Минуть роки, і що залишиться на спогад про ці страшенні часи? Тільки фото у телефоні та власні записи, як документування епохи і нагадування майбутнім поколінням, що війна – це не те, що пишуть в посібниках історії. Поки у світі є несправедливість та бажання одних тримати в страху інших, тінь війни завжди може з’явитись у небі над нами.
24-те назавжди
Як й в усіх в нашій країні, мій сон обірвався о п’ятій з копійками ранку.
Глухі удари, неначе якийсь ненормальний ще до світанку товче кувалдою подушку, висмикнули з забуття.
На сусідів не грішив. Будинок в нас такий, що самі «старушки — божьи одуванчики» мешкають. Але липке передчуття чогось незрозуміло-неминучого більше не давало спокою.
Тихенько накинув кофтину. Запалив перед балконом першу ранкову сигарету. Наступний крок – як у прірву.
Там, на сході, де разом з дружиною з весни до осені зустрічали світанки за чашкою ранкової кави, поки у своїх ліжках тихо сопять малі, липким мерзенним язиком стирчала чорна пляма диму…
Ви знаєте, як в одну мить кудись у безодню стрімко провалюється серце? Як вмить пересихає у роті, від самісінького кінчика язика до шлунку? Як хочеться кричати, а той крик завмер десь у глибині твого єства…
— Таааату, а цього не спис? – крізь ураган скажених думок проривається голос меншої доньки. Мала має звичку перебігати серед ночі до моєї «чергової» канапи й досинати до ранку, скрутившись калачиком під боком.
Оговтуюсь.
— Спи, сонечко. Спи ще. То тато вже прокинувся.
— Ще посплю й тг’еба збиг’атися у садочок.
— Спи. Сьогодні у садочок… не підете. Спи.
Навшпиньки підійшов до дружини. Солодко спить, обійнявши старшого. Сергій так й не навчився з вечора засинати самостійно без мами, у власному ліжку. Аутист – ми вже звикли до його особливості, й розуміємо потреби. Шкода будить. Але треба.
Ледь торкнувся плеча коханої: «Почалося».
Та побачив, що вона все зрозуміла й без слів… Тепліше вкрила малого. Запахнулась у халатик. Кинулася за валізою.
— Ми ще повернемось сюди?
— Так. Вір мені, все буде добре.
***
Ранкове місто зустріло незвичною тишею. Місто корабелів теж завмерло у болісному зойку. Наїжачилося у тяжкому очікуванні.
Прорвався крізь сувору варту (хлопці, пустіть, мені ось так потрібно, будьте людьми, вашу ж мать!) у рідний за багато років редакційний кабінет. Покрутив у руках якісь дрібнички. Запхав до кишені старі навушники. Зупинився на хвилинку біля портрета покійного головного редактора, подивився у мудрі очі рідної людини, яка пішла у засвіти так швидко й так неочікувано: «Бачиш, як воно сталося. Те, що ми несли людям – світло, — що ти ніс їм десятки років – поезію, красу, розум… Все у єдину мить кудись пішло… Бувай…»
… Коли зачиняв кабінет, не покидало відчуття, що більше сюди не повернуся. Але ключі навіщось сховав у сумку. Навіщо?
***
Важко йти міськими вулицями. Ще два дні тому бігав Соборною з фотоапаратом, посміхався крізь «ковідну» маску, вітався зі знайомими.
Сьогодні — черги, похмуро-налякані, стурбовані обличчя містян й стрьомні, маргінального виду й нетутешньої зовнішності, пацанчики.
Вони з’явилися у місті зненацька, неначе невидима рука скаламутила смердючу діжку «золотаря». Терлися по чергах біля аптек та крамниць, сиділи на зупинках громадського транспорту, зухвало й зовсім не по-місцевому питали у перехожих: «А што случілось? Почєму люді такіє хмуриє?»
Цю маргінальну наволоч неможливо було торкнутися… Страх перед якоюсь заразою переважував загрозу скорої навали. А ті, кого все ж таки ловили й товкли пику, так й лишалися витирати «юшку» біля смітників – їх не було кому й куди здавати.
Волонтер
— Тату, а куди ми їдемо? – крутилася під ногами мала. – Тобі тез велиииииику сумку тг’еба?
— Так, красунечко. Треба. Тато збирається на нову роботу, — складаю «тривожну валізу» з напівармійським, ще з 2014 року, мотлохом й фотоінструментарієм (куди ж без нього). – А ви з Сергійком поїдете до баби у гості. Ви ж хотіли у село? Бач, мамо теж збирає ваші речі.
— Добг’е. Поїдемо до баби. Але ти пг’иїдес до нас. Обов’язково!
— Обов’язково приїду, серденько.
