Трускавчанка Галина Шиманська-Карп’юк переконана: зараз саме той час, коли усі маємо робити, що можемо, для підтримки українських військових. Після робочого дня вона приходить у музей Михайла Біласа, який став одним із волонтерських центрів у Трускавці, де разом з однодумцями своєю працею долучається до допомоги ЗСУ.
Ти – крапля, а з крапель – океан
У перший тиждень повномасштабного вторгнення трускавчани принесли до музею теплий одяг, взуття, продукти, щоб поділитися з тими, хто знайшов прихисток у місті-курорті. Згодом усі разом взялися за плетіння маскувальних сіток – приміщення музею Михайла Біласа тоді нагадувало вулик і заледве вміщало усіх, хто мав бажання допомогти.
«Багато було втікачів зі сходу України, люди з різних міст: Харкова, Києва, Херсона, Чернігова, Ніжина, – розповідає Галина Шиманська-Карп’юк. – Пригадую родину з Маріуполя – Валерія та Ларису. Людей мучило відчуття провини, що вони у безпечному Трускавці, куди приїхали напередодні. Жінці безперестанку дзвонили родичі з Маріуполя, вона їх заспокоювала, мовляв, все буде добре. Але було зрозуміло, що там твориться щось жахливе. Рятувала спільна зі священниками та Сестрами Служебницями молитва про порятунок наших захисників та близьких, які опинилися у смертельній пастці».
Маріупольці, як і багато інших родин, приходили щодня зранку і до закриття музею вчилися плести сітки. Старалися робити це сумлінно та якісно: у цьому допоміг також і інтернет. Тепер робота налагоджена: до сьогодні працює частина переселенців, які тут з перших днів, вони здружилися й розподілили обов’язки. Сітки плетуть з ниток вручну, тож хтось нарізає тканину, інші зав’язують смужки на основу. Свій досвід передають новачкам, адже процес не може зупинятися: маскувальні сітки потрібні на фронт постійно, за ними – черга.
Галина Шиманська каже, що багато хто з нових друзів, з якими спільно волонтерили в музеї, вже повернулися до своїх міст, незважаючи на небезпеку через обстріли окупантів. Бо страшенно сумували за домівкою.
«А я тим часом опанувала «суміжну» професію – сіла за швейну машину, – жартує пані Галина, лікар за фахом. – Тепер з дівчатами шиємо ноші, футболки, балаклави. Викрійки розробила професійна кравчиня Світлана Целуйко з Білої Церкви, яка була у Трускавці кілька місяців. Вкладаємо у кожну річ частинку нашої душі. Живемо із відчуттям, що нашою скромною працею наближаємо світлий день Перемоги».
Волонтери працюють без вихідних, адже на війні вихідних немає. А згуртувала усіх й організувала благодійний збір коштів для закупівлі тканин, інших потрібних речей, знайшла швейні машинки та постачальників директорка музею Олена Білас-Березова. За її словами, за час війни у музеї відшили понад 8 тисяч балаклав, 2 тисячі футболок, 600 військових медичних аптечок, закупили берці, пластини для бронежилетів, розгрузки, сплели тисячі метрів маскувальних сіток.
«Може, то й не стратегічні речі, але відчуваємо зв’язок із нашими військовими», – ділиться емоціями Галина Шиманська.
Нині чоловік Галини Ярослав Карп’юк, який у мирному житті працював у службі ВВС, служить у лавах Збройних Сил України.
Коли його мобілізували до лав ЗСУ у 2015 році, служив у Навчальному центрі розвідки біля Яворова. Пані Галина й тоді не стояла осторонь, разом із друзями-трускавчанами допомагали, чим могли: смаколиками, пралками, будівельними матеріалами, які жертвували небайдужі українці для потреб армії.
З того часу згадуються виступ виконавиці у жанрі авторської пісні Лілії Кобільник та концерт вихованців трускавецької школи мистецтв, організований Ігорем Ничем та Оксаною Кіселичник, дитячі листи та малюнки для наших воїнів, писанки-медівнички до Великодня, які випікали та прикрашали з трускавчанками Анною Литвин та Наталею Михайляк, щоб передати хлопцям на передову.
Тож Галина Шиманська має чималий досвід волонтерства.
За підтримки однодумців їй також вдалося втілити в рідному Трускавці цікаві проєкти. Скажімо, у 2015 році була проведена акція «Очистимо Україну – почнемо з Трускавця», коли мешканці об’єдналися для прибирання лісу, впорядковували територію біля пам’ятників та висаджували квіти й дерева на центральних вулицях міста. Це переросло в акцію «Подаруй місту дерево», коли близько 100 дерев, багато кущів і квітів було куплено та висаджено трускавчанами й гостями міста. Акція не була б такою успішною і драйвовою, якби не Леся Дідик, Ігор та Світлана Паньківи, Діна Уайлд, інші мешканці міста.
