“Думаю, після перемоги України цілий світ довго вивчатиме секрет стійкості українського народу. Але що видно і очевидно вже зараз: скрізь – чи то Київ, чи то Харків, Одеса, Миколаїв, чи то Львів, – у наших людей можна побачити надзвичайну мотивацію, яка надає глибокого сенсу нашій стійкості.
Так, ми всі, уся країна, переживаємо жахливий біль війни, ми не можемо змінити цих обставин, але можемо змінити своє ставлення до них. І всі в один голос кажуть: нам не потрібно чужого, але й свого ми не віддамо, ми захищаємо своє.
І народ готовий захищати своє великою ціною. Це дуже шляхетний порив великої любові до свого рідного, до України”.
Ці слова належать отцю Святославу Шевчуку, главі Української Греко-Католицької Церкви. Вони є суть душі нашого народу та її відображення. А ще це те, що треба ретельно вчити кожному, хто захоче відібрати у цього народу землю.
Ми – великі, сильні та хоробрі
Андрія Букіна на псевдо «Батон» я знаю понад 15 років. У всіх його іпостасях: волонтера, активіста, солдата, воїна, надійного товариша і друга, а ще – креативного та творчого громадського діяча, який філософськи розмірковує про наше життя та сьогодення. У Сумах Андрія часто називають головним волонтером міста. Його життєвий шлях вже вартий книги. Втім, це – в майбутньому, попереду. А тут і зараз – кілька миттєвостей спілкування з Андрієм та його роздуми про події та людей, про боротьбу та війну, про долю нашої країни.
“У мене немає сумніву: війна закінчиться нашою перемогою. Але закінчення війни зовсім нічого не значить – та боротьба триватиме й далі. Вона перейде у формат політичний, аналітичний, у боротьбу еліт. У нас і зараз вже дуже багато колаборантів, які просто перефарбувалися. І для того, щоб Україна була українською, ці процеси нам ще варто буде пережити після війни. Втім, зараз я зовсім не відслідковую політичні процеси, бо живу на війні. У мене є ділянка фронту, про яку я знаю все. Але я зовсім не знаю, що відбувається навколо. Я маю бути максимально сконцентрованим на тих подіях, які переді мною і за мною, бо від мене залежить життя моє і моїх близьких, побратимів, які знаходяться поруч. Звісно, я добре розумію, що в глобальному плані все залежить від політичної ситуації, від перемовин на міжнародному рівні, від поставок озброєння. І це дуже необхідно, але ми мусимо концентрувати свою увагу на тих речах, на які маємо вплив. Якщо я зараз маю вплив на ділянці фронту, то я маю там зосереджуватись і працювати”.
Перед повномасштабною війною Андрій збирав сумчан на Марш єдності і закликав консолідуватися. Він казав, що війна неминуча, але його не слухали. Чому ж так?
“Насправді я передбачав війну ще задовго до лютого 2022 року. Мабуть, далося взнаки все побачене мною на сході країни під час волонтерських поїздок та служба в Національній гвардії України в 2015-2016 роках. Також були різні повідомлення від друзів у силових структурах, я читав дуже багато аналітики. Були попередження від друзів за кордоном, які просто волали: раша стягує колосальну кількість техніки, озброєння, нашпиговує своїм військом прикордонні області – війна неминуча. Втім, я ж не пророк. Чому мене мають слухати пересічні сумчани? Вони тоді ставились до мене, як до трохи божевільної людини, мабуть. Люди взагалі не хочуть вірити у те, що будуть відбуватися якісь погані речі. І вони до останнього вірили, що війни не буде. Більшість сумчан навіть не вірили, що війна почалась, коли вона дійсно почалась. Усвідомлення прийшло, коли вже тут почались бої. Так влаштована людська психологія, мабуть”.
Андрій Букін впевнений, що цього разу українці скористаються історичним шансом на перемогу.
