Російська окупаційна політика не змінюється століттями. Усіх, кого захопили росіяни, вони негайно позбавляють рідної мови і культури. Освіта окупованих – найбільший злочин в очах окупантів. Тож на територіях, які контролює Москва, палять українські книжки і катують українських учителів. Ця важлива деталь доводить геноцидну природу нинішньої війни і, на жаль, досі не отримала відповідної реакції світової спільної.
Вірю в нашу перемогу. Все відновимо, на жаль, не всіх повернемо.
Щасливою у своєму звичному світі людину робить, зокрема затребуваність, здатність бути корисною для своєї спільноти. А що з нею стається тоді, коли раптом втрачає все – рідну землю, домівку, роботу, часто – родину і коло спілкування? А на додаток до тих усіх випробувань їй випадає ще й перебування в російських катівнях?
Із героїнею цієї публікації пані Катериною (її ім’я умисно змінено, бо жінка переживає за безпеку своїх рідних і близьких, які ще залишаються на тимчасово окупованій території Запорізької області) ми зустрілись невдовзі після того, як вона вирвалась із окупації і ледве оговталась після пережитих жахіть і страждань. Говорили про сенси життя, здатність чинити опір і жагуче бажання працювати на перемогу.
Окупанти завели на неї кримінальну справу – «за диверсію і дестабілізацію»
Авторитет директора школи на селі – непересічний. А такої школи, яка славилася на всю Якимівську громаду, що в Мелітопольському районі Запорізької області, своїми інноваціями та високими результатами випускників, – то й поготів. Тож її директорку пані Катерину знали і поважали тут усі. Вона вивчила кілька поколінь односельців.
Якимівка
Напередодні широкомасштабного вторгнення школа, де здобували знання 112 дітей 1-11 класів, розвивалась, готувалась реалізувати проєкт із впровадження й дошкільної підготовки – планували відкрити 2 групи дитячого садочка, щоб забезпечити наступність в освіті – «все в стінах однієї школи, з єдиною душею». Запит був, дітей у громаді більшало.
Інноваційний підхід колективу освітян не залишився непоміченим. За грантовий проєкт від ПРООН облаштували шкільний мобільний цифровий центр, роздали ноутбуки в три села. Це значно полегшило можливість налаштувати освітній процес онлайн, коли через ковід запровадили карантин. А потім, коли кількість комп’ютерів вдалося ще збільшити, то школярі почали навчати комп’ютерної грамотності й своїх дідусів та бабусь. У школі ж відкрили шикарну медіатеку – зручний простір для читання та спілкування. Бібліотечний фонд поповнили 700 новенькими українськомовними книжками. Доглядали свій дендрарій, якому вже 50 років, готувались його оновлювати. Мріяли про власний фруктовий сад.
Це була перша в районі школа з інклюзивним навчанням. Школярі на візочках невимушено почувалися в середовищі однолітків. А ще школа славилася своєю їдальнею. По-перше, її дизайн розробили самі школярі. І самі ж взяли участь у грантовому проєкті. Здобувши 1 млн 800 тис. грн через співфінансування, купили найсучасніше обладнання для кухні та обідньої зали. У школі облаштували найсучаснішу роздачу, забезпечили вибір страв за принципом шведського столу, встановили «барну» стійку з високими стільцями.
Про авторитет школи і її директорки свідчить і той факт, що у 2020 році в межах проєкту AdCamp (брали участь понад 200 вчителі зі всієї України) заклад виборов «Global Teacher Prize».
У перший день широкомасштабного вторгнення росіян пані Катерина ще була у відрядженні – на навчанні освітян «Про навички майбутнього» у Слов’янську. Їй зателефонували, мовляв, що робити: діти в школі, а вже чутно вибухи, і кружляють гелікоптери з літерою «z» на борту. Ворожі танки, військові-окупанти одразу ж зайшли у село.
Пані Катерина добиралася додому довго і важко. Розуміла, що повертається в окупацію, втім вибору не мала. До кінця навчального року школа ще працювала. Досвід роботи під час карантину став у нагоді. Пізніше тишком-нишком учителі друкували чек-листи, розвозили по селах і роздавали дітям. Коли навчальний рік закінчився, школа все одно стала в нагоді. За відсутності хліба директорка згадала, як бабуся навчала робити закваску з хмелю, – стали пекти у шкільній їдальні хліб і ділитися із селянами.
Тоді «деякі особи» вже почали ставити питання: чому роздаєте гуманітарну допомогу від України, а не від росії, мовляв, тут же рф панує?
Причому це були навіть не росіянці, прийшли «свої», з ким до того часу разом працювали не одне десятиліття. Переконували, мовляв, ти ж вчителька, яка тобі різниця – українська чи російська мова, бери і навчай дітей російською.
– Я тоді зібрала своїх вчителів і сказала, що нікого не можу примусити, мовляв, кожний робить свій вибір самотужки, але я на співпрацю із ворогом не піду, – згадує пані Катерина. – Восени, коли мав би розпочатися навчальний процес, почалося – допити по 5–7 годин, обшуки, пресинг: ввалюються по 6–7 військових з автоматами, повсюди нишпорять, погрожують зброєю. Брали на вимор. Навіть судову справу відкрили проти мене за організацію навчального процесу за українськими освітніми програмами – за диверсію і дестабілізацію.
