8 листопада у прес-центрі Українського кризового медіа-центру відбулася пресконференція “Жертви воєнних злочинів. Для чого звертатися до Європейського суду з прав людини?”, організована Українською гельсінкською спілкою з прав людини.
Українці не повідомляють про те, що з ними сталось внаслідок російської агресії. Це помітили документатори ініціативи «Трибунал для Путіна». В базі ініціативи вже зафіксовано дані про понад 24 тисячі воєнних злочинів Росії проти України. Ця інформація допоможе в майбутньому відновити справедливість і не дозволити забути про скоєне російськими воєнними. Про це розповів Святослав Рубан, документатор ініціативи “Трибунал для Путіна” від Центру Громадянських Свобод.
«Не завжди люди готові відкрито спілкуватися з правоохоронними органами та розповідати свої історії. Тут правозахисники і громадянського суспільства долучені до процесу документування, щоб фіксувати ці події», — зазначає Святослав Рубан.
Вже сьогодні юристи Української Гельсінської спілки з прав людини подали до Європейського суду з прав людини понад 50 звернень щодо постраждалих від воєнних злочинів українців. Це люди, які зголосилися розповісти про те, що пережили, документаторам ініціативи «Трибунал для Путіна» і звернулись по юридичну допомогу до адвокатів УГСПЛ.
Три клієнтки, жертви воєнних злочинів, погодились розповісти свої історії під час пресконференції 8 листопада в Українському кризовому медіацентрі. Юристка Олена Куваєва, пояснила чому важливо звертатись до Європейського суду з прав людини та хто може отримати юридичну допомогу від УГСПЛ на безоплатній основі.
Олена Цигіпа з Нової Каховки — міста на Херсонщині, яке окуповане Російською Федерацією з 24 лютого. Її чоловіка, Сергія Цигіпу добре знають у місті як журналіста та ветерана АТО. З перших днів подружжя допомагало мешканцям міста: забезпечували містян ліками та продуктами, яких ті потребували. Запитів було багато, Сергій залучав кошти не тільки з усіх куточків України, а й світу. Були запити й з районів, куди інші волонтери боялись ходити. На такі складні випадки Сергій та Олена ходили удвох. Подружжя пошили собі пов’язки з червоним хрестом, щоб було видно, що вони не несуть ніякої загрози. Сергій Цигіпа також тримав оборону на інформаційному фронті — висвітлював інформацію про ситуацію в Новій Каховці, організовував проукраїнські мітинги.
12 березня Сергія викрали. Олена зверталась за інформацією про його місцеперебування і до відділку окупаційної поліції, але отримувала одну відповідь: «Чекайте». З того часу єдиною звісткою про нього стало пропагандистське відео, яке ширилось мережею. Жінка переглядала його декілька разів і підмічала різні деталі: як Сергій поводиться в кадрі, що каже. Як підхоплював однією рукою іншу, наче вона була вибита. «Запис цього відео був єдиною можливістю для нього залишитись вживих», — зазначає Олена.
«Хочу донести до кожного, хто має полонених родичів: не потрібно боятись, не потрібно ховатись, соромитись. Звісно, наші родичі знаходячись в полоні піддаються і катуванням, і знущанням, і приниженням. І ті, хто повертається, розповідають, що їх змушують співати російський гімн, вчити якісь вірші. Над ними знущаються, як тільки можна. Але все одно ми повинні вірити, що вони повернуться, ми повинні боротись за них на інформаційному фронті», — закликає Олена Цигіпа.
Оксана Корнєва народилася і виросла у Сіверську Донецької області. Жінка працювала фельдшером у Донецькому центрі екстреної медичної допомоги. Повномасштабне вторгнення застало її під час чергування в лікарні. Декілька тижнів сім’я лишалась у Сіверську: дорослі працювали й допомагали як могли по місцю. Але обстріли були все ближче, тож коли батько Оксани запропонував перебратись до них — вона погодилась.
У ніч з 5 на 6 травня був перший приліт у село. О 4 ранку, коли Оксана з дітьми ще спали, у їхній будинок влучив снаряд. «Впала стіна, впало вікно, — каже жінка. — Дітей, мабуть, врятувала ковдра. Вони були накриті з головою, тож відбулись страшним переляком, контузією. Постраждала я».
Жінка зірвалась з ліжка, відчуваючи, як пульсує і тече кров. Це була масивна кровотеча. Вона притиснула пальцями рану. «У мене під пальцями пульсувала моя сонна артерія. Я розуміла, що якщо вона поранена, то мені залишились якісь секунди». Чоловік Оксани забіг до спальні, забрав дітей в іншу кімнату. Жінка ще стояла на ногах, сказала йому, що поранена. Діти й чоловік надавали Оксані допомогу: затампонували рану, обробили її перекисом. У дочок Оксани не було ні паніки, ні тривоги: дівчата синхронно працювали. Молодша тримала ліхтар, старша допомагала батькові.