“Ми приречені на перемогу, це питання ціни і часу. Але в будь-якому випадку ми переможемо. Ми вже перемогли, бо об’єднались. Ми не могли уявити в 2014 році, що матимемо таку шалену підтримку протидії агресору. Нас підтримує увесь цивілізований світ. Це кардинально відрізняється від боротьби 100 років тому, коли нас не підтримував ніхто. Ми зробимо все, щоб Україна була вільна, незалежна, соборна від Сяну по Кавказ. Щодо перемоги – то це тільки питання часу, і навіть не ресурсів. Ми вже перемагаємо. Тому що сильні і боремося за власну ідентичність. А це просто неможливо вбити. Ми будемо цього разу йти до останнього. Це захист суверенітету, ми все заберемо назад. Це може бути через пів року, через півтора, через три, п’ять років. Неважливо, коли це буде. Цей процес уже запущено. Світ побачив, що там неадекватний тиран, який хоче знищення українців. Не військових, не людей зі зброєю, а просто всіх українців. Він ненавидить українців як етнос, і це зараз питання не війни за територію – це питання виживання етносу. Тому ми в будь-якому випадку переможемо. Адже ми – великі, сильні та хоробрі”.
На східному фронті – волонтер
Це сьогодні Андрій каже про себе: «Я – старший солдат». А на фронт він їздив ще з 2014 року. Як волонтер, який разом із друзями перевіз на своєму «бусику» з Сумщини на Донбас не одну тонну гуманітарки, спорядження та привітань, листів підтримки від земляків. Як очевидець – всього того, що траплялося у найгарячіших точках: Піски, Авдіївка, Щастя, Водяне, що поруч з ДАПом і Донецьком. Як свідок – всіх тих подій і розповідей бійців про те, що там відбувалося.
Не одну тисячу кілометрів накатав Андрій за ті роки. Вражень – безліч. Ось що розповідає про одну з поїздок.
“Зруйновані, колись елітні, будинки дивляться на тебе своїми чорними, з вибитими шибками вікнами. Металоконструкції нагадують обгорілі скелети. Тільки тому що надворі мороз, можна більш-менш ходити вулицею: технікою натягали дуже багато бруду і повесні тут все перетвориться на болото. На подвір’ях приватних будинків вже мирно спочиває згоріла техніка. Цивільні автомобілі гарно служать нашим військовим, але працюють, на жаль, не дуже довго. Як говорять самі військові, автомобілі тут – розхідний матеріал, який втрачається дуже швидко.
Невдовзі прийшли хлопці, і ми почали розвантажувати автомобіль. Цього разу наша експедиція була дуже цінною та дороговартісною, якщо перевести її в грошову форму. Ми відвезли різним підрозділам майже все, що вдалося зібрати у наших іноземних друзів. Прилад нічного бачення, дальномір, безпілотник, рації та біноклі.
Після розвантаження поговорили з хлопцями. Вони розповіли про перемир’я. Кажуть, з неділі змінилося тільки те, що перестали лупити з танків, а так – все, як і раніше. Час нашого перебування в Пісках – приблизно 2,5, можливо, 3 години. І весь цей час не замовкали автоматні черги. Кожних 10-20 хвилин чути розриви чи то артилерії, чи то мінометів. Хто стверджує, що на Донбасі перемир’я, той брутально бреше або не володіє інформацією – це доконаний факт.
Попрощалися з хлопцями і рушили назад. Наступна точка була не менш гарячою – Водяне. Там несе службу наш друг, який пішов добровольцем у 93-тю бригаду. Складність полягає в тому, що Водяне і Тоненьке постійно криє ворожа артилерія, бо вони знаходяться трохи вище Пісок. Довелося їхати околицями, бо по центральній дорозі безбожно лупила арта чи міномети.
Трохи поблукавши селом, знайшли їх місце дислокації. В будинку, який знаходиться поряд з селом Водяне, вони відпочивають і набираються сил після бойових завдань. Хлопці дуже зраділи безпілотнику. Там є люди, навчені користуватися такою технікою. Дасть Бог, ця з виду дитяча іграшка принесе їм користь. Розвантажили авто і пішли пити каву. Світла в будинку не було, і нам довелося розмовляти під гарячу каву і свічки.
Роман і молодий снайпер розповідали про бої в аеропорту. Розповідали про втрати і про дивне керування з центру. Було сильне бажання написати і оприлюднити цю розповідь. Але їх історія, певен, має бути описана свідками, а не переказом сторонньої людини.
Закінчивши кавову церемонію, ми почали збиратися в дорогу. Надворі було чітко чути, як працюють міномети. Саме міномети – так сказав нам солдат, назвавши ряд ознак. Ми були там десь годину, і весь цей час русотерористи лупили по нашим позиціям з мінометів, закріпляючи Мінські домовленості.