Із рідної домівки її забрали о 6 ранку. Добу протримали на підвалі. Уже і не знала, чого чекати. Про те, що там відбувалося, говорити не може – сльози душать. Хоч багатенько часу спливло, та хіба ж таке забудеш?! Урешті, повідомили, що за підривну діяльність видворяють її з «території російської федерації». Буквально викинули в чистому полі – вибирайся, як хочеш.
Знайшла тимчасовий прихисток у доньки, у гуртожитку в одному із обласних центрів, подалі від лінії фронту. Дуже допоміг AdCamp. Залучив до ізраїльсько-українського проєкту «Хібукі-терапія» у Центрі відновлення ментального здоров’я.
– Росіяни знищили наші книги, розікрали наше обладнання, але я працюю на нашу перемогу і чекаю на наше повернення. Тим і живу, – наполягає пані Катерина. – Все відновимо. На жаль, не всіх повернемо…
Їм необхідно відновити психоемоційну цілісність
– Громадяни, котрі в окупації опинились у полоні і пройшли через фізичні та психологічні тортури, потрапивши на підконтрольну Україні територію, потребують відповідної всебічної допомоги, – пояснює Ксенія Корнієнко, фахівчиня Регіонального центру прав людини (м. Київ). – Їм необхідно відновити свою психоемоційну цілісність, покращити стан здоров’я, отримати відповідне матеріальне забезпечення тощо. Наразі опіку над такими громадянами беруть на себе переважно інституції громадянського суспільства – громадські організації, благодійні фонди, волонтери.
У Запоріжжі ці задачі цілком ефективно виконує благодійний фонд «Посмішка.UA». У фонді розповіли, що він працює з 2013 року для людей, які опинилися в складних життєвих обставинах, та об’єднує тих, хто хоче їм допомогти. Окремий напрямок – допомога постраждалими від гендерно-зумовленого насильства.
Центр надає комплексну допомогу: психологічну, соціальну, юридичну. Серед бенефіціарів є люди, які виїжджали з тимчасово окупованих територій, перебували у цивільному полоні, включаючи чоловіків, жінок і дітей. Постраждалі, які звертаються сюди, мають фізичні ознаки катувань, психологічні ознаки (агресія, тривожність), соціальні (порушення соціальних контактів), економічні (втратили майно і заощадження) і потребують довготривалого відновлення.
– Якщо ми кажемо про потреби, з якими звертаються люди, зрозуміло, що це (якщо ми кажемо про ВПО — внутрішньо переміщених осіб), в першу чергу, базові потреби – фінансова допомога. Але майже у кожному кейсі, який ми розглядаємо, у кожному випадку ми бачимо перенаправлення на психологічну допомогу, – говорить Анастасія Перепелиця, координаторка напряму кейс-менеджерів у Східному регіоні БО «БФ «Посмішка ЮА». – Наш фонд багато років займається психосоціальною підтримкою. У нас є достатньо психологів, які фахово працюють як з дітьми, так і з дорослими.
Поради експерта
Катерина Ракитянська, кризова психологиня Центру допомоги врятованим у Запоріжжінадала кілька порад щодо спілкування із людьми, які побували в полоні.
1. Не варто запитувати про травматичний досвід просто із цікавості. Людина може уникати будь-чого, що нагадує полон, або йти в заперечення – «це було не зі мною». Людина відгороджується від спогадів і не може впоратися з ними, заперечуючи, і потім вони можуть раптово актуалізуватися. Буде важко дати раду такому масиву почуттів і спогадів. Тому, якщо людина починає говорити про те, що відбувалося там, потрібно слухати та не ставити уточнюючих питань. Нехай вона розповість лише те, що вважає потрібним.
2. Не можна без дозволу торкатися до тіла людини, чіпати особисті речі, обіймати. Позаяк у полоні були порушені особистісні кордони – тілесні та психологічні, а раптовий дотик може призвести до ретравматизації та флешбеків.
3. Не варто різко змінювати плани без попередження. У взаємодії потрібно встановлювати чіткі, прозорі відносини, з ясно позначеними кордонами. Це дає почуття безпеки та визначеності, що людина може щось контролювати у своєму житті (наприклад, він\вона чітко знає – похід до психолога в один і той самий день та час, раз на тиждень). Усе це через те, що у деяких людей може розвинутися «дилема вибору бранця» – може бути складно брати на себе відповідальність — вони звикли, що за будь-який їхній вибір їх карають. Звільнені, з одного боку, нетерпимі, що їм не дають вибору. А з іншого, їм складно ухвалювати рішення, робити вибір. Через це з’являється бездіяльність, байдужість, апатичність, безініціативність.
4. Не варто бачити в людині тільки «жертву». Якісь якості людини допомогли їй пережити полон. Ці якості варто визнавати її ресурсами, що можуть їй допомагати.
5. Не варто «героїзувати». Роль «героя» може бути занадто тяжкою ношею, щоб нести її щодня.
6. Потрібно дотримуватись часових рамок, тому що через довгу депривацію втрачається відчуття часу.
Авторка: Наталія Зворигіна.
Здійснено в рамках проєкту за підтримки Посольства США в Україні. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією уряду США.
