Війна в Україні триває вже місяць. Найкоротший і найдовший місяць у житті кожного українця – інакше це відчуття не пояснити. То був дуже страшний місяць. Ми багато разів плакали, багато разів застигали від болю та жаху, багато разів кричали прокляття та слова ненависті окупантам. Багато українців втратили рідних, близьких, свій дім. Багато хто перебуває в окупації або під постійними обстрілами. Майже половина українських сімей зараз розлучена – чоловіки залишилися в Україні, а жінки та діти стали біженцями на Заході України чи у Європі. Понад сотня українських дітей загинули. То був дуже страшний місяць. Найкоротший і найдовший місяць у житті кожного українця.
А ще це був місяць величезної ЛЮБОВІ. Що особисто для мене виявилося найбільшим потрясінням та найбільшою гарантією нашої перемоги. Знаєте, що роблять українці зараз найчастіше? Обіймаються. Обійми виявилися просто життєво необхідними. Іноді віртуальні обійми. Вважається, що ранкова та вечірня перекличка всіх рідних і друзів «як ви?» – це сучасне «я тебе люблю».
Людність виявилася у величезній кількості ірраціональних жестів. Десь військовий годує своїм пайком собаку на вулиці, а тут волонтер шукає для дитини на кордоні іграшки у величезних ящиках гуманітарної допомоги. Подруга надіслала в посилці маленькі тістечка та крем для рук із улюбленим запахом, а сім’я перед приїздом біженців купила для всіх піжами, щоб вони відчули себе, як удома.
Співати у бомбосховищах чи показувати вистави – абсолютно ірраціонально, але дуже важливо і дуже по-людськи. Українці співають у підвалах, грають на музичних інструментах, гладять котів і собак, читають уголос, грають у ігри. У Києві відкрилися вуличні кафе, і на каві малюють різні картинки та серця, бо кава – це зараз можливість відчути трішки нормального життя та краси. А знаєте, що ще відкрилося у Києві разом із кафе? Деякі квіткові магазини. Так, у Києві можна купити квіти. Бо весна!
Війна – це дуже багато болю та дуже багато єднання. Більше немає будинків, де люди не познайомилися б із сусідами. Віддати ключі від своєї квартири сусідам зі словами «беріть, що треба буде» – зараз вважається звичайнісіньким жестом. Доглядати чужих тварин або евакуювати їх – дуже часта історія. Ресторани готують для армії та для самотніх людей, жінки печуть хліб і роздають його на блокпостах. А скільки кохання, турботи та допомоги отримують від українців армія і ТРО, думаю, не може собі уявити жоден російський солдат, життя якого виявилося не потрібним навіть його родині.
Окремий напрям любові та підтримки – гумор і творчість. Стільки скільки мемів, плакатів, пісень, відео, нарізок накреативили українці за місяць – вистачить на три павільйони Венеційського бієнале. Сьогодні ми часто плачемо, але сміємося ми теж часто.
Сміх, любов, підтримка, краса та весна – це те, що жоден путін, ніякі орки та жодні їхні «Гради» й «Іскандери» не зможуть забрати в українського народу. Поки росіяни ридають, б’ються за цукор і вишиковують своїх дітей у свастику – українці вважають за краще обійматися, допомагати одне одному, сміятися над пригодами росіян у Чорнобаївці та дякувати нашій Армії. Тому ми вже їх перемогли – адже людяність завжди має світле майбутнє, а Zомбаки не мають. Залишилося тільки вибити всіх цих непотрібних окупантів із нашої землі!
Автор ExterUA для Res Publica
