Павло Уманець – мій колега, журналіст із Нової Каховки Херсонської області. До війни ми не були знайомі. А ось зараз познайомилися, бо Павлу з дружиною Іриною довелося залишити рідну хату, яку захопили російські окупанти, і виїхати до Одеси.
Біографія цієї людини дуже цікава. Свого часу Павло закінчив Львівське вище військово-політичне училище, понад 20 років працював у газетах Тихоокеанського флоту. Звільнившись у запас у званні капітана третього рангу, повернувся до рідних країв і з 2005 року працював у газеті «Нова Каховка». Агресія Росії у 2014 році стала для Павла Уманця своєрідним життєвим рубіконом. Прийняв українське громадянство, став волонтером, неодноразово бував на фронті, у зоні АТО. А 24 лютого 2022 року до Нової Каховки, як і на всю Україну, прийшла війна, місто опинилося в окупації.
Близько п’ятої години ранку місто було розбуджене моторошним гуркотом, – розповідає Павло Уманець. – Як невдовзі з’ясувалося, вибух пролунав на околиці Нової Каховки. Вже до полудня городяни дізналися, що головна насосна споруда, яка розташована в Таврійську і живить весь Північно-Кримський канал, а також Каховська ГЕС та міст через Дніпро захоплено. Над обома об’єктами було вивішено прапори-триколори.
Як згадує Павло, вибухи лунали ще кілька днів, зокрема, поблизу мосту через Каховську ГЕС. Там точилися запеклі бої: українські підрозділи намагалися стримати переважаючі сили загарбників, утримуючи оборону на лівому березі Дніпра. Але без відповідного підкріплення були частково розбиті та вимушено відступили у бік Херсона.
З перших днів окупації місто затихло. Вулиці спорожніли, ринки та крамниці закрилися, лише кілька хлібних кіосків збирали людські черги. Щоправда, невдовзі більш-менш великі торговельні точки відновили роботу. Спочатку з «чорного ходу», не пропускаючи відвідувачів усередину магазину. Пізніше наважилися запускати до супермаркетів людей невеликими групами, по 10-15 осіб. Щоправда, асортимент виставлених товарів меншав буквально на очах.
Дуже скоро у городян скінчилася готівка, а з банкоматів усе вигребли у перші ж дні окупації, – розповідає Павло Уманець. – Не було за що купувати продукти, ліки. Заощаджувати доводилося на всьому. Незабаром розквітла так звана вулична торгівля, як у 90-х – уздовж дороги суцільні лотки, на яких виставлені ковбаси, сири, олія, алкогольна продукція, сигарети тощо.
У середині травня відбувся протестний мітинг біля кінотеатру «Юність», що у центрі міста, – продовжує Павло. – Так, кілька тисяч містян з українськими прапорами та скандуваннями «Росіяни, йдіть додому!» продемонстрували, що Нова Каховка – це Україна, що так званих «визволителів» ніхто сюди не кликав. Після мітингу люди вийшли на головну площу міста, але тут на них уже чекали окупанти. Після попереджувальних пострілів рашисти почали кидати в колону людей, що рухалася, світло-шумові гранати і димові шашки. А потім пролунало кілька автоматних черг – мінімум четверо громадян було поранено.
А невдовзі почала з’являтися інформація про зникнення деяких новокаховців: підприємців, депутатів міськради, журналістів, активістів. Декого із затриманих згодом відпустили, протримавши по кілька днів у підвалах, допитуючи та застосовуючи тортури. Доля інших досі невідома.
Частина жителів за лічені дні покинула місто, виїхавши на територію, підконтрольну Україні, завдяки тому, що спочатку окупанти не надто цьому перешкоджали. Проте більшість новокаховців не мала куди виїхати, та й заощаджень не мали. Вони залишалися терпляче чекати, коли загарбників виженуть підрозділи ЗСУ.
Як зізнається Павло Уманець, він спочатку не планував їхати кудись з міста. Тим більше мати, жінка похилого віку, навідріз відмовлялася виїжджати з власної квартири. Але дружина, одного разу повернувшись з роботи з міської бібліотеки), повідомила, що залишатися в місті більше неможливо. І пояснила. На вимогу рашистської адміністрації у бібліотеках слід було «перебрати наявні в арсеналі книги, відсіявши ідеологічно-українські». Багато працівників культури такі «новаторства» не сприйняли і написали заяви про звільнення.
