Наступ російських військ територією Чернігова у перший день війни відбувався досить швидко. Після отримання повідомлення про початок широкомасштабного вторгнення чимало місцевих жителів воліли пережити війну в сільській місцевості, аніж у великому місті. Тому намагалися виїхати з Чернігова.
Але траплялося, що, тікаючи від бойових дій, насправді опинялися на лінії вогню. Адже бійці ЗСУ з першого дня відчайдушно обороняли підступи до Чернігова, розуміючи його стратегічне значення в планах ворога.
Маленьке село Рижики поблизу Чернігова – одне з тих, де бойові дії почалися в перший день і тривали більше місяця. Своїми історіями поділилися місцева жителька та чернігівка, яка приїхала до Рижиків 24 лютого.
За 35 днів окупації не було жодного спокійного дня
Сніжана Бакун – 19-річна студентка, разом зі своїми рідними мешкає в селі Рижики. Вранці 24 лютого вона прокинулася від звуку телефона – друзі повідомляли про початок війни. Її мама сказала, що вже досить близько чути вибухи. Російські війська підходили до села, що опинилося на лінії вогню через свою близькість до Чернігова.
Досить сильні обстріли були 27 лютого. Дівчина згадує, що складалося враження: вороги гатять по всьому підряд – без розбору. Один із снарядів розірвався в їхньому городі неподалік будинку.
«Вікна в будинку тряслися, на холодильнику стояла трилітрова банка з молоком – пів банки розхлюпалося. В хаті був безлад – речі попадали на підлогу. Ми спочатку ховалися в своєму погребі, а потім перебралися до знайомих, де було трохи спокійніше і безпечніше», – розповідає Сніжана. Адже подвір’я її батьків розташоване на роздоріжжі, через яке постійно рухалася ворожа техніка.
Дівчина зізнається, що за 35 днів окупації майже не було спокійних днів. У своїх знайомих вона з батьками й прожила значну частину періоду під окупацією – ночували в людей, а вдень поверталися додому, оскільки потрібно було доглядати худобу. «В погребах ми не ночували, але дуже часто ховалися», – зазначає вона.
Одного разу люди в погребі, де ховалися й Сніжана з рідними, почули, як гучно відкрилася хвіртка на подвір’я. До них долетіла розмова російською про те, що тут закрито і слід ламати двері. Потім – автоматна черга по всіх вікнах будинку. Сніжана говорить, що ті звуки і той присмак страху залишаться в її пам’яті назавжди, коли просто не знаєш, якими будуть наступні дії загарбників.
До погреба рашисти не спустилися, хоча складалося враження, що вони когось шукали. Люди перебували в своїй схованці до пізнього вечора і боялися вийти. Зайшовши до будинку, побачили, що все шкереберть – розчинені шафи, прострелений годинник, непрохані гості ходили по ліжках. Будинок з побитими вікнами одразу охолонув. Після цього випадку Сніжана з рідними ходили в погріб до інших сусідів.
Через село рашисти постійно їздили танками або «тиграми» до свого розташування і назад. Там залишилися окопи й укріплення, навіть з «буржуйками», але місцеві ходити в ті місця побоюються.
«Не було жодного дня спокійного. Вони рухалися в сторону села Мохнатин або траси (Чернігів-Гомель – авт.). Та могли їхати вперед 15 одиниць, а повертатися тільки 5. Їх поступово розбивали українські військові», – зазначає Сніжана Бакун.
Рашисти могли їхати дорогами, але вони навмисне пошкоджували паркани в дворах місцевих жителів. І зараз в селі чимало поставлених воріт і парканів мають сліди гусениць.
Під час окупації мешканці села зайвий раз намагалися не виходити на вулицю. Якщо й потрібно було кудись іти, то йшли через городи, адже були випадки зникнення чоловіків, які просто йшли годувати худобу.
Окупанти часом ходили до селян і забирали курей. Сніжана розповідає, що одного дня вирішили зарізати свиню. І теж боялися, що можуть забрати м’ясо. Але коли обсмалювали тушу, то поклали багато соломи і проїжджаючі повз рашисти подумали, що то звичайне багаття. Зібралися і поїхали далі.
Без змоги виїхати кудись жителі Рижиків відчували проблеми з продуктами, засобами гігієни, але гірше було людям на дачах. Тому, говорить Сніжана, всі намагалися ділитися і допомагати тим, хто цього потребував. Дівчина проводить мініекскурсію селом, показує спалений будинок у дачному товаристві «Рижики», куди влучив снаряд.
