Поети займають особливе місце в літературному середовищі. На відміну від прозаїків, вони менш розраховують на продаж свої творів. Мабуть, тому уважніше ставляться до слова. В цьому переконався Ігор Стамбол, запросивши на розмову в Український кризовий медіа-центр поетесу, кандидата філологічних наук Людмилу Дядченко.
Авторка збірок «Плата за доступ», «Курка для турка» не ховає критичних поглядів, коли оцінює стан сучасної української літератури, вважає, що сьогодні багатьом митцям не вистачає знання.
«Я не критик, і не говорю про ремісництво як таке, чого також десь бракує. Я кажу про мову. Річ не в тому, чиста вона чи ні. Мене більше ранить, коли читаю ту ж поезію досить відомих наших авторів, і бачу російський синтаксис. Найстрашніше те, що його не так видно. Він неочевидний. І це набуває ознак певної поп-культури, яка заражає маси, і ті думають, що так і треба. Ми не так говорили. Підіть послухайте старших людей», – пропонує вона.
Головним завданням письменника Людмила Дядченко називає одне – добре писати.
«Береш до рук автобіографію боксера Майка Тайсона, вона така цікава, в ній стільки сюжетів, і тоді думаєш про прозу певного періоду нашої літератури, яка нудніше», – порівнює поетеса.
Вона неодноразово представляла Україну на міжнародних фестивалях: 11-му Міжнародному Істанбульському фестивалі літератури й поезії (Туреччина), 6-му Міжнародному поетичному фестивалі в Сіді-бу-Саїді (Туніс), 3-му Міжнародному поетичному фестивалі імені Фікрета Демірага (Кіпр).
Літературне зовні раніше здавалось їй складним, недосяжним. Думала, що за кордоном українські літератори нікому не цікаві. Наводить приклад Андрія Куркова, який надсилав рукописи до іноземних видавців дуже багато разів, поки одного разу не вистрелило. І це ще стосується більше жанрової літератури. Якщо говорити про поезію, на яку попит менший, то просуватись ще важче.
«Я нікуди не виходила. Мене вийшли. Тоді з’явилась «Курка для турка». Мені написав один французький критик. Спитав, чи є в мене переклади? На тоді їх не було, але потім вони з’явилися, і я надіслала. Через місяць отримала запрошення на Міжнародний поетичний фестиваль в Стамбулі. Коли я побачила на екрані «Україна», в середині все затрусилося. Була така рада, що воно є. А потім побачила, на якому рівні все організовується. Бере участь міністр культури, платять гонорари, зустрічає лімузин в аеропорту. І дуже багато контактів. Це головне, для чого фестиваль – чути інших, знайомитись з іншими», – згадує Людмила.
Авторка говорить, що у радянський час було дуже сумно. Якщо ти поза системою, не маєш, з ким спілкуватись. Ти закритий, тебе відрізали від усього. Сьогодні ж якщо тебе тусівка в країні не визнає, нічого не закінчується. Є ще світ.
Коли тільки починала виїжджати, мала ілюзією, яку сформували в Україні. Буцімто у нас є дуже відомі автори, і там їх всі знають. А це не так. А як же ж ці наші, що кажуть про світову славу?
«Втім, це було ще 9 років тому. З того часу тенденції змінились. Сьогодні вже сприймають радо. Принаймні у поезії українська література точно не програє», – підкреслює Людмила Дядченко.