Життя – то найкрутіший автор. Так про свою першу книгу «Досить себе ховати» каже Катерина Сапожнікова. Це збірка оповідань про людські відносини, радість, любов, душевну пітьму, підступність та зраду. А ще, про уміння прощати та бути собою. У спеціальному проєкті Українського кризового медіа-центру «Навколо книги» авторка розповіла, що наштовхнуло її на літературний дебют і чому саме таку назву обрала для нього.
«Я не раз чула запитання з приводу назви книги. Мене питали, чи це заклик, посил до себе? Ні, це абсолютно до мене немає ніякого відношення. Першою версією назви було «Вероніко поїхала на північ». Справа в тому, що я веду у Фейсбуці літературну сторіночку і дещо там викладаю. Вона називається «Вероніко поїхала на північ». І якось я вирішила, що книга теж буде мати таку назву. Але від редакторки, коли мій рукопис проходив ту стадію редагування, я отримала пораду, що варто змінити, тому що серед 17 оповідань немає жодного з такою назвою», – згадала письменниця.
Тоді Катерина роздрукувала 17 назв, дочекалась, поки вдома нікого не було, і сама в голос повторювала по колу кілька разів їх назви, поки не зупинилась на оповіданні «Досить себе ховати». Це розповідь про жінку, котра усе своє життя прожила у шлюбі з чоловіком, діти вже виросли і шлюб перетворився просто у звичку, коди кожен живе своїми інтересами. Все змінюється, коли героїня зустрічає іншу жінку, і закохується у неї. Вона розуміє, що саме такі стосунки зробили її нарешті щасливою. Проходить, звичайно, і через людський осуд, і через якісь особисті трансформації, але все-таки обирає себе, бути собою, знаходить у собі сміливість.
«Ми дуже прагнемо до толерантності, але мені здається, не завжди наше суспільство можна назвати толерантним. І я показала момент чужої думки, котра дуже важлива», – відмітила авторка.
В іншому оповіданні головна героїня зважується на сурогатне материнство, народження дитини за гроші для бездітної багатої сім’ї, і у процесі цієї своєї вагітності вона не може подолати власних почуттів до цієї дитини, яку вона виношує.
В книзі є оповідання і про стосунки батьків та дітей – тему, на яку Катерині важче всього писати.
«Пам’ять до мене була дуже лагідною, вона зберегла усі спогади мого дитинства, коли я отим бунтівним підлітком воювала проти усього світу, а весь світ – це були мої батьки. І дуже я запам’ятала оці моменти. Пройшов час, і вже я стала отим світом, проти якого вже воювали мої діти. Старший син вже дорослий, він відвоював, а молодшому 15 років. Це дуже вразливий період, дуже тонкий, слизький, гострий. Його можна називати будь-яким, але він дуже важливий, тому що оця ниточка довіри дуже натягується, і часто дорослі забувають швидко, що вони теж колись були дітьми. Вони роблять якісь такі речі, які вже не мають зворотного шляху, і між, здавалось, найближчими людьми починаються руйнівні процеси», – пояснила вона.
Катерина Сапожнікова пише різні історії, які об’єднані тим, що всі герої – звичайні люди, яких можна зустріти кожного дня на вулиці, у кав’ярні, з ними можемо їхати в одному транспорті, але кожний має власну історію, яка може стати чудовим сюжетом для довгого роману чи короткого оповідання.