Оминувши декілька блокпостів, ми виїхали на нормальну трасу і безпечно рушили додому. З Павлограда передзвонили рідним і замовили квиток до Конотопа, бо з Пісок забрали воїна, який їхав додому”.
Війна буде довгою, з великими жертвами і суттєвою економічною кризою. Громадянам треба усвідомити, що йде війна, і починати активно готуватися до неї. Такий висновок Андрій зробив ще на початку 2015 року.
Того ж року став добровольцем – бійцем батальйону оперативного призначення Національної гвардії України імені Сергія Кульчицького. Та аби потрапити в цей підрозділ, йому довелося пройти через операцію з корекції зору. Щоб взяли до війська. І таки взяли.
Ще одним і, мабуть, дуже сильним поштовхом піти до війська стала для Андрія втрата товариша-земляка Романа Атаманюка з позивним «Берест», який боронив нашу країну під Донецьком, з боку Водяного, і загинув під Ясинуватою навесні 2015 року. Про Романа Андрій завжди згадує як про найліпшого товариша, з яким і пофілософствувати про життя, і в шахи зіграти, і кави випити, і про майбутнє України поговорити. Такі друзі назавжди залишають доленосний слід.
Інколи можна і в шахи пограти з побратимом, а часом і книжку почитати
Вже з самого початку повномасштабного вторгнення рф в Україну Андрій знову був на передовій.
“У мене все просто. За мобілізаційним розпорядженням я мав прибути у батальйон за добу чи півтори, залежно від обставин. Я добіг 25-го чи 26 лютого. І все, мене забрали у батальйон. У мене не було військового квитка, був лише паспорт. Ніхто мене не мобілізовував, я подзвонив заступнику комбата, і він сказав: «Приїжджай». На той момент це було нормально. А я ще й кума взяв з собою. Ми приїхали в батальйон, оформились за 3,5 години, а ввечері вже їхали на Вишгород, Козаровичі, де йшли перші бої. Всі, хто хотіли та в кого була можливість взяти до рук зброю, зараз воюють.
Коли ми опинились на першій лінії, побачили зовсім іншу війну. Коли криє артилерія, прилітає і «працює» «вертушка», а в тебе, крім автомата, максимум РПГ –утримувати натиск ворога надзвичайно важко. Але потім все стало на свої місця. Поруч була бригада, до якої ми були приписані. Налагодили комунікацію і все почало з’являтись: і міномети, і «Ігли». Процес пішов. Найбільша проблема – налагодити комунікацію. Стан воїна не залежить від матеріального забезпечення або озброєння. Все залежить від внутрішнього стрижня. Якщо людина вмотивована, розуміє, що їй робити і куди вона потрапила, то немає ніяких складнощів у тому, щоб знайти харчування. А якщо невмотивована, то завжди шукатиме причини: то тушонка не така, то її недостатньо, то форму не ту дали. Інших буде влаштовувати все, вони прийдуть на війну з усім своїм”.
Сьогодні Андрій продовжує воювати в батальйоні імені Кульчицького. «І це займає весь час, тут треба бути залученим 24/7 і не відволікатись», – запевняє він. Після оборони та звільнення Київщини за ротацією, як повідомив Андрій у своєму ФБ, їх з побратимами перекинули на Донбас. У соцмережах він так і написав: «Захищаю Святі Гори».
“Ми були у Святогірську – заїхали в кінці квітня. Там заповідник «Святі Гори». І це не тільки Святогірськ. Були періоди, коли не можна було казати, де ми. Тому – Святі Гори. Це величезний заповідник, заходить аж під Лисичанськ. Місяць там прожили, потім нас вибили звідти. Ми перейшли через річку і, власне, до того, як знову взяли Святогірськ, були там 6 місяців. І досі воюємо на Святих Горах”.
Андрій не вважає всіх російських солдатів непідготовленими.
“Ворога не можна недооцінювати – у нього є непогані технології, зв’язок, радіоелектронна боротьба, у них залишилась непогана артилерійська школа. Але вони воюють за радянськими статутами. Вся їх стратегія – більше металу з неба, більше солдатів на полі бою. Вони цим активно користуються, а у нас немає такої розкоші. Та все ж не можна сказати, що у них безголові командири. Ніколи не можна ставитись до ворога зверхньо та легковажити”.
