Російсько-українська війна трапилася на тому етапі розвитку цивілізації, коли зручні інструменти для передавання інформації має майже кожна людина. Сучасний смартфон уміє фотографувати, записувати звук і відео, робити трансляцію у прямому ефірі.
І навіть якщо покласти мобільну мережу, відрізати електроенергію, то генератор + старлінк дозволяють залишатися на зв’язку і ділитися інформацією навіть у безнадійній облозі (як це було на “Азовсталі”). Такого ще не було на жодній війні. Якщо до цього додати тисячі журналістів – як українських, так і міжнародних (від світових гігантів до регіональних фрілансерів), то ми отримаємо надзвичайно медійну війну. Це має різні наслідки – позитивні та негативні. Про них і поговоримо.
Через масивну медійність війна стає значно ближчою до тих, від кого вона далеко. З одного боку, це не дає змоги від неї втекти, з іншого, постійне нагадування про війну має мобілізувати міжнародну спільноту до вирішення цієї проблеми. Трагедії, звірства і воєнні злочини за цих умов значно краще зафіксовані та задокументовані. І це можна буде використати в майбутніх трибуналах.
Надзвукова оперативність поширення інформації – це палка з двома кінцями. Про всі події світ дізнається дуже швидко, важко щось приховати. Однак миттєве висвітлення результатів обстрілів уважно відстежує також ворог, який може використати це для коригування вогню.
Швидкість поширення інформації змушує прискорюватися і самі медіа, які нерідко програють конкуренцію соціальним мережам. Як наслідок, часто в хід іде перша емоційна інтерпретація подій із місця, яка може бути не зовсім коректною або не враховувати якісь неочевидні обставини. Потім ці версії доводиться уточнювати або навіть спростовувати.
Люди, які активно діляться контентом – це улюбленці ворожої розвідки. І йдеться не про цілковито неадекватних, що знімають колони ЗСУ чи місця скупчення нашого війська. Ні, насправді, будь-який контент, навіть, на перший погляд, нейтральний, можна використати для вивчення місцевості. Якщо ви не вказуєте точну локацію, її можна вирахувати за пам’ятниками, елементами споруд, клумбами, деревами, білбордами тощо.
Творцями воєнного контенту стають не тільки цивільні свідки подій, але і самі бійці, що фільмують на нашоломні камери, смартфони та дрони безпосередні операції з реальними пораненнями, полоненими і вбитими.
Тут слід пам’ятати, що в інформаційний простір потрапляє тільки певна частина цих відео, які, до того ж, не передають всієї повноти війни. По-перше, як правило, викладають той контент, де є якийсь екшн (запис чергування на спостережному пункті на 10 годин, де нічого не відбувається, навряд чи когось зацікавить). По-друге, викладають те, чим хочуть похвалитися (наприклад, ті скиди снарядів із дронів, які влучають у ціль, хоч таких далеко не більшість). По-третє, дуже рідко публікують контент, який демонструє дружній вогонь, поразки і масштабні втрати з нашого боку, а таке, на жаль, трапляється. Отже, не варто робити вичерпні висновки про війну тільки на основі цих відео.
Насправді, будь-яка медіа-картинка фрагментарна – знята вона військовим, професійним журналістом чи перехожим. Так, медіа-картинок у цій війні чи не найбільше за всю історію, але фрагментарність нікуди не зникла.
Величезна концентрація міжнародних журналістів має ще один позитивний ефект. Світ почав значно більше цікавитися нашою країною. Якщо раніше європейці, умовно кажучи, думали, що борщ – це російська страва, то зараз розуміють не тільки те, що вона українська, а й усвідомлюють квасолеве протиборство і знають про борщ на тюльці. Паралельно з висвітленням війни журналісти привідкривають нашу історію та культуру. Дуже прикро, що за це довелося заплатити аж таку ціну.
