“Якщо ти дістався до еваку, ми вигрібемо, ти боєць, все буде Україна”, – каже волонтерка і парамедикиня Євгенія Кім. До повномасштабного вторгнення релігієзнавиця та художниця мала інші клопоти. Нині війна витіснила творчість з її життя, але наповнила його ще більшим дивом. Дивом залишатися людиною в нелюдських умовах і жити серед смерті. Мабуть, справжні митці так і перевіряються… Багато з них в Україні змінили виставки на евакуаційні маршрути, пошук медицини і техніки для війська.
До повномасштабної війни Євгенія Кім мала життя своєї мрії – подорожі, міжнародні перформанси, художня богема. Говорить, це було зовсім інше життя, не схоже на сьогодення: “У мене було дуже багато захоплень, я займалась спортивною стрільбою, танцями. У мене була своя художня майстерня, ми писали ікони, брали участь у виставках, були презентовані на міжнародних ринках. Я дуже любила подорожувати. Всю себе віддавала роботі, а потім любила приїхати на кілька тижнів у якусь країну, взяти машину в аренду, просто кататись, спілкуватись із людьми, пізнавати нові культури, тому що я релігієзнавиця, мені завжди було цікаве внутрішнє життя і світогляд”.
Євгенія розповідає, що дуже вимоглива до самої себе, тому її творчість із великою війною закінчилась. Намагалась знову писати картини, втім емоції вже зовсім не ті. Допомагала військовим з 2014 року, але волонтерством це тоді не вважала. Однак 24 лютого 2022 року, як і мільйони інших українців, опинилась перед вибором:
“Мабуть, 24 лютого 2022 року кожен хто не пішов у ЗСУ, той став волонтером. Ця доля була і моя, тому що постало таке питання: що робити – тікати чи гідно зустрічати? І так саме все склалось”.
На початку великої війни художниця взялася за евакуацію. Із Миколаєва, який наприкінці лютого опинився в напівоточенні, допомагала вивозили жінок і дітей. “Зранку вивозили одну групу одеською трасою на кордон із Молдовою і повертались додому. Дві-три години на сон – і нова евакуація”, – розповідає Євгенія. – В якийсь час я зрозуміла, що воно все працює (евакуація – ред.), всі всіх возять, все добре, все гарно, а у мене там брат (на фронті – ред.) і мені потрібно було відвезти йому шкарпетки”.
Її брат – Петро, військовослужбовець 10-ї гірсько-штурмової бригади “Едельвейс”. Підрозділ бив ворога на Київщині. Діставатись до танкового підрозділу довелось невідомими дорогами та полями, де ще днями тривали бої. “Але ж зрозуміло, головне було – це не шкарпетки, головне було, на жаль та на жах, хоча б попрощатись. Я зупинилась і зрозуміла, що мені потрібно, бо я не можу поїхати з країни, бо я не хочу їхати, і є дуже великий шанс, що я тут і залишусь в цій землі. А він там залишиться. Тому що не було у мене впевненості, що ми витримаємо, я думала, що нам кінець. І я їхала щоб попрощатись”, – згадує жінка.
Так почався шлях військової волонтерки Євгенії Кім. Вона прямувала від північного фронту, за підрозділом брата, до Донеччини. Крім брата, на фронті у волонтерки двоє синів, колишній чоловік і його брат із дружиною. У поїздках вдавалось знайомитись із іншими військовими формуваннями, яким теж була необхідна допомога.
“Це відбувається за таким принципом – наприклад, у тебе там брат воює, він каже: “Женя, нам треба знайти десь, може, чимось зможеш допомогти, я знаю у тебе багато знайомих”. Ти починаєш щось там шукати. Потім до тебе телефонує якийсь твій знайомий, котрий теж пішов у військо, і йому там щось треба. Ти приїжджаєш туди, віддаєш все, до тебе прибігають і кажуть: “Слухай, нам треба оце і оце. І от якось так воно і відбувається”, – розповідає волонтерка.
Жінка говорить, коли вщухли перші емоції від початку повномасштабної війни і вдалось організовувати різну допомогу підрозділам, постало питання – як далі розвиватись у волонтерстві: “Це такий розвиток, волонтер розвивається, це теж професія. Якщо перші тижні ми бігали, як курки з відрубаною головою, не знали, куди впхатись і що робити, то зараз ти розвиваєшся, вчишся, намагаєшся ще якусь професію засвоїти, в моєму випадку – це парамедик”.
У бою було поранено друга Євгенії. Бійця не змогли вчасно евакуювати та довезти в госпіталь. Це стало поштовхом для нового напряму в роботі волонтерки – пошуку та доставки на фронт евакуаційних машин, а, зрештою, і парамедицини.
“Там просто не вистачає допомоги. І від вчасно наданої допомоги залежить, чи виживе боєць. Тому це дуже важливо, тут швидкі необхідні і треба їх багато, потрібні бригади, потрібно допомагати”, – каже художниця.