Разом з тим, говорить, зараз українська артилерія почала працювати значно краще.
«Якби ми так працювали пів року тому, не втратили би таку кількість територій. Я зараз про Донбас. На початок червня у нас просто не було чим відбиватися. Все впало на плечі піхоти. Коли виходить 15 танків – дуже обмежені варіанти ведення бою».
Андрій переконаний, що сучасні технології, які опановують українські військові, мають перемогти радянський підхід рашистів.
«Вони перегруповуються, намагаються десь зібрати ударний кулак, на певній ділянці фронту пробують робити прорив. Якщо у них не виходить, вони знімають майже все, залишаючи умовні «Л/ДНР», а бойові частини перекидають на інший напрямок. Їх стратегія – постійно «мацати» лінію фронту».
Тож з весни й дотепер Андрій воює на Донеччині, на Святих Горах. Його підрозділ виконує різні специфічні завдання: «Двухсотити москалів допомагаємо «богам війни», а, отже, роботи нам вистачає тут на кожен день».
Про перспективи, майбутнє
“Я радий, що у Сумах, Охтирці, Чернігові, Києві зараз все більш-менш спокійно. Насправді це і є результатом того, що ми робимо на фронті. Так ми йдемо до перемоги. Я дуже радий, що є територія, де люди більш-менш цивільно живуть, незважаючи на війну. Я тішуся тим, що на Сумщині, Чернігівщині, Київщині переважна більшість людей живуть, ходять у магазини, мають можливість щось купити, заправити авто, ходити на роботу навіть. Значить, ми тут на фронті робимо правильно. І хлопці на наших кордонах чатують цілодобово недарма. Справді – я дуже радий, для мене це бальзам. Я щиро радий!
Я також бачу, що процеси з посилення захисту і безпеки Сумщини та її кордонів ідуть, але мені хотілося б там бачити щось більше, якісніше. Я навіть їздив на сумський кордон у відпустку, зустрічався з хлопцями, які там зараз воюють. Але це ж моя особиста думка, вона ніяк не впливає ні на стратегію, ні на тактику. Я ж не все побачив і не все знаю. Але те, що тут стало набагато більше військових і Сумщина більш убезпечена – це так. Я вважаю, що шансів у москалів на прорив по будь-якому напрямку зі сторони рф наразі дуже мало. Як мінімум, набагато менше, ніж у лютому.
Я бачу й значні зміни в Україні: і зараз, і до 2022 року. Їх багато, сама країна змінилася. Загалом у кожен період часу від 2004 року у нас щось кардинально змінюється. У 2004 році в більшості областей України ти міг «отримати» тільки за українську мову. На Донбасі, у Кривому Розі, Запоріжжі – та де завгодно, тільки за те, що говориш українською. Зараз це змінилося. Інколи ми просто не помічаємо цих змін.
У 2013 році ми навіть мріяти не могли, що відбудеться величезна декомунізація. Ми ще говорили: вулиці Дзержинського, Леніна, Комуністичних партизан. Зараз же цього немає. Це ж не вольове рішення В’ятровича чи якихось інших ініціаторів з Верховної Ради, це суспільна вимога – називати вулиці іменами загиблих хлопців, наших побратимів.
З 2004 року в Україні відбулися колосальні зміни. Так само, як і прийшло усвідомлення, хто для країни ворог. Ще півтора року тому ми Європі ніколи би не довели, що нас тут вбиває сусід, і він взагалі неадекватний. Скільки ж було намагань на міжнародному рівні, асамблеях, зустрічах офіційних довести, що на Донбасі вони просто вбивають людей. Нас вбивають за те, що ми українці.
Усе ж змінилося в цьому році – суспільне сприйняття, світове сприйняття змінилося. Суспільство змінюється, ми змінюємося. І це результат системної боротьби, яка тривала десятиріччями. Мені дуже подобається в цьому плані Пам’ятник сумським студентам понад трасою в Андріяшівці – на місці спроби розгону міліцією студентської пішої ходи на Київ у 2004 році. Там написано: «На цьому місці ми встали з колін і побачили волю». І це дійсно так.
Ігор Рекун
журналіст,Суми