«Для мене найголовніше було не померти на очах у дітей, бо це така для них психотравма. Навіть якщо мені судилось померти – хай би тільки вони цього не бачили», — зізнається Оксана.
Оксана Корнєва проходила лікування спершу в бахмутській лікарні, потім — в Дніпрі, в лікарні Мечнікова, потім — у Черкасах. І в кожній хірурги дивувались, що уламок від касетної бомби не зачепив важливих артерій. «Цей уламок наче пройшов, махнув рукою і сказав: “а живи”», — згадує вона слова нейрохірурга. Оксана Корнєва так і живе з уламком касетного снаряда в хребті. Найбільше постраждав лицьовий нерв, зараз жінці важко розмовляти, але вона не покладає рук і розвиває артикуляційний апарат, щоб мати змогу доносити світу про війну.
Любов Столюк з Бородянського району. Жінка ховала свою молодшу доньку Настю тричі, дівчинка померла під час обстрілу окупантів — снаряд залетів у будинок. Того дня родина почула, наче петарди десь на вулиці вибухають. Виглянули у вікно: побачили, ніби вогники літають. Любов почула свист: щось залетіло в хату. Її брат був поранений в голову. «Якби ще трохи — було б два трупи», — каже вона.
Старшу доньку встигли затащити до погреба. Аж раптом зрозуміли, що молодша за дорослими не пішла, коли її кликали — не відгукувалась. Настя була смертельно поранена, Любов встигла тільки почути її останній видих. Брат забрав Любов назад до погреба: російські військові ще йшли вулицею та обстрілювали все з автоматів.
Дівчинку не змогли одразу поховати на кладовищі через обстріли й колони техніки. Через два дні після першого похорону явилися російські військові: просили вибачення. Сказали, що прийшли визволяти. «Я кажу: од кого? Від дитини ви мене визволили? Од кого взагалі нас визволяєте?». Другого разу Любов пішла за дозволом на перепоховання, щоб доньку поховати вже на кладовищі. Росіяни усюди супроводжували їх зі зброєю: і на кладовищі, і в церкві. Третій раз ховали після ексгумації.
Олена Куваєва — юристка Центру стратегічних справ УГСПЛ. Першу розмову з заявниками, за її словами, вона завжди починає з «дякую»: завжди дуже складно наважитись і розказати свою особисту історію, поділитись власним болем, пригадати травмуючі події. Для звернень до Європейського суду з прав людини, для документування воєнних злочинів, для того, щоб використовувати отримані матеріали, як докази, юристам важливо детально опитати постраждалих і правильно зафіксувати свідчення. Це складні, але неймовірно важливі розмови.
«Всі три історії, які лунали, — приклади воєнних злочинів і порушень прав людини щодо яких ми маємо змогу звертатись до ЄСПЛ. Росія заявила, що вийшла з Ради Європи ще 15 березня та вважає, що норми Європейської конвенції з прав людини на неї не розповсюджуються, але це не так. Насправді — всі порушення, які РФ вчинила до 15 вересня 2022 року включно, охоплюються Конвенцією і щодо таких порушень можна скаржитись до Європейського суду з прав людини», – закликала Олена Куваєва.
Для чого звертатись до ЄСПЛ? Це важливо і для кожного громадянина і для українського суспільства загалом. З одного боку, для громадян — в першу чергу це про правосуддя. Європейський суд є авторитетним органом не тільки в Україні, адже має високі стандарти доказування. Постраждалим буде важливо одного дня почути від такого органу про те, що Росія дійсно порушила їхні права. До того ж, звернення до ЄСПЛ є потенційною можливістю постраждалим отримати компенсацію.
З іншого боку, чим більше справ правозахисники подають до ЄСПЛ, тим більше є змоги показати Європі, що відбувається в Україні, що коїть Росія та в яких масштабах. Важливо створити критичну масу справ, яка може спонукати міжнародну спільноту до дій.
Крім того, слід не забувати про те, що Україна залишається стороною Європейської Конвенції з прав людини, яка теж покладає на неї відповідні зобов’язання, зокрема — обов’язок забезпечити ефективне розслідування злочинів, вчинених на її території, вчинити всі можливі дії для того, щоб знайти й покарати винних осіб. Суд є дієвим інструментом захисту прав людини, який можна використовувати для досягнення справедливості на найвищому рівні й він не один раз вже показав свою силу.
Олена Куваєва закликає звертатись до правозахисників, якщо ви стали свідками або жертвами воєнних злочинів. Кожна задокументована історія важлива і, зрештою, стане вагомим внеском у рішення трибуналу, який засудить дії Російської Федерації.
