Простір війни та відчуття миру – як подолати когнітивні розриви

31 серпня в Українському кризовому медіа-центрі в рамках Діалогової платформи «У ПРОЦЕСІ. Present continuous» відбулось обговорення «Там війна, а тут мир: як подолати когнітивні розриви?». Науковці та громадські діячи мали знайти ті точки у масовій свідомості українців, які допоможуть їм в час важких випробувань зберегти внутрішні цінності. Запис події доступний в онлайн форматі.

«Це дуже нелегко, – зазначив Олексій Ананов, куратор та модератор діалогової платформи. – Раптом в тебе зникає те, до чого ти звик. Школа зруйнована, кав’ярня, куди ти ходив, закрилася. Одне слово, втратив все, змушений переїхати. Ці конфлікти треба чимось закривати».

Цілком можливо, що одним з проявів такого стану може бути агресія. Що думають соціологи щодо потенціалу суспільної конфліктності? З таким питанням він звернувся до Алли Петренко-Лисак, соціологині, соціальної антропологині, викладачки Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

«Якщо людина не здійснює саморефлексію, а йде за плином, це справді може постати проблемою: «Хтось шукає собі подібний досвід, і таким чином умовно гуртується в уявлену спільноту собі подібних. Хтось навпаки відсторонюється, бачить досвід інакшого характеру і піднімає тонус власного неприйняття ситуації», – відповіла соціологиня.

Щодо потенціалу суспільної конфліктності, то в разі, якщо таких людей набереться 15 %, то потенціал у цього страшний.

«Може виникнути ризик створення певної хвилі соціального зрушення, – попередила Алла Петренко-Лисак. Сказати, де ці люди сьогодні скупчені, ми не можемо. В публічному дискурсі вони можуть себе не проявляти. Навіть можуть знаходитись не в зоні бойових дій, а в досить спокійних віддалених регіонах. Але якихось досліджень з цього приводу не має, отже в обговоренні теми треба обов’язково додавати «Ймовірно»».

Передаючи слово Володимиру Єрмоленку, філософу, перекладачу, викладачу Національного університету «Києво-Могилянська Академія», Олексій Ананов навів приклад 2014-15 років, коли почалася війна і антитерористична операція, і люди, які воювали, повертаючись до мирних міст, озвучували проблему: як тут у Києві можуть бути літні тераси і вирувати життя, в той час, як йде справжня війна, загинув один побратим, а іншого поранено?

«Сьогодні ж у публічному просторі, у соціальних мережах від імені тих, хто зараз воює, принаймні представників інтелектуального середовища, у перші місяці артикулювалося зворотне: ми воюємо за те, щоб нормальне життя тривало. Яка позиція більше відповідає стану в українському суспільстві?», – запитав модератор.

На думку Єрмоленка, це така реальність війни, яка не є для нас унікальною. Оруел в творі «Данина Каталонії» пише про те саме. Британець приїхав захищати каталонських соціалістів і бачить, як в Барселоні сидять у ресторанах. Проте, люди, які не відчули війну, мають робити великі зусилля, щоб все ж таки доторкнутись до цього досвіду.

Учасників обговорення цікавило ще одне питання. Зараз усі перебувають під тиском війни. І ті, хто покинув свої домівки, і ті, хто знаходяться за кордоном. Однак, у суспільстві ніби народжується необхідність лінійки, якою слід вимірювати, хто страждав більше, а хто менше. Чи нормально це?

«Думаю, що така лінійка неможлива, – зазначив Єрмоленко.  Позавчора ми вкотре поїхали в Ірпінь і Бучу говорити з людьми і збирати історії. Як виміряти страждання? Є родини, які втратили будинки, але люди живі. Ще помітили: ті, які врятувались, дуже часто посміхаються. Коли питаємо, чому так себе поводять, кажуть, що в цей момент зрозуміли цінність життя».

Спікер впевнений, що ми маємо говорити не про лінійку засудження, а напроти – про барометр захоплень: «Я та багато інших із захопленням ставлюся до Харків’ян, які лишилися у місті. Вони ж, в свою чергу, захоплюються тими, хто зараз на передовій. І така градація захоплень дуже велика».

Подібну думку висловила Іванна Скиба-Якубова, засновниця і керуюча партнерка PR-агенції «Bagels & Letters», волонтерка благодійного фонду «Харків з тобою». Вона навела метафору, коли мати однією рукою показує, що любить дитину, а іншою погрожую викинути її у вікно.

«Ми всі зараз живимо у стані цієї дитини, де з одного боку відчуваєш щастя, з іншого – невимовне горе. З одного – звичні нормальні речі, з іншого абсолютна катастрофічність, ненормальність, нелюдяність. З одного – шалена гордість, з іншого приниження. Ми вчимося жити. Тож давайте домовимось табуювати для себе ці лінійки. Як тільки ми починаємо вимірювати, хто більше страждав, ми в біді. Тоді буде постійна претензія в тому, що ви страждали не так, а я стільки то настраждався. Це шлях у велику соціальну напругу», – вважає Іванна Скиба-Якубова.