Пригорнув до себе трирічну розумницю… Брехати дитині – неможна. Казати правду – важко та й не зрозуміє. Ми, дорослі, самі ще до кінця не розуміли, що прийшло до нас. Свідомість цілком мирної людини, яка знала слово «війна» лише з книжок, телевізору й розповідей друзів-АТОвців відмовлялася розуміти нову реальність.
***
Завжди балакучий та веселий тесть поспіхом курив сигарету за сигаретою. Подивлявся у небо та на годинник.
Кинув у багажник дитячі сумки. Теж закурив.
Стоїмо мовчки, прислухаємося та думаємо кожен за своє.
— Літало зранку? – питаю й розумію, що дурню зморозив, аби перекрити чимось паузу.
— Літало…
— Ви там бережіть усіх, — стискаю плече дружининого тата.
— Так. Ти тільки повертайся живий.
Розуміємо один одного без слів.
***
Фейсбук розривався в істериці: «На нас летять бомбардувальники! Багато! Росіяни вже захопили Київ. Харків всьо!!! Лізуть й лізуть з Криму – завтра будуть в Мико! Скрізь ставлять мітки. Что делать?!»
Голова другий день розривалася від потоку напівправди, неперевіреної інфи й чуток.
Якось взяв себе в руки. Доробив кинуту з 22-го лютого зйомку – віддав молодятам, що побралися перед самісіньким лихом. Побажав щастя й миру.
А далі що?
Завжди у таких випадках згадував прислів’я нашого старшини: «Щоб солдату дурні думки у голову не лізли, впрягай його у роботу руками!»
Повідомлення чи не сотні знайомим: «Допомога потрібна? Є вільні руки!» жодних плодів не принесли. Зрозумів: такі самі – ще до тями не прийшли.
Звісно, велика волонтерська спільнота нікуди з 2014 року не поділася. Вони встигли зорієнтуватися й вже впряглися у роботу по-повній. Але ти, що писав про них замальовки й робив фотонариси до якихось важливих дат – кому ти зараз потрібен, чоловіче?
Від лихих думок відірвав телефонний дзвінок знайомої: «Хлопці на новому блок-посту два дні голодні. Ти можеш щось зробити поїсти?»
З якою швидкістю я варив той борщ, ліпив котлети й колотив пюре – напевно, позаздрили б й Клопотенко з Ектором Хіменесом-Браво.
***
— Пане капітан, дозвольте лишитись з вами? – під звук перших сирен питаю в заклопотаного, зовсім ще цивільного чолов’яги у військовій, непідігнаній по фігурі формі, але з «ромбіками» капітана, якому припер повні сумки провізії й два десятки пляшок «бандерівського смузі». Їх накрутили з друзями минулого вечора, ось й стали у нагоді.
Капітан хвилину дивиться, киває у відповідь: «Плюс… Військовозобов’язаний? Хто за спеціальністю?» Переказую йому за свою зовсім-зовсім цивільну журналістську стезю. Та бачу, що панові капітану від того трохи зле.
Комп’ютером володієте?
Дуже добре володію. Але мені б зброю…
Друже, зараз усім би хоч якусь зброю! Йдіть до машини. Потім, потім все порішаєм.
***
Наступні дні – скажений ритм біганини миколаївськими степами, ночівлі у холодних підвалах та нестерпне бажання чашки гарячої кави.
Та слово, що дав капітанові – «чаклувати» біля комп’ютера – тримав. Те, що міг робити – робив, ледь не на бігу присідаючи за «клавіші»: часу було дуже обмаль.
Однак, як би драйвово не було з місцевим «партизанським загоном», та без зброї, без теплого одягу й залишеної вдома «снаряги», нести «тяготы и лишения» зненацька впавшого на тебе армійського щастя — якось не фонтан.
Ти – волонтер. Людина цивільна, яка волею випадку опинилася серед бійців самооборони – класних, «на адреналіні» чоловіків різної долі й професій, об’єднаних однією спільною метою та обставинами – війною, що вдерлася на нашу землю.
Треба було повертатися до «великого міста».
Миколаїв, й без того суворий край корабелів, зустрів білими мішками з піском, барикадами на Соборній площі, блокпостами, порожніми полками магазинів й ще більше похмурими обличчями людей.
Поки «скакав полями», росіяни майже оточили Миколаїв, двічі висаджували десант (його за кілька хвилин знищили миколаївські десантники) та танками рвалися у місто з півдня.
Щодня наполегливо вили сирени, не давали заснути ночами. Та й хіба заснеш, коли під носом літають «Калібри» й «Смерчі».
У такий момент перелякані старенькі сусіди хрестилися і читали молитви врозбій на сходах першого поверху, куди, хіба що не силоміць, виганяли їх разом з хлопчиною з нашого будинку.