Обурення було настільки велике, що дружина відразу почала активно шукати в різних групах соцмереж можливість безперешкодно виїхати з Нової Каховки на будь-яку територію, підконтрольну Україні. Обрали Одесу. Тут мешкає молодша дочка Павла – Олександра.
Знайти перевізника допоміг випадок, – Павло Уманець продовжує свою розповідь. –Місцевий підприємець, який займається автосервісом, збирався виїхати до родини на Одещину і погодився нас із дружиною взяти з собою.
Дорога до Одеси виявилася дуже непростою. Від машини до машини автоколони переселенців передавалися вказівки: на блокпостах з автомобіля не виходити, якомога більше мовчати, на запитання відповідати ввічливо, чітко і коротко, в жодному разі не намагатися провокувати. Мобільні телефони на блокпостах можуть перевіряти, тому все слід добре «почистити», спірні коментарі та фотознімки краще видалити, деякі акаунти теж. Також промайнуло попередження, що на блокпостах можуть перевіряти наявність татуювань, особливо у чоловіків, мовляв, таким чином шукають українських АТОшників.
Маршрут пролягав уздовж Дніпра до Антонівського мосту. По всій трасі зустрічалися згорілі автомобілі: не тільки військова техніка, а й цивільні легківки, фури-зерновози. Проїхали щонайменше п’ять блокпостів, на яких – озброєні солдати. Похмурі та безрадісні, вони машинально перевіряли документи, ставили стандартні питання на кшталт «куди їдете, навіщо, що везете» тощо. І охоче брали подарунки у вигляді пачки цигарок. Перед Антонівським мостом зібралася черга з машин, тут перевіряли ретельніше.
Потім виявилося, що через Снігурівку не пропускають, тому доведеться їхати у бік Берислава, тобто, у зворотному напрямку, тільки лівим берегом Дніпра. Перед Шиловою Балкою – черговий блокпост. Рашистський офіцер поцікавився: «Куди їдете?» Відповіли, як і було заздалегідь обговорено, що їдемо до Умані (чомусь не можна було повідомляти, що прямуємо до Одеси чи Миколаєва, їх це дратувало). Ще одне питання: «Чи там добре?» Відповідаємо, мовляв, ось і побачимо. Його наступна репліка шокувала нас: «Нічого, війна вас і там наздожене». Пролунало як загроза.
Близько обіду виїхали до Каховської ГЕС з боку Бериславського району. Картина постала моторошна. Скрізь сліди розривів, згоріла техніка, розвалені будинки, руїни. На цьому місці українські захисники три доби тримали оборону під тиском переважаючих сил рашистів. Міцно дісталося і приватним будинкам в окрузі.
Вже почало темніти, коли ми проїжджали останній російський блокпост, – згадує Павло Уманець. – 15 кілометрів «нейтральної зони» їхали нестерпно довго, ґрунтова дорога понівечена, вся в вибоїнах, суцільно всипана розбитим склом, покрученими автомобілями – цивільними та військовими. Коли близько восьмої вечора в’їхали до зони відповідальності ЗСУ, ледве стримували сльози радості. Рідний прапор на першому ж нашому блокпосту буквально зігрів душу. І солдати, наші українські солдати, здалися особливо охайними та акуратними, вони тепло та привітно нас зустрічали.
За кілька днів Павло Уманець із дружиною дісталися Одеси. Трохи перепочили – і за справу. Друзі-одесити допомогли Ірині знайти роботу за спеціальністю в одній із міських бібліотек. А Павло одразу ж попросив: «Допоможіть піти на фронт, у діючу частину, хочу особисто брати участь у визволенні Нової Каховки». Адже його військова спеціальність дозволяла йому бути не лише військовим журналістом, а й обіймати посаду заступника командира частини з морально-психологічного забезпечення.
Непросто було знайти цю посаду – усі військові частини у нашому регіоні виявилися повністю укомплектованими. Але одне вільне місце все ж таки знайшлося. У якому саме військовому підрозділі, зрозуміло, сказати не можемо. Павло одразу мені повідомив: «Я на передовій». Отже, визволення Нової Каховки та всієї Херсонської області не за горами.
Олег Суслов, Одеса
11.07.2022
Матеріал підготовлений у рамках проєкту Local Media Support Initiative, що реалізовується УКМЦ за підтримки International Media Support IMS
