Історія захисту Енергодара, міста атомників у Запорізькій області, стала прикладом мужності та нескореності. Рашисти викрадали та катували співробітників ЗАЕС, вимагаючи діяти в інтересах своєї країни. Але й через шість місяців від початку окупації найбільша в Європі Запорізька АЕС працює в енергосистемі України. В окупованому місті, без перебільшення, сьогодні б’ється українське енергетичне серце. І хоч кожний ворожий обстріл ЗАЕС змушує здригатись людей у всьому світі, атомники Енергодара сумлінно виконують свою роботу. Чим сьогодні живе місто справжніх героїв, розповів міський голова Дмитро Орлов.
Дмитро Орлов був обраний міським головою у жовтні 2020 року. Уродженець Мелітополя. 37 років. До обрання працював на ЗАЕС. Від початку трагічних подій міський голова зайняв активну патріотичну позицію. Вимагав від місцевих продавців негайно припинити реалізацію оковитої. Виходив разом із містянами на блокпости, щоб завадити вступу ворожих військ до Енергодара. Керував міським господарством вже при окупації. До Запоріжжя виїхав тільки тоді, коли працювати через ворожий тиск стало неможливо. В цьому йому допомогли спецслужби. Починаємо розмову з найскладнішого запитання: чому Україна не була готова до окупації Енергодара?
«На атомному об’єкті не мало бути танків чи важкої артилерії, – каже Дмитро Орлов. – Є зобов’язання з ядерної та радіаційної безпеки відповідно до міжнародних конвенцій і стандартів безпеки МАГАТЕ. Міжнародні документи підписали та ратифікували всі цивілізовані країни. Територія АЕС і навколо не є об’єктом військової агресії за будь-яких обставин. Тобто, російська федерація не виконує зобов’язань, які ж сама і ратифікувала ще з 1946 року».
Тож місто від регулярної армії рф захищали кілька охоронців та неозброєні жителі Енергодара. Військові опинилися поблизу міста буквально через кілька днів з моменту вторгнення. Енергодарці у перші ж дні повномасштабної війни звели фортифікаційні споруди, встановили протитанкові їжаки на в’їзді до міста. Потім стали живим щитом, аби не пустити ворога. Понад 10 тисяч людей, а це п’ята частина всіх мешканців міста, згуртувались і щодня виходили на блокпости, чинили опір. Потім наші військові, які охороняли АЕС, чинили опір на самій станції. Сили були нерівні, і зранку 4 березня окупанти зайшли на атомну станцію.
«Чи правильно тоді робили, не знаю, ще зарано аналізувати… На той час, я вважаю, робили все таким чином, щоб не втрачати людей і максимально відтермінувати всі ті події, які сталися потім. Мабуть, ніхто не був готовим до того, що в ХХІ сторіччі в центрі Європи танки будуть обстрілювати атомну станцію», – справедливо відзначає мер.
Дійсно, до кожної конкретної ситуації інструкції не напишеш, не кажучи вже про форс-мажор. У ті дні треба було орієнтуватись «на місцевості» й ухвалювати рішення.
«На той час була тісна комунікація з силовими структурами, з військовою адміністрацією. Узгоджували кожен крок, було оперативне спілкування в режимі 24/7», – згадує напружені дні Дмитро Орлов.
Двоє працівників охорони атомної станції загинули при спробі чинити опір, ще один був тяжко поранений. Звичайні мешканці міста, патріоти усвідомлювали, що сили явно нерівні, адже ворог наступає з важким озброєнням: близько 500 одиниць броньованої техніки, «Гради», БТРи. Крім заклику до здорового глузду, протистояти солдатам фактично не було з чим.
Енергодарці згуртувалися. Вони охороняли будинки, щоб уникнути мародерства. Чергували на блокпостах, виходячи як живий щит назустріч ворогу. Герої чергували на станції, працювали в лікарнях, дитячих садочках та школах, дбаючи про дітей. Багато хто з перших днів пішов захищати країну до лав ЗСУ та Територіальної оборони і зараз боронить Вітчизну. Герой – кожний енергодарець, який піднявся проти ворога і досі тримає стрій.
«Енергодарці прагнуть свободи, це риса кожного українця. Ми цінуємо можливість вільно висловлювати свою думку. Скорити таких людей неможливо, – пояснює стійкість земляків мер. – Люди виходили просто на армію ворога тоді, коли мало хто розумів, що треба робити. Тримали лінію оборони».
Приблизно половина жителів міста залишилась в Енергодарі, хоча нині обрахувати кількість мешканців важко. У мирні часи в місті мешкало близько 53 тисяч людей, з них приблизно 12 тисяч – штатні працівники ЗАЕС і близько тисячі – персонал ТЕС, яка теж є однією з найбільших у країні. Зараз теплова станція не працює. Після руйнування залізничного мосту в Василівці туди стало ніяк доставляти вугілля, тож ТЕС спочатку перейшла на газ, потім її мусили зупинити. Це означає, що Енергодар матиме взимку великі проблеми з теплозабезпеченням.
Повне відключення всіх шести блоків Запорізької АЕС сталося вперше в історії. Для того, щоб наново запустити хоч один енергоблок, потрібно відновити роботу резервної теплової котельні, яка дасть пар на розігрів і на запуск певних систем. Після пуску першого можна відновити роботу інших блоків. Але поки ЗАЕС знаходиться в «холодному стані». Це означає, що нестачу енергії може відчути вся країна. Енергодар, скоріш за все, буде жити в холодних будинках…
Комунальні проблеми – виклик опалювального сезону. Безпосередньою небезпекою для життя є обстріли окупантами міста. Через обстріли кількість охочих виїхати з Енергодара зросла, але можливостей для цього замало, каже міський голова.