Біженець
Відправляти самостійно дружину з двома малолітніми дітьми кудись у невідоме – безглузде самогубство. Це не до тещі у рідне село поїхати. Та й не у моїх правилах кидати рідних у скруті.
Тому колеса приміської електрички вже більше години поступово вистукували лише їм відомий ритм. Попереду була «Перлина біля моря» — Одеса. А далі…
— Куди ми без тебе? – притулилася до плеча дружина. Подивився у кохане обличчя, поправив неслухняну пасму русявого волосся.
— Доїдемо разом до кордону. Ви будете не самі. Але я мушу лишитися тут. Мушу. Без варіантів.
— Я знаю…
***
У війни багато обличь. Їх так багато, що здається неможливо перерахувати все за одне недовге життя.
Це й вічно занепокоєна мордаха волонтера, який віддає себе, часом без залишку, справі Перемоги.
І махновсько-анархістська фізіономія добровольця, чий божевільний бойовий порив підхоплюють однаково й ветерани східної кампанії 2014 року – і поліцейські, і свіжосформовані сили ТрО.
І брудна харя мародера, колишнього твого сусіда, який запустив свої лапи в чуже майно.
Є ще одне – евакуйованого цивільного.
Куди зникає міський лоск, інтелігентні замашки та айфон? Де, в яких кислотах, розчиняється накопичений роками досвід менеджера, бухгалтера чи журналіста середньої руки?
Перед дверима евакопоїзда рівні всі.
Одеський залізничний вокзал.
Тиснява. Матюки. Крики придавлених натовпом дітей. Кулаки. Плач жінок. Рик мужиків. Скорботний м’яв кота. Сумки, пакети, рюкзаки, валізи.
Встигнути. Прорватися до заповітного вагона. Забігти першим. Знайти свій клаптик вільної території.
Поїхали.
Табір на колесах. Набиті до стадії пухлини «волонтерські» вагони. Схлипи діток. Втіхи мам та бабусь. Гарячий чай. Сигарета у переповненому тамбурі.
Незабаром західний кордон…
“Неслучайные люди”
Зо два тижні шалених перегонів на виживання й повний «збій мирних орієнтирів» творить з людиною дивні-дива.
Наприклад, ти біжиш їсти не тоді, коли шлунок нагадав про себе, а за необхідністю. Лягаєш відпочивати не вночі, а як відчуваєш фізичну втому. Навіть помитися йдеш за першою нагодою й в темпі. А сакральне питання: «Де я?» відступає перед більш нагальним. Особливо те відчуваєш, коли розплющуєш очі: «Живий – то й добре».
Ще більше такі зміни розумієш, коли ти людина не просто цивільна, а взагалі далека від військової науки. «Журналіст – то така істота, що не здатна розмножуватися в неволі», — так ми зазвичай жартували поміж собою. Колись жартували…
***
Коли разом збирається велика юрба людей – це завжди до чогось призводить. До якихось наслідків. Але коли ті люди колосально вмотивовані — очікувати погано взагалі не слід.
До миколаївської Тероборони хто тільки не прийшов у перші дні російського вторгнення. Програмісти, бізнесмени, чиновники, водії, студенти, лікарі, журналісти, пенсіонери… Ті, хто мав великий військовий досвід й ті, хто «калашмат» у руках ніколи в житті не тримав. Але точно не «случайные люди».
У ті дні її величність Доля звела зі справжніми воїнами. Цікаво й навіть трохи дивно було спостерігати, як миттєво між людьми стираються вікові рамки, соціальні статуси й ще багато чого іншого. Навіть кількість «ромбиків» на польовому піксельному погоні мали набагато менше значення, ніж досвід, порядність, чесність та підтримка один одного.
Ніколи з голови не вивітриться один з березневих вечорів, коли доля Миколаєва дійсно висіла на волосині – орки-росіяни були від міста чи не на відстані пострілу танкової гармати.
Крізь напади власних панічних атак спостерігав за чіткими діями нових товаришів по зброї. Дивився, як завжди усміхнений Палич щось муркоче собі під ніс біля старенького ноутбука, меланхолічний Влад тихенько у кутку виводить ще незнайомі мені позначки на польовій мапі, а наш кремезний командир спокійно п’є липовий чай з медом, гортаючи стрічку Facebook, — й жах відступав, давав місце упевненості у перемозі сил Добра.
Не забуду й ще один день. Коли сотні голосів у єдиному пориві вимовляли: «Я клянусь захищати Українську державу, непохитно стояти на сторожі її свободи і незалежності. Я присягаю ніколи не зрадити народу України!»
Олександр Сайковський, «Вечірній Миколаїв», Миколаїв
14.05.2022
Матеріал підготовлений підготовлений у рамках спільного проєкту Українського кризового медіа-центру та Естонського центру міжнародного розвитку за підтримки Посольства США у Києві та Міністерства закордонних справ Естонії
