У спеціальному проєкті Українського кризового медіа-центру «Навколо книги» Ігор Стамбол зустрівся з легендарним українським кінооператором Юрієм Гармашем. Він Заслужений діяч мистецтв України, член Правління Гільдії кінооператорів, член Спілки кінематографістів України, член Європейської асоціації кінооператорів I.M.A.G.O. У творчому доробку участь у трьох десятках художніх фільмах. Серед них “Новосілля”, “Серед літа” (обидва – режисер В.Ілляшенко), “Я – водолаз 2” (Одеська кіностудія), “Алмазна стежка” (режисер В.Хмельницький,”Київнаукфільм”), “Вавилон ХХ” і “Така пізня, така тепла осінь” (обидва – режисер І.Миколайчук)
Приводом для розмови стала книга «Мій Параджанов», в якій Юрій Гармаш розказує про знайомство із знаменитим режисером. За технічних умов в книзі не могло бути більше 96 сторінок. Тому, звичайно, до неї не увійшли усі фотографії, зроблені оператором. Втім вдалося вмістити найголовніше з трьох фотосесій.
«Перші мої знімки були зроблені після того, як він повернувся на свободу. Ми з дружиною і товаришем приїхали до Параджанова на квартиру його дружини Світлани Щербатюк в районі метро «Політехнічний інститут». Там я зробив перший блок фотографій або фотосесію, як прийнято сьогодні говорити. Вони увійшли у фотовиставку, а потім у фотокнигу. Другий період знайомства припадає на зйомки у Тбілісі. Планувалося, що я буду знімати з Параджановим фільм «Легенда про Сурамську фортецю». Там відбулась друга фотосесія. А третя на поминах Івана Миколайчука», – згадує Юрій Гармаш.
Характеризуючи постать славетного режисера, він називає його людиною-оркестром. Настільки Параджанов був обдарованим. Всі знайомі з його колажами, ляльками. Фантазував неймовірно. На кінофестивалі потрібно було бути у смокінгу, і тоді сам собі пошив костюм і прикріпив до неї табличку «no smoking».
Говорячи про режисера у контексті радянського часу, Юрій Гармаш погодився з висловом про те, що вина Параджанова в тому, що він був вільною людиною.
«Час розквіту українського кіно вже відбувся чи ще настане?» – спитав у гостя Ігор Стамбол.
Той вважає, що в певних культурних явищах відчувається синусоїдальний рух: часи підйому українського кіно, часи занепаду, знову підйом і так далі. Взагалі ж для нього Олександр Довженко – перший кінематографіст, який підняв українське кіно на вершину фільмом «Земля».
Згадуючи минуле, Юрій Гармаш говорить, що були і непогані фільми, були і дуже гарні. В радянські часи кожен сценарій затверджувався парткомом, визначалися теми і це створювало проблеми для кінематографу поки не з’явилось нове покоління. Дякуючи директору кіностудії імені Довженка Василю Цвіркунову на ній з’явилися режисери з надзвичайними фільмами – Леонід Осика, Юрій Іллєнко. З появою Сергія Параджанова взагалі виникло щось неймовірно нове в українському кіно.
«Але і серед продукції останніх років є дуже гарні роботи молодих режисерів з великим потенціалом, – уточнює гість. -. Наприклад, «Памфір», яка має звучання не лише в Україні, а і на міжнародних фестивалях. «Мої думки тихі» – дуже чуттєвий, сприймається і мозком і душею. Режисер тонко відчував матеріал, акторів. Коли дивишся – переживаєш».
Кінооператор впевнений: про українське кіно будуть більше говорити у світі тоді, коли зніматимуться стрічки, які змусять людину співпереживати. Тоді це мистецтво.