А біля багатоповерхового будинку, в якому Галина Шиманська мешкає, вона котрий рік поспіль заквітчує скверик, аби додати затишку й краси. Й підпірну стінку довжиною 26 метрів, яку вдалося відремонтувати з допомогою Руслана Козира, за ініціативи небайдужої трускавчанки у 2016 році розмалювали учні школи мистецтв, створивши перший у Трускавці мурал на тему творчості Івана Франка.
«Якщо кожен зробить маленьку гарну справу, то буде велика гарна справа. Майдан у нас насправді продовжується, продовжується ідея Майдану: «Ти – крапля, а з крапель – океан». І перемога буде за нами», – переконана Галина Шиманська.
Війна з цивільними – традиція російських окупантів
Незадовго до нападу росії Шиманським зателефонували родичі з Польщі й запросили переїхати до них. Виглядає так, що вони були краще поінформовані про ймовірність воєнних дій, аніж українці.
«У мене ніколи не закрадалося думки, що я можу кудись виїхати з України. Я не засуджую людей, які поїхали, бо в кожного свої обставини – маленькі діти чи літні батьки. Але моє місце тут. Ми не можемо всі виїхати, – ділиться пані Галина. – Вражаючим прикладом мужності для світу стали українці, які з початком повномасштабної агресії кацапів масово повернутися з-за кордону, щоб боронити рідну землю».
Родина Шиманських дізналася про наслідки вторгнення «асвабадітєлєй» не лише з повідомлень у масмедіа.
Старший син Галини був свідком висадки рашистського десанту в Гостомелі. Його помешкання у Бучі вціліло, зазнавши незначних пошкоджень, тож повернувся додому, щойно вигнали окупантів. Розповідав про картини справжнього апокаліпсису на вулицях міста.
А молодший Володимир втратив в Ірпені будинок, який росіяни вщент зруйнували пострілом з танка.
Проте, за словами пані Галини, вона щаслива, що син, невістка та двоє онуків на той час, коли все почалося, були в Трускавці, що не зазнали тих жахіть, які творили загарбники. Так, хати немає, але її зараз у багатьох немає, з часом – відбудують, бо ще молоді. Найстрашніше бачити людей похилого віку, які все життя пропрацювали і тепер залишилися безхатьками на вулиці.
«Ми знаємо з історії, з ким маємо справу, ми пам’ятаємо, які звірства чинили москалі на наших землях у 1939-1946 роках. Вони ж нічого нового не придумали – злочини, які зараз чинять в Україні, вже були. Суть їхнього нутра і дій абсолютно не помінялися: як вивозили людей до Сибіру в табори, розстрілювали цілі родини, катували мирних жителів – так і роблять сьогодні», – стверджує пані Галина.
Загарбуючи Західну Україну, «перші і другі совєти» розкрутили маховик репресій на повну, ламаючи долі мільйонів людей.
Мама Галини Шиманської у 1946 році сімнадцятирічною була виселена до Сибіру разом зі своїми батьками. Батьки невдовзі померли, і мама залишилася юною дівчинкою одна в концтаборі. Згодом познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Михайлом Шиманським. Батько Галини родом із Борщева, що на Тернопільщині, у 1939 році був мобілізований совєтами до радянської армії і відправлений служити в Карелію.
Репресований після того, як енкаведисти вбили його рідного брата Володимира, члена ОУН. У результаті всю родину вивезли до Сибіру.
До речі, молодшого брата батька – Льонгина Шиманського, який був очільником юнацтва ОУН на Тернопільщині, розстріляли гестапівці у Львові. Тобто, нацистська Німеччина та совєтський союз діяли одними методами, знищуючи українців.
А родина Шиманських змогла повернутися до Трускавця з малими дітьми – Галя з братом народилися у Норильську – лише після того, як не стало Сталіна і їх реабілітували.
Галина Шиманська переконана, що знання історії родини, народу, виховання у любові до України дає нам свідомість того, хто ми є і хто є той, хто споконвіку нас ненавидить і хоче знищити.
«Ми себе знищити не дамо. – стверджує жінка. – Поряд з нами весь цивілізований світ. А кожен з нас може робити свій посильний внесок, щоб найбільша і найсвітліша мрія кожного українця здійснилася якнайскоріше. Віримо у Бога, довіряємо ЗСУ!»
Фото зі сторінки Галини Шиманської у Facebook
Ольга Куц, Трускавець
9.09.2022
Матеріал підготовлений у рамках проєкту Local Media Support Initiative, що реалізовується УКМЦ за підтримки International Media Support IMS