За два з половиною роки військового волонтерства кількість підрозділів, яким допомагає команда фонду та Євгенія, розширилась. Усе починалось із доставки машин швидкої допомоги на Донбас. Підрозділи переміщуються, а разом із цим розширюється проєкт, розповідає волонтерка. На сьогодні через шведський фонд, з яким співпрацює Євгенія, на фронт доставлено близько 60 машин, які задіяли в евакуації поранених. Їх ставлять на рейси на Донеччині, Харківському, Запорізькому та Херсонському напрямках. Утім займатись логістикою еваків і бути головою проєкту волонтерці виявилось недостатньо, — особисто долучилась до евакуації поранених на фронті.
“У мене звичка бути професіоналом у тій справі, якою займаюсь. Як можна привозити військовим те, в чому не розуміюсь? Спочатку це були курси тактичної медицини. Виявилось, що мені це цікаво. Участь в евакуації потрібна мені як особистості, бо мене завжди цікавить розвиток, я намагаюсь підвищити свої знання. Це мій такий тендітний звʼязок із тими людьми, які ухвалили рішення захищати нас ціною власного життя. Я також обрала захищати наших людей, але роблю це іншим способом. Коли я його (пораненого – ред.) тримаю за руку, – це людське ставлення, коли вони захищають нас, я захищаю їх”, – пояснює жінка.
Бачити під час евакуації доводиться різні страшні та моторошні речі, але до всього звикаєш, розповідає вона: “Я дуже сильний емпат, і я в лічені секунди ставлю себе на місце іншої людини і можу навіть відчувати на собі її фізичний біль. Це мені було найтяжче, я розуміла, що те знеболювальне, яке я вколола, не допомагає, при тому рівні болю, але я не знаючи, чи потрібне хірургічне втручання, не можу дати більше знеболюючого. Я просто сідала і пояснювала, що не можна робити більше, що зараз вже доїдемо до стабіку (стабілізаційний пункт – ред.), і лікарі все зроблять. Та я зрозуміла, що основне, про що ми забуваємо через відчуття жалю – це відчуття гордості, за те, ким є ми, і ким є ці хлопці”.
Часто перебуваючи в зоні бойових дій, беручи участь в евакуаціях, волонтерка опинялась у небезпеці, під обстрілами, доводилось ховатись від ворожих дронів. Говорить, страх це нормальне почуття, але через рівень адреналіну, не завжди помітне: “Ми ж теж росли на книжках, фільмах про війну. Я памʼятаю той час, коли всі казали, що все можна пережити, аби тільки не війна. Я не розуміла, зараз — розумію, що це за слова, коли тобі бажають чистого неба над головою”. У липні Євгенія відвідала Швецію, де разом із представниками організації “OperationAid”, з якою співпрацює, брала участь у тижні Almedalen, де зустрічаються політики, представники бізнесу, ЗМІ та пересічні громадяни. Під час неформального спілкування вдалось поговорити з головнокомандувачем ЗС Швеції Мікаелем Бюденом і Міністром оборони Полом Юнсоном. На Скандинавський півострів волонтерка вирушила на одній з евакуаційних машин, яка працює на фронті.
“З міністром оборони у нас була розмова, він питав, чому евакуація відбувається не на броньованих машинах. І ми достатньо довго розмовляли про те, що броньовані машини – це дуже великі машини. Як би не вважалось, що броня – це дуже надійний захист, але ми вже знаємо, чим воює проти нас противник, це “ланцети”, які розбивають навіть броню танків, тому медичну броньовану машину буде видно дуже добре, це небезпечно. Говорили про засоби РЕБ, про те, що не броня зараз гарантує життя на фронті, а саме засоби РЕБ. Йому це стало дуже цікаво, адже така війна досі не велася”, – ділиться волонтерка.
Вона їхала у Швецію з наміром хоча б віддалено продемонструвати місцевим, як українці живуть в умовах війни, наскільки кожен тут у небезпеці. Під час одного із заходів українці влаштували імпровізацію. Ввімкнули сирену, використали димові шашки, штучну кров та демонстрували, як працюють парамедики під час обстрілів. Евакуювали “пораненого” до евакомобіля, а з нього до умовного стабпункту.
“Ми бинтували, перетягували, накладали турнікет. В стабпункті демонстрували, яка вже більш кваліфікована допомога надається там. Це була невеличка демонстрація, але, звісно, що для людини під мирним небом це було шокуючим, вони були вражені”, – каже Євгенія.
Художниця зізнається, що закохана в Донбас і кайфує від того, чим займається. Спілкуючись переважно з військовими, парамедиками та волонтерами на Сході України вона почувається вдома: “Тут я відчуваю себе вільною. Ось поруч дихають росіяни, а я відчуваю себе справжньою та вільною. Я знаю, чого ми тут, заради чого, що нас обʼєднує, і це така крутезна спільнота, без якої я вже і не можу”.
Авторка: Валентина Гурова
*Усі фото надані авторкою та Євгенією Кім.
Здійснено в рамках проєкту за підтримки Посольства США в Україні. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією уряду США.