На початку окупації можна було евакуювати жителів централізовано через «зелені коридори», навіть формували автобусні колони. Зараз російські військові взагалі не випускають чоловіків, про співробітників атомки годі й казати. Справжнім квестом є проїзд через Василівку, де люди вимушені чекати в чергах по кілька діб.
На жаль, у кожній війні є й будуть колаборанти. Є зрадники, що пішли на співпрацю з росіянами за власною волею. Дехто вимушено чи під примусом. Взагалі охочих зрадити Батьківщину виявилось небагато. В більшості своїй і вчителі, і лікарі, і комунальники працюють на Україну і за нашими законами та правилами. Освітянам держава створила умови працювати дистанційно, їм сплачують зарплати. Також отримують зарплатню від України медики, які допомагають хворим жителям окупованого міста.
«Одна справа, коли немає підтримки, людям нічого їсти, тоді співпраця вимушена, – зазначає Дмитро Орлов. – Інша справа, якщо людина збагачується за рахунок кривавих грошей. На жаль, не всі люди усвідомлюють до кінця ціну та значення цих рублів. З цим будуть розбиратись правоохоронні органи, висновки зробить суд».
Мати проукраїнську позицію в окупованому місті, зрозуміло, небезпечно. Так, ще 19 березня окупанти викрали першого заступника міського голови Енергодара Івана Самойдюка. Досі його доля невідома. Скоріш за все, окупанти планували маніпулювати кимось із керівників місцевого самоврядування. Напередодні викрадення меру дзвонив депутат міськради, зрадник Шевчик (якого пізніше оголосили «мером»), запрошував «на розмову». Виманити Орлова й захопити не вдалося, тож рашисти вполювали на його «праву руку».
«Їм потрібний був важіль впливу у вигляді заручника, – розмірковує мер. – Вони його отримали. Кілька днів потому міняли прапори. Потім приїхала пропагандистка Чічеріна з «культурною програмою».
Майже два місяці мер виконував свої обов’язки в окупованому Енергодарі. Потім на нього почали тиснути дужче. Окупанти приходили додому, опитували сусідів, намагалися вибивати двері. Тож подальше перебування на території окупованого міста стало неможливим.
У Запоріжжі зараз набагато більше можна зробити для енергодарців, зазначає Дмитро Орлов. З точки зору забезпечення функціонування установ, доставки гуманітарного вантажу, виплат соціальної допомоги та пенсій. Навіть доставити в Енергодар гуманітарний вантаж майже неможливо. Дух та атмосфера рідного міста, звичайно, підтримують фізично та морально, але бути там вкрай небезпечно.
Чи пішов би знову на вибори на посаду міського голови Дмитро Орлов, знаючи, які випробування попереду? Адже саме керівники місцевої влади на окупованих територіях першими мусили «тримати удар». «Життя триває, бігати від нього немає сенсу. Не готовий тікати від проблем і шукати затишного місця, щоб пересидіти-перечекати», – каже міський голова.
Тож і після Перемоги, до якої ми всі так прагнемо, роботи в нескореного мера буде чимало.
«Стосовно відновлення країни не турбуюсь. Наші працьовиті люди все зможуть, – впевнений Дмитро Орлов. – Але які події означатимуть, що війні – кінець? Підписання акта чи договору? Фізичне завершення активних бойових дій? Чи поки розмінування не завершиться? Знову ж таки, колаборантів треба повиковирювати з нашої землі. Багато хто буде намагатись уникнути відповідальності».
Коли все закінчиться і шок залишиться позаду, треба буде вирішити ще купу питань, лікувати покалічені тіла та душі. Платити післявоєнну ціну. Найстрашніше: буде приходити усвідомлення трагедії та втрат. Як це прийняти та як жити далі?
«Маємо розуміти, що добра частка тих, хто виїхав за кордон, не повернуться. Серед них чимало професіоналів, але потрібно буде обходитись без них, – міркує мер. – Потрібно усіляко намагатись повернути цих людей. Підтримка європейських та світових партнерів дуже допомагає, але колись і вона закінчиться».
У перші дні після Перемоги треба буде добре виспатись, посміхається Дмитро Орлов. Набратися сил й почати відбудову всього зруйнованого. Повернути додому тих, хто тікав від жахіть війни. Це найважливіше і потребує надзусиль.
«За цих людей країна заплатила багато грошей з бюджету, навчала, лікувала, – знає міський голова Енергодара. – Ми не можемо зараз втрачати фахівців. Вони повинні працювати на нашу країну».
А поки війна триває, міський голова проїхав по містах-супутниках інших атомних станцій в Україні, щоб домовитись про роботу для фахівців-енергодарців. Щоб максимально влаштувати на роботу тих, хто вимушено поїхав з рідного міста. Важливо, щоб працювали професіонали, працювала економіка, люди не сиділи на дотаціях.
Тим часом у Запоріжжі відкрили Центр допомоги евакуйованим мешканцям Енергодара. Спеціально для потреб енергодарців виділено спальні приміщення на 300 місць у школі-інтернаті № 7, де можна безплатно пожити до 5 діб. Там є гаряча вода, передбачено безплатне харчування. А потім потрібно влаштовуватись самостійно.
Так і живемо сьогодні ми всі, українці. Без чітких планів, без розуміння завтрашнього дня, але з щоденними справами заради того, аби наблизити Перемогу.
Інна Бахтіна, Запоріжжя
19.09.2022
Матеріал підготовлений у рамках проєкту Local Media Support Initiative, що реалізовується УКМЦ за підтримки International Media Support IMS
