Українське суспільство доволі сильно травмоване історією. Якщо б його збірний образ можна було покласти на умовну кушетку, то психотерапевт погруз би в терапії. Не будемо заглиблюватися в родові травми, згадаємо тільки ХХ століття. В анамнезі поразка у державотворенні, жорстока зовнішня тиранія, колективізація, атеїзація, утопічний соціальний експеримент побудови комунізму, Голодомор, горнило Другої світової, примусова участь у Холодній війні, вимивання національної ідентичності, репресії і ще раз репресії, екологічна катастрофа у Чорнобилі.
Який соціум ми отримали на виході у 1991 році? Зденаціоналізований, патерналістський, апатичний і переляканий. Протягом усього радянського періоду люди звикли до влади як до даності, якій не буває альтернативи та проти якої краще не протестувати, влади, від якої йде тільки насильство, визиск і брехня. Таку державу з її абсурдними законами можна було і треба було обдурювати, щоб вижити, а всьому, що вона комунікує, у жодному разі не варто довіряти, бо навіть катастрофу в Чорнобилі спочатку приховували.
Після здобуття незалежності ми отримали владу родом із того ж СРСР, однак поступово соціум почав оговтуватися і вже у 2004 році вперше показав, що влада не така і безальтернативна даність, її можна змінювати, якщо вона забагато собі дозволяє.
Там, де зникла монополія колишніх червоних директорів, люди поступово почали прощатися і з патерналізмом – брали свою долю у власні руки, будували бізнеси, формували середній клас. На жаль, ці процеси придушувалися в зародку на Сході і Півдні, хоча і там усе почало якось налагоджуватися.
Природній і еволюційний процес заліковування соціальних травм ХХ століття перервала війна у 2014 році. Частину територій Росія забрала під свій контроль і ретравматизувала, на решті ж територій, навпаки, процеси прискорилися.
Повномасштабна війна для Росії стала своєрідним “пан або пропав”: або вдасться швидко відновити контроль над Україною і ретравматизувати непокірний соціум, або він вистоїть і остаточно пропрацює травми ХХ століття.
Найживучішою з них була тотальна недовіра до влади. Звісно, серед можновладців незалежної України були люди не завжди ідеальні й чисті на руку, але недовіра, яка панувала до них, була (за деякими винятками) непропорційно високою. Війна 2014 року не сильно додала довіри, бо, по-перше, суттєва частина соціуму не розуміла, що це справжня війна, а не «олігархи наживаються на простому народі», а по-друге, уся машинерія російської пропаганди працювала на підрив цієї самої довіри та внутрішні розколи.
Наприкінці грудня КМІС провів опитування щодо довіри соціальним інституціям в Україні. Аналогічне було проведене рік тому, до повномасштабного вторгнення, тому можна чітко простежити соціальний зсув.
Наприкінці 2021 року найбільшу довіру мали ЗСУ (72%), волонтери (68%), звичайні люди у місті/селі респондента (63%), церква (51%). Третина і менше соціуму довіряли ЗМІ (32%), Нацполіції (30 %), СБУ (29%), Президенту (27%), Уряду (14%) і Верховній раді (11%).
Ці дані вказують на те, що ЗСУ та волонтери здобули велику довіру після 2014 року, натомість всі гілки влади більш, ніж удвічі менше, викликали довіри у людей, ніж звичайні мешканці їхніх міст і сіл.
Наприкінці 2022 року цифри такі: ЗСУ (96%), Президент (84%), волонтери (84%), звичайні люди у місті/селі респондента (71%), СБУ (63%), Нацполіція (58%), ЗМІ (57%), Уряд (52%), церква (44%), Верховна рада (35%).
Довіра до ЗСУ зросла до абсолютної, вдвічі зросла довіра до СБУ та Нацполіції, довіра до Президента показала приріст у 57%, а довіра до Уряду – на 38%. Єдина гілка влади, якій усе ще довіряє близько третини соціуму – це Верховна рада, але і так довіра до неї зросла втричі. Довіра до церкви, навпаки, знизилася за рік з 51% до 44%. Імовірно, це зумовлено тим, що церква доволі пасивно реагує на карколомні соціальні зміни, а УПЦ МП загалом стрімко втрачає довіру в соціумі.
Повне подолання травми довіри до влади в Україні станеться тоді, коли вона стосуватиметься не окремих персоналій, які обіймають ті чи інші посади, а самих інституцій. Умовно кажучи, довіра не до президента Зеленського, а до Президента України, не до ЗСУ верховного главкома Залужного, а до Збройних Сил України і так далі.
Така довіра, щоправда, вибудовується поколіннями і може стосуватися тільки тих інституцій, де є найрізноманітніші запобіжники контролю і противаг, що вберігають їх від злочинних або невмілих рішень керівників-дилетантів. Саме над цим варто попрацювати після завершення війни.