Під час окупації люди в селі жили без електроенергії, а відтак і водопостачання. Газ був, що трохи полегшувало життя. Якось Сніжана напувала птицю і тримала черпак із водою, коли в двір зайшов російський військовий та попросив напитися. Вона сказала, що вода не зовсім питна, бо через відсутність світла не працює насос, що качає воду, але пити можна. Солдат сказав, щоб вона сама ковтнула, але потім все-таки пити не став.
За словами Сніжани, росіяни пішли, як і з’явилися, несподівано. За місяць у селі побували і росіяни, і кадирівці, і буряти. До останнього дня їх військова розвідка лишалася в населеному пункті. Виходили двома колонами: перша – понад 20 танків, друга – до 20. Як їхали, хата ходором ходила.
Наступного дня до Рижиків зайшли бійці ЗСУ.
«Прихід українських військових був надзвичайно радісним. І нині ми радіємо нашим успіхам на фронті та з нетерпінням чекаємо на перемогу», – підсумувала свою розповідь дівчина. Від «руського міру» в селі лишився танк, який українські військові забрали собі.
Виживали, як могли
Понад місяць впритул до лінії вогню провела зі своєю родиною і чернігівка Тетяна Липовка. Молода жінка знала про наступ російських військ від своїх друзів-військових уже вночі.
З чоловіком вирішили виїжджати з Чернігова. План був поїхати подалі – взяти продукти в Рижиках, де в них дача, та дістатися до друзів у село неподалік білоруського кордону. Виїхала з міста з чоловіком, братом, сином-студентом, 6-річною племінницею та двома дітьми подруги. Батьки і ще один брат Тетяни лишилися в Чернігові. Та дорогою в них зламався бус, тож родина залишилася на дачі в селі, поблизу якого вже починалися бої.
«Ми сховалися в своєму погребі, але він не дуже був пристосований. Від вибухів сипався пісок. Сусідка покликала до себе. Там ми провели 9 дуже тяжких днів, майже не виходячи на вулицю. Їли сало, хліб та сирі яйця», – згадує Тетяна.
Через населений пункт постійно рухалася ворожа техніка, хіба що з перервами на кілька годин. Місцем дислокації ворожі військові обрали територію між селами Рижики і Деснянське.
За словами Тетяни Липовки, у селі приїжджим було важко з продуктами, оскільки на дачах ніхто тривалий час жити не розраховував. Та місцеві жителі допомагали, як могли. Тетяна – перукарка, тож у «тихіші» дні підстригала жителів Рижиків, а вони давали продукти. Пізніше вони трохи пристосувалися і встигали щось приготувати між обстрілами, так-сяк налагодили свій побут. Пристосувалися жити без електроенергії та з обмеженим зв’язком.
Кожного дня о 6:15 їхала ворожа розвідка: броньовик і БТР. Місцеві помітили: якщо рухалися в село, то найближчим часом буде тихо, якщо із села – потрібно швидше ховатися в погріб. Найнебезпечніший був день, коли російські військові, проїжджаючи вулицею, вистрелили в будинок та автомобіль. Куля в бусі пролетіла за 5 см від баку з пальним. Якби влучили, автомобіль міг вибухнути і згоріти.
Брат Тетяни змайстрував радіо, що працювало на сонячних батареях. Це був зв’язок зі світом, можливість дізнатися, що відбувається і мати надію на визволення. Також використовували акумулятор від буса, щоб зарядити телефон та увімкнути лампочку. У погребі, де ховалися, запалювали свічку.
Маленька дитина навчилася жити в умовах воєнних дій. За звуками Настя розрізняла, що саме може летіти і звідки. Страшно сприймалася авіація, що бомбардувала Чернігів. Звуки вибухів долітали навіть до Рижиків. Навіть після деокупації Чернігівщини дівчинка тривожно спала вдома, адже в підсвідомості залишилися страхи від постійних обстрілів. У відносно мирний час могла прокинутися від якогось звуку, приміром повітряного обігрівача чи вентилятора, зі словами: «Таня, літак летить».
Після приходу ЗСУ та деокупації жителі Рижиків поступово відновлюють пошкоджені паркани і будинки. І вдячні українським військовим, які звільнили село на початку квітня, і люди змогли посадити городи та знову виростити й уже зібрати новий урожай.
А хтось, як Тетяна Липовка, зміг повернутися у місто до свого звичного життя чи навіть розпочати нову сторінку. Як маленька Настя, яка цього вересня стала школяркою і пішла до 1 класу. Або Сніжана Бакун, яка одружилася зі своїм нареченим Русланом.
Ірина Синельник, Чернігів
14.09.2022
