27 червня рішенням Уряду новим очільником Українського інституту національної пам’яті (УІНП) призначено історика Олександра Алфьорова. Яких змін варто чекати у зв’язку з цим призначенням і чи буде нарешті знайдено компроміс між Україною і Польщею у чутливому Волинському питанні? Про це та інше його запитала журналістка Тетяна Трощинська у спеціальному проєкті Українського кризового медіа-центру «Кава з Трощинською». Наводимо пряму мову гостя.
Погляд у майбутнє
Український інститут національної пам’яті – це не про емоції, це про глузд. У мене і у моїх колег є враження, що Інститут має певну закритість для суспільства. Відкритість означає налагодження діалогів і нормальних ділових розмов.
Це демократична історія, яка у нас має бути. Не пропаганда, тому що часто ми чуємо не роз’яснення людям, чому треба перейменувати, а вже конкретну вказівку.
У тих народів, які хочуть побудувати майбутнє, і для них минуле є національною ідеєю, яка не виховує, нічого не вийде. Ми говоримо про майбутнє. Ми говоримо про те, що якщо горе відбувалося, то воно має нас навчити. Взяти приклад Героїв Крут. Чому б в ці дні вшанування 28-29 січня не створити День українського студента? Нормою нашої національної пам’яті довгий час було те, що ці хлопці герої, бо вони загинули. Ні, вони герої тому, що виконали наказ, який врятував тоді Україну, а не тому, що стали жертвою. І от якраз це головний меседж. Якщо ми говоримо про національну пам’ять, то пам’ять заради майбутнього.
Питання національної безпеки
Верховною Радою у першому читанні прийнято законопроєкт про засади державної політики національної пам’яті Українського народу. В ньому національна пам’ять визнається безпековим пріоритетом.
Національна пам’ять – це той запобіжник, який корелюється з поняттями ідентичності. Ця війна, яка зараз триває, пов’язана зі спробою її знищити. Національна пам’ять – це про культуру, мистецтво, філософію, меморіалізацію, мову, інституційність, спадкоємність інституційності. Це і про церкву, і про державу, і про громадський сектор. І в цьому законопроєкті безпековий варіант абсолютно роз’яснений.
Меморіалізація
Кажуть про пантеон героїв, але у нас навіть немає визначення, що це таке. Це генерали УНР, які перепоховані? Це борці за незалежність 91-го року Левко Лук’яненко і Степан Хмара? Це учасники Революції гідності 2014 року і ті, хто зустрів ворога у 2022 році? У нас немає державної концепції.
Я ставлю перед собою амбітну мету унормувати процес меморіалізації. Не робити його абсолютно на тоталітарній системі граніту, пам’ятників, дошок, зірок героїв. Ми маємо з вами питання, що робити із Скоропадським, Петлюрою за кордоном і що робити із сільським закинутим цвинтарем? Це теж меморіалізація. Ми говоримо з вами про те, як через історичну вертикаль пов’язати якоюсь стрічечкою скіфський курган з похованням сьогоднішнього захисника чи захисниці.
Про політику
На другий день призначення проти мене було написано понад тисячі публікацій. Вісімнадцятьма мовами світу. І це був величезний медійний удар. Спочатку думав, що йдеться про замовлення Росії. А потім дивлюся коментарі, і бачу дуже багато негативних відгуків з рідної країни. Боти, однакові повідомлення, потім абсолютно верифіковані люди.
Як це пояснити? Справа в тому, що українська національна пам’ять це теж інструмент у політиці. Наша інституція буде відкритим простором для волонтерів, істориків, для меморіалізації. Але не стане це для мене політичним майданчиком чи трампліном.
Волинська трагедія
Переконаний, що ми реалізуємо це питання. Понад тисячу років Україна з Польщею були і сусідами, і в складі однієї держави. Тому маємо будувати стосунки на співпраці.
Я думаю, що ми маємо зараз, по-перше, продовжувати питання ексгумації. Ніяких заборон, абсолютно задокументований процес, який має покласти крапку розмовам. Процес, який стане підґрунтям ще більшої дружби. Тому що спільне горе вчить. Тільки недалеких воно намагається привести до помсти.
***
З 2010 року Алфьоров працював науковим співробітником Інституту історії України Національної академії наук України. За цей період він став автором, співавтором та упорядником 15 книжок, а також опублікував понад 100 наукових статей, що свідчить про його значний внесок у розвиток історичної науки.
Із початком повномасштабного вторгнення Росії у Україну долучився до лав Збройних сил, ставши офіцером ССО Азов-Київ. З вересня 2022 року він обіймав посаду офіцера 3 окремої штурмової бригади, де виконував обов’язки начальника групи гуманітарної підготовки та інформаційного забезпечення відділення психологічної підтримки персоналу.
Алфьоров має військове звання майора запасу. Паралельно з військовою службою він очолював експертну групу з дерусифікації в столиці, що відзначає його активну громадянську позицію та роботу у сфері збереження української ідентичності.