Що далі російська армія просувається вглиб української території, то більших руйнувань і страждань завдає цивільному населенню. Це має вигляд суцільного спустошення – наближення росіян означає вірну смерть. Щодня люди змушені покидати нові й нові населені пункти, рятуючись від ворожих обстрілів. Виїхати з прифронтового міста або села – важке випробування, яке часто неможливо пройти самотужки. Тоді на допомогу біженцям приходять волонтери з різних куточків України та і цілого світу. Ці люди свідомі небезпеки, на яку себе наражають, але все одно продовжують своє служіння.
78-річна Галина залишає свій дім у Костянтинівці Донецької області з однією торбою – навіть волонтери, які її евакуюють, дивуються, що в неї так мало речей.
“Голосно, вночі голосно і вранці. Ще й грім”, – розповідає сусідка пані Галини, з якою волонтери Марічка і Віталій тримали звʼязок (сама Галина майже нічого не чує). “Голосно” – це, звичайно ж, про вибухи. Від вулиці Української, звідки евакуюють жінку, до лінії фронту трохи більше, ніж 10 кілометрів, а одна з найближчих перпендикулярних вулиць – це пряма дорога на Часів Яр, частину якого вже захопили російські війська, і до центру якого звідси 7–8 кілометрів.

Поки Галина сідала до машини, а волонтери перекидалися кількома словами з її сусідкою, пролунав вибух. Тут дійсно голосно.
“Я глуха, нічого не чую”, – каже пані Галина, коли Марічка кілька разів повторює їй, що пасажирка у будь-який момент може попросити зупинити машину, якщо їй потрібно буде в туалет чи ще щось.
“Їду до сина в Харків”, – мовить жінка, коли ми вже в машині намагаємося з нею поговорити.
Марічка і Віталій кажуть, що останнім часом кількість евакуацій значно збільшилася – дається взнаки наближення лінії фронту і посилення кількості російських обстрілів прифронтових міст Донеччини.
Наприклад, Костянтинівку, з якої виїхала пані Галина, росіяни обстрілюють по кілька разів на день з артилерії та авіабомбами, щодня там гинуть чи отримують поранення люди. За два дні до евакуації Галини у місті внаслідок обстрілів загинули три людини, наступного дня поранення отримали дві, а за кілька годин після того, як волонтери вивезли їхню підопічну, росіяни з артилерії обстріляли Костянтинівку і влучили в багатоповерхівку – просто в себе на кухні загинула 43-річна жінка.
Банки, державні установи, магазини призупиняють роботу в Костянтинівці через погіршення безпекової ситуації і евакуацію працівників. Наприклад, нещодавно про це оголосив місцевий сервісний центр Пенсійного фонду. На вулицях міста зараз рідко зустрінеш людей: волонтери їхали за пані Галиною через всю Костянтинівку, за цей час трапилися четверо людей, троє з них на вигляд були пенсіонерами, ще один схожий на безхатька.
“Останні дні ми їздимо [на евакуацію] щодня. Більше виїжджають сімʼї з дітьми. Нещодавно колега-волонтер віз поранену жінку з дитиною з Костянтинівки до Кропивницького, у реабілітаційний центр. Передостаннього разу ми вивозили жінку і пʼятьох дітей, причому одна дитина була віком десь півтора роки”, – розповідає Марічка Семанишин, волонтерка “Доріг життя”. Це проєкт благодійного фонду “Всі Поруч” з Краматорська, який реалізується у співпраці з фондами “Nonviolent Peaceforce”, “KIWI KARE”, “Day By Day”. У “Дорогах життя” кажуть, що евакуювали вже понад дві тисячі людей.

Волонтери евакуюють людей із Покровська, Українська, Гірника, Костянтинівки та інших міст Донеччини, куди лінія фронту підібралася впритул. Віталій каже, що евакуйовані в основному виїжджають до Дніпропетровської, Харківської областей або Кропивницького.
“Їдуть туди, де мають родичів чи знайомих, або туди, де можуть знайти житло. Іноді нас питають, чи можемо ми допомогти [з житлом]. Тоді ми продзвонюємо шелтери, домовляємось. У нас є дівчина, яка займається цим питанням”, – каже він.
Віталій Зуєв сам із Краматорська, до великої війни працював у таксі, потім у магазині електрики, а коли почалося повномасштабне російське вторгнення, то став працювати у благодійному фонді “Всі Поруч”. Останні пів року займається евакуацією, працює водієм, а коли кермує соціальним таксі, то також допомагає виносити хворих.
“Зараз небезпека поруч з усіма нами, але так, це [евакуація з прифронтових міст] – більш небезпечно. Але ж хтось повинен це робити”, – каже він.
Перед вʼїздом до Костянтинівки волонтери зупиняються на узбіччі: поки Марічка вдягає бронежилет, Віталій курить.
“Якщо прилетить, бронежилети нас не врятують, – розмірковує він. – Але їй страшно, тож нехай вдягає”.
Марічка називає себе “найпереляканішою” серед усіх працівників благодійного фонду. Вона каже: щойно хтось гучно гримне дверима, вона хапає аптечку і шукає у приміщенні місце за двома стінами. Напередодні вночі був гучний грім і дощ, волонтерка сміється та розповідає, що цілу ніч провела в коридорі.
“Мені страшно, я з тих, хто найбільше боїться. Але це не порушує моєї мотивації, я хочу бути вдома і не хочу, щоб мій дім забрали”, – каже вона.
Марічка не з Донеччини, а з Калуша Івано-Франківської області. До великої війни жила в Лондоні та працювала там нянею – спочатку в англійськомовній родині, потім в родині українців, які виїхали до Британії через війну. Загалом вона провела там близько двох років. Уперше повернулася до України влітку 2022 року – поїхала до Миколаївської області на відновлення Вознесенська, де навесні 2022-го точилися бої між українськими і російськими військами і завершилися перемогою українців.
За деякий час Марічка повернулася до Лондона, а за пів року знову приїхала до України, але вже на Донеччину, до Словʼянська, де почала працювати перекладачем і евакуатором у міжнародній благодійній організації “Road to Relief”. У вересні 2023-го року під час поїздки на евакуацію до Бахмута загинули директорка цієї організації Емма Іґуаль і волонтер Ентоні Ігнет, ще двоє волонтерів опинилися в лікарні – тоді їхню машину обстріляли росіяни. Після того Марічка ще раз повернулася до Лондона, а у червні цього року приїхала вже у Краматорськ з наміром залишитися в Україні.
“Я ніколи не була в Лондоні з тим, що я там залишуся жити. Це був мій заробіток і заробіток не на тій роботі, на якій я хотіла би працювати. Я завжди хотіла повернутися в Україну, і коли почалася повномасштабна війна, я зрозуміла, що буду працювати там, де я корисна, я буду розвиватися в Україні, і вже до Лондона буду повертатися як в другий дім, до своїх друзів, до своїх близьких, але я залишуся вже в Україні повністю”, – пояснює Марічка свою мотивацію.

Ми прощаємося з Марічкою, Віталієм та їхньою черговою підопічною Галиною у прифронтовому, але більш безпечному Краматорську. Далі вони прямують до Харкова. Марічка свій бронежилет не знімає.
Автор: Олексій Ладика.
*Усі фото надані авторкою матеріалу
Здійснено в рамках проєкту за підтримки Посольства США в Україні. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією уряду США.