Обіцянка завершити російсько-українську війну була однією з найгучніших в передвиборчій кампанії Дональда Трампа.
Як і очікувалось, адміністрація Трампа не стала відкладати питання переговорів з Кремлем в довгий ящик. Президент США провів щонайменше одну телефонну розмову з російським візаві Володимиром Путіном. Офіційно підтверджений дзвінок двох лідерів відбувся 12 лютого. За словами Дональда Трампа, розмова була “дуже продуктивною”, а російський президент “також хоче миру”.
18 лютого в столиці Саудівської Аравії Ер-Ріяді відбувся стартовий раунд переговорів між США та Росією. Це перша очна зустріч високопосадовців двох країн з моменту широкомасштабного вторгнення в Україну в 2022 році.
Аналіз публічних висловлювань російських владоможців після початку переговорів засвідчує відсутність будь-яких змін в максималістській позиції Москви. Показовою є також “підготовка” Москви до “продуктивної” телефонної розмови Трампа та Путіна 12 лютого – напередодні вночі Київ було атаковано балістичними ракетами.
Щоб висвітлити справжнє ставлення Кремля до можливих мирних переговорів та ідеї завершення війни, Група аналізу гібридних загроз підготувала огляд основних наративів, які московські пропагандисти розгортають довкола цієї теми.
Стадія заперечення
Значна частка кремлівських посіпак зовсім не зраділа перспективі встановлення перемир’я та початку прямого діалогу з США. В їхній неоімперській свідомості всю територію України вже присвоєно Росією. Ймовірність завершення війни і відведення військ викликає обурення радикальних груп впливу в РФ, адже такий сценарій не корелює з планами ліквідації української державності.
Поширеною у рамках цього наративу є апеляція до історичного контексту, згідно якого Україна, буцімто, “завжди була російською землею”, а також “марних” втрат, які Росія зазнала в ході так званої СВО.
Особливо гостро адепти путінської інтервенції відреагували на слухи щодо угоди України та США про рідкісноземельні метали. До прикладу, один зі спікерів радикальних політичних кіл країни-агресора, Захар Прилєпін, так прокоментував новини про переговори Білого дому і Кремля: “Вся Україна – наша. Вся Україна – російська земля. І Трамп жертиме ті багатства, що зберігаються в нашій руській землі, і багатітиме від них. І збирати з них на нові озброєння, які вони вдруге поставлять черговій околиці”. Зрештою, він резюмує – “ми всі за мир та за переговори. Але якщо описані вище перспективи подаватимуть як небувалу удачу (для Росії), то це не так. Продовжуємо сподіватися на інші перспективи”.
Наразі російська влада поблажливо спостерігає за спробами Z-патріотів дискредитувати ідею домовленостей з адміністрацією Трампа. Таким чином, кремлівські технологи готують “шляхи відступу”, якщо спроби домовитись з адміністрацією Трампа та примусити Україну і Європу до вигідного Москві миру зазнають невдачі. Оскільки передбачити результат дипломатичних маневрів станом на сьогодні не під силу навіть найпотужнішому суперкомп’ютеру, Кремль підтримує температуру ідеологічного “вогнища”.
“А що там в українців?”
Наступний наратив є частиною стратегії Кремля щодо заспокоєння власного населення. В його основі – вигадування апокаліптичних сценаріїв для України і Європи, на тлі яких геополітичне положення Росії змальовуються в оптимістичних тонах.
До прикладу, популярною є теорія, згідно якої метою Дональда Трампа є стягнення з України оплати за попередню допомогу без надання жодних гарантій безпеки. Росія пропагує тезу про розбудову Вашингтоном власного енергетичного осередка в Україні за аналогією з Сирією. Завдяки цьому США, начебто, контролюватимуть поставки газу та нафти до Європи.
Розповсюджені серед кремлівських пропагандистів також конспірологічні “слухи” про те, що Трамп насправді є союзником Путіна. Частина політичних “експертів” Кремля поспішила розвинути наратив про зраду України американськими партнерами. В рамках цієї теорії описується сценарій, за якого Трамп заради досягнення швидкого миру і заволодіння родовищами примусить Україну віддати Росії частину територій.
Втім російські фантазми про “зраду” та “договорняк” ігнорують фактор суб’єктності, який Україна набула завдяки багаторічному опору кремлівській агресії. Так, президент Володимир Зеленський відмовився укладати варіант угоди щодо рідкісноземельних металів, проект якої до Києва надіслали з берегів Потомаку. Умовою української сторони є узгодження економічних інвестицій з гарантіями безпеки. Також офіційна позиція України, висловлена президентом, полягає у запереченні результатів переговорів США та РФ щодо врегулювання війни, на яких відсутні представники Києва.
Пошук альтернативних шляхів
До медіа-стратегій кремлівських пропагандистів також належить завчасний пошук спроб зруйнувати майбутні домовленості. Російські “лідери думок” вже почали розмірковувати щодо шляхів зриву виконання пунктів мирної угоди.
Серед розповсюджених тем – прорахунок часу, який знадобиться Москві щоб розпочати нову війну. Паралельно відбуваються заклики до збільшення кількості озброєнь, нарощування економічного та геополітичного впливу БРІКС, аби “перехопити ініціативу” у Західного світу.
Україна має багаторічний досвід Мінських угод, який засвідчує тотальну неспроможність Москви дотримуватись будь-яких договорів. В корзині для паперів також давно пиляться Будапештський меморандум і численні двосторонні україно-російські договори, сплюндровані Кремлем.
Інший промовистий приклад – доля Республіки Ічкерія. В 1996 Москва заключила Хасав’юртівські угоди, оскільки не змогла перемогти в ході Першої російсько-чеченської війни. Далі Кремль скористався часом перемир’я для сіяння розбрату серед лідерів чеченців і модернізації армії. Зрештою, домовленості були порушені через три роки, розпочалась нова війна.
Росія проектує різні меседжі для внутрішньої та зовнішньої аудиторії. Для міжнародних спостерігачів Кремль обрав помірковану стратегію, створюючи враження, ніби Москва готова раціонально розглянути питання завершення війни.
В той же час внутрішньоросійську аудиторію російські пропагандисти годують амбіціями захопити всю територію України. Навіть більше, Росія продовжує роздмухувати істерію довкола ідеологічного протистояння з країнами Заходу.
Вікторія Одусанво, Володимир Солов’ян
