В інтерв’ю телеканалу Freedom аналітик Групи з аналізу гібридних загроз Микита Кузьменко пояснює, чому Україна дедалі частіше завдає успішних ударів по об’єктах у глибокому тилу Росії, чому російська ППО не здатна прикрити всю територію країни та як це впливає на внутрішню стабільність РФ.
Текстова версія:
Останнім часом ми бачимо масштабування українських далекобійних ударів. Причому це вже не лише НПЗ, а й підприємства російської оборонної промисловості. Це лише проблема російської ППО чи є інші причини?
На мою думку, є декілька чинників, чому ми дедалі частіше бачимо успішні удари по об’єктах не лише нафтової інфраструктури, а й російської воєнної промисловості.
Перша причина – це обмеженість російської системи протиповітряної оборони. Її ефективність, кількість і розподіл залишаються під великим питанням. Значна частина російських засобів ППО сконцентрована біля лінії фронту та навколо Москви. Особливо це було помітно напередодні параду 9 травня, коли російська влада намагалася максимально захистити столицю.
Водночас прикривати об’єкти на Уралі, у Поволжі чи інших віддалених регіонах Російська Федерація системно не здатна. Таких об’єктів багато, вони розташовані на величезній території, і для їхнього повноцінного захисту потрібна надзвичайно велика кількість дорогих систем ППО та ПРО.
Друга причина – швидкий розвиток українських далекобійних ударних можливостей. Україна суттєво наростила спроможність уражати цілі в глибокому тилу Росії. Йдеться про дрони, ракети та комбіновані ударні засоби, здатні працювати на відстанях у сотні й навіть тисячі кілометрів. За окремими оцінками, деякі українські розробки можуть досягати цілей на дальності до 1 500 – 3 000 кілометрів. Для російської ППО це стало викликом, до якого вона не була готова.
Третій фактор – символічний і психологічний ефект. Українські удари дедалі частіше досягають міст, які в російській історичній пам’яті вважалися глибоким, недосяжним тилом. Під час Другої світової війни саме до таких регіонів евакуювали підприємства, частину промисловості та елементи державного управління з Москви й центральної Росії. Вважалося, що це умовні «неприступні фортеці», куди противник не дістане.
Тепер ця ілюзія зруйнована. Українські удари досягають об’єктів ВПК, виводять їх із ладу і демонструють російському суспільству, що війна більше не є чимось далеким і абстрактним.
Тобто йдеться не лише про військовий, а й про політико-психологічний ефект?
Так. Це безпосередньо впливає на моральний стан російського суспільства. Для жителів віддалених регіонів довгий час існувала ілюзія безпеки. Вони могли сприймати війну як щось, що відбувається далеко – на фронті, в Україні, у прикордонних регіонах, але не поруч із ними.
Зараз ця ілюзія поступово руйнується. Росіяни бачать вибухи, закриття аеропортів, удари по підприємствах, які є частиною російського ВПК або стратегічної промисловості. Це означає, що війна приходить у ті регіони, які раніше вважали себе захищеними.
Таким чином руйнується негласний суспільний договір, який Путін запропонував населенню РФ після початку повномасштабної війни. Його суть була простою: армія воює, в той час як більшість громадян не відчуває наслідків війни у повсякденному житті. Натомість сьогодні росіяни дедалі частіше бачать наслідки війни. І хоча населення РФ залишається доволі пасивним і лояльним Кремлю, збільшення кількості ударів по тилових об’єктах на території Росії може поступово підривати відчуття стабільності та безпеки.
Складається враження, що путінський соціальний контракт насамперед поширюється на Москву, Санкт-Петербург і кілька великих міст.
Для Кремля Москва і Санкт-Петербург мають особливе політичне значення. Це політико-економічні центри режиму та символи імперського минулого. Влада зацікавлена в тому, щоб мешканці цих міст якомога менше відчували війну, яку розв’язав Путін.
Водночас це означає, що інші регіони залишаються значно менш захищеними. Українські удари регулярно досягають глибини території Російської Федерації, зокрема Уралу, де розташовані важливі центри російського ВПК, важкої промисловості та нафтового сектору. Наприклад, 25 квітня був зафіксований перший удар українського дрона по Єкатеринбургу. Того ж дня повідомлялося про удари по авіабазі Шагол у Челябінській області. Також суттєво збільшилася кількість атак на Перм. Якщо раніше там фіксували лише поодинокі інциденти з БПЛА, то у 2026 році місцева влада вже була змушена тимчасово закривати аеропорт.
Українські далекобійні удари стають системним фактором, який впливає на військову, економічну і внутрішньополітичну ситуацію в РФ.
Росія постійно говорить про партнерів, про підтримку з боку Китаю, Ірану, Північної Кореї, про залучення іноземців до виробництва дронів, зокрема в Єлабузі. Якщо Росія така сильна, чому вона не може захистити стратегічні підприємства? Це нестача ресурсів, грошей чи технологій?
Тут поєднується кілька факторів. Насамперед системи ППО і ПРО – це одні з найдорожчих систем озброєння. Дорожчими можуть бути лише окремі види ракетного озброєння або військово-морські платформи. Повноцінне прикриття великої території вимагає колосальних фінансових, технологічних і виробничих ресурсів.
Крім того, оборона від повітряних цілей – це не просто питання наявності пускової установки. Для відбиття атаки потрібно мати достатню кількість ракет-перехоплювачів, радарів, підготовлених розрахунків і систем управління. Для ураження однієї повітряної цілі часто потрібно від двох і більше протиракет. Тобто якщо летить умовно десять ударних засобів, для гарантованого перехоплення може знадобитися щонайменше двадцять ракет.
Часто ракета-перехоплювач може коштувати більше, ніж ударний дрон. Саме тому масовані далекобійні удари створюють для Росії серйозну економічну проблему: навіть якщо частину цілей збивають, процес оборони виснажує фінансово-просимлові ресурси.
Чи можуть партнери Росії допомогти їй із системами ППО та ПРО?
Теоретично Росія може шукати таку підтримку, але на практиці коло потенційних партнерів дуже обмежене.
Іран зараз сам потребує систем ППО і ПРО, тому навряд чи може бути стабільним джерелом такої допомоги. Північна Корея не має достатньої кількості сучасних технологій у цій сфері. Залишається Китай, але тут виникає інше питання: наскільки китайське керівництво готове ділитися з Росією чутливими оборонними технологіями і брати на себе додаткові політичні ризики.
Тому навіть за наявності партнерів Росія не може швидко вирішити проблему дефіциту протиповітряної та протиракетної оборони. Вона змушена робити вибір: прикривати Москву, лінію фронту й окремі критично важливі об’єкти або розпорошувати ресурси по всій країні. Кремль обирає перший варіант.
Чи можна сказати, що українські далекобійні удари вже впливають на економіку Росії?
Так, і це важливий момент. Показово, що навіть російські аналітики почали враховувати українські далекобійні удари як фактор економічного впливу. Зокрема, прогноз зростання російського ВВП на 2026 рік, за окремими оцінками, був знижений, зокрема через наслідки таких ударів.
Важливо, що це не лише оцінки західних інституцій або української сторони. Навіть у російській експертній дискусії далекобійні українські удари поступово стають частиною економічного порядку денного.
Це логічно, тому що удари по НПЗ, підприємствах ВПК, промислових об’єктах, логістиці та аеропортах створюють не лише військовий ефект. Вони впливають на виробництво, транспорт, страхування, регіональну економіку, бюджетні витрати і загальне відчуття стабільності всередині Росії.
