойові подвиги на Донбасі «Дехто не попаде у пекло» (публікує одне з двох найпотужніших російських видавництв АСТ). Публічне читання цього роману автор разом з акторами влаштовує у МХАТі.
Іншими словами, автор-терорист обіймає високу посаду у Москві, видається у провідному видавництві і пропагує свій продукт (свідчення про терористичну діяльність) під загальне схвалення і попит. Що характерно, Прілєпін не випадково назвав власну книжку «роман-фантасмагорія». Це щоб по судах не затягали, бо імена, локації і дати він вживає реальні. Головний герой книги Захар сприймає події на Сході України – як розвагу. Ідею проголошення Малоросії зі столицею у Донецьку автор підтримує, «бо це весело».
А тепер можемо переміститися на другий полюс – у ліберальний табір. Тут ми знайдемо великого дослідника тоталітаризму Іллю Хржановського. Цей російський режисер вирішив погратися у деміурга-реконструктора і відновити сталінські часи в окремій ізольованій спільноті. Як локацію він вибрав харківський басейн, де на кілька років різні люди занурилися в епоху сталінізму – носили тогочасний одяг, користувалися тогочасними речами, їли тогочасну їжу і платили тогочасними грішми. І найголовніше – реконструювали тогочасні моделі поведінки, суспільні звичаї, культурні особливості, такі як допити у НКВД. Більшість учасників – не актори, а науковці, буфетниці і т.д. За задумом, це реконструкція тогочасного життя. Ніякої гри, дублерства чи комп’ютерних ефектів – ре-кон-струк-ція.
Хржановський назнімав 700 годин матеріалів і планує випуск понад 10 фільмів. Кілька уже вийшло: «Дау Наташа» зі сценою ґвалтування пляшкою та «Дау Дегенарція» з українськими немовлятами-сиротами. На все це діло давав гроші український Мінкульт.
Іншими словами, з країни, яка не тільки не відріклася від сталінізму, а всіляко його культивує і воскрешає у різних формах (від «Спасібо дєду за побєду, можем павтаріть» до катівень на кшталт «Ізоляції») приїжджає режисер у країну, на яку його неосталіністська країна напала, щоб тут реконструювати сталінізм (не зіграти, а реконструювати). А потім цього самого російського ліберала ще й просять розробити концепцію меморіалу у Бабиному Яру.
Що спільного у нацбола Прілєпіна і ліберала Хржановського? А те, що і той, і той трактують Україну як поле для експериментів, як дику савану, де можна безкарно реалізувати свої інстинкти – постріляти в аборигенів, погратися у полководця, зняти сцену зі зґвалтуванням пляшкою, використати у фільмі немовлят-сиріт, словом, культурно порозважатися у дусі творів Фьодора Міхалича Достоєвського.
Якщо проводити більш сучасну аналогію з пізнім СРСР, у якому народилися і Прілєпін, і Хржановський, то у той період радянські чоловіки, тікаючи від некомфортного побуту (тісні перенаселені квартири), багато часу проводили у гаражах: крутили свої дрантиві автомобілі, збирали всілякий мотлох, на ничку випивали з друзями або і коханок туди водили. Словом гараж – це була територія свободи, де радянські чоловіки проявляли свою не завжди приємну сутність.
Україна для великої кількості росіян досі залишається гаражем, куди вони йдуть, щоб реалізувати власні комплекси – чи то нацболівські, чи то позірно ліберальні. Йдуть до гаража і гатять, щоб їм відчинили двері, попри те, що замок уже давно замінили, а спробу захопити гараж відбили з чималими втратами.
І тут стається найцікавіше – декому ці двері відчиняють зсередини. Таких, як Прілєпін, уже не пускають, йому доводиться задовольнитися окупованими територіями (хоча колись він частенько сюди навідувався), а от таких, як Хржановський, не тільки пускають, а ще й дають на машині покататися, переставити інструменти, скоро дублікат ключів їм вручать. Складається враження, що тут попахує стокгольмським синдромом.
От як пояснити інтерв’ю Гордона з Поклонською та Гіркіним? «Журналістською об’єктивністю», «стандартами бібісі», «бажанням надати голос другій стороні», «спецоперацією» чи, може, усе таки легітимізацією і гуманізацією терористів і колаборантів? Як пояснити нав’язливу присутність російських спікерів, без яких не обходяться ні спеціалізовані тренінги, ні лекційні програми? Культурною неповноцінністю? Цивілізаційною вищістю чи постколоніальними комплексами?
Перед нашим гаражем стоїть вибір, або і далі залишатися пострадянським звалищем мотлоху із сумнівними персонажами, якому світить знесення, або намагатися стати стартаперським гаражем із Кремнієвої долини. Для другого варіанту потрібен суворий фейс-контроль на вході.
P.S: Ілюстративне фото до статті має свою цікаву історію: це малюнок анонімного вуличного художника Бенксі, який він зробив наприкінці 2018 року на двох стінах гаража в Порт-Толботі (місто на півдні Уельсу). Малюнок цікавий глибинним сенсом: з одного боку він показує дитину, яка грає з падаючим снігом, але поглянувши на інший бік стає ясно, що летять не пластівці снігу, а попіл. Це місце швидко стало популярним, а саме графіті у власника гаража поціновувачі пізніше викупили за $130 тисяч.
Запрошуємо читачів також ознайомитись із публікацією “Вікно Овертона і пропаганда: чому варто уникати російських джерел інформації”.
Слідкуйте за новими матеріалами від Uchoose через наші канали у Facebook, Twitter та Telegram.
ЛЕСЬ БЕЛЕЙ
Журналіст
