Російська “реальність” крокує світом: фільми фестивалю “Час героїв”

Анастасія Ратєєва, аналітикиня Групи аналізу гібридних загроз УКМЦ

Як відомо, в автократіях жанр документального кіно є відданим слугою режиму.   Хрестоматійні приклади – стрічки на кшталт “Тріумф волі” (1935, реж. Лені Ріфеншталь), що прославляє естетику гітлеризму чи “Звичайний фашизм” (1965, реж. Михайло Ромм), в якому замовчуються факти співпраці Радянського Союзу і Третього Рейху, а деякі злочини сталінської системи (до прикладу Катинський розстріл) хибно приписуються нацистам. 

Путінська Росія копіює досвід своїх тоталітарних натхненників. В Москві та кількох російських містах в лютому 2024 року було проведено кінофестиваль “документального” кіно “Час героїв”. Водночас з російськими показами, фестиваль відбувся в 14 країнах світу. 

Дослідивши контент фестивалю “Часу героїв”, ми виокремили основні меседжі Кремля, які транслює на міжнародну аудиторію одна з найпотужніших “веж-випромінювачів” російської пропаганди – кінематограф. 

“Документальність” на експорт

“Наші кінозали – це територія правди” – так організатори позиціонують фестиваль “Час  героїв”. Пропаганда використовує характеристику «документальності», щоб підняти фейкові сюжети на один рівень із фактами. Тому стрічки з “Часу героїв” доцільно вважати псевдодокументальними, оскільки акценти та сенси, вкладені в них, відображають реальність, сконструйовану пропагандою Кремля.

“Час героїв” претендує на звання міжнародного кінофестивалю.  У 2023 році кінопокази в рамках фестивалю відбулися у ряді російських міст та турецькій Анкарі. У 2024 році місцями проведення разом з РФ стали одночасно 14 країн: Азербайджан, Аргентина, Білорусь, Єгипет, Замбія, Кіпр, Китай, Ліван, Монголія, Нікарагуа, Пакистан, Перу, Таджикистан та Туреччина. Не обійшлося і без закріплення пропаганди в квазі-державах – Південній Осетії та Абхазії. 

Міжнародні покази транслювали ідею “альтернативної правди” – російської точки зору на війну в Україні. Як зазначив голова каїрського Будинку кіно Махмуд Абдель-Саміа, “роботи російських документалістів завжди користувалися популярністю у єгиптян завдяки щирому і правдивому погляду авторів на світові події”.

Фестиваль був проведений в кінці лютого, проте пропагандистська машина і надалі поширює напрацьований матеріал серед міжнародної аудиторії. В березні Російський культурний центр в Буенос-Айросі організував показ фільму з фестивальної програми в Національному університеті Авельянеди. Стрічку про російських “воєнкорів” показали студентам з кафедри журналістики. “Аргентинські студенти дізналися, що на знімальні групи оголошене справжнє полювання і які факти про конфлікт на Україні замовчують західні ЗМІ” – написав після показу пропагандистський флагман RT, що стоїть за організацією “Часу героїв”.

У квітні 2024 року RT провів ряд показів фестивальних фільмів у столиці Шрі-Ланки та чотирьох містах Італії. В Римі на противагу показу пропагандистського фільму пройшла українська акція протесту. Центрами поширення пропаганди у випадку фестивалю стають філії Росспівробітництва з просування російської мови, російської науки та культури. Саме на базі “Російських домів” здебільшого проходять покази “Часу героїв”. 

• 

• 

• 

• 

• 

Наративи фестивалю: демонізація України

Шорт-ліст фестивалю “Час героїв” включає 51 фільм. Проаналізувавши превʼю до цих стрічок, ми визначили кількісні показники кожного з виявлених наративів. Якщо припустити, що середньостатистичний глядач подивиться дві-три кінокартини, шанс, що в них не буде пропаганди, близький до нуля. 

Перший і головний наратив, що зʼявляється як мінімум в 23 фільмах фестивалю – це демонізація України. Він проявляється через різні відтінки водночас антиукраїнської та антизахідної риторики. В цьому випадку фестиваль є дуже яскравим прикладом, бо є два фільми, що виражають всю абсурдність російської пропаганди. 

Перший фільм – “Збройні барони України”, у якому автори “розслідують схеми контрабанди озброєння, що поставляє Захід Україні, в гарячі точки по всьому світу”. Стрічка з самого початку вражає абсурдністю: ліванський журналіст, що є головним наратором фільму, телефонує “одному з найбільших торговців зброєю” і домовляється про зустріч. На цій зустрічі “торговець”, чиє лице затемнене (проте недостатньо, щоб не бачити його рис), без жодних застережень розказує на камери Russia Today, що “зброя, що постачається НАТО в Україну, потім потрапляє до Лівану та Сирії”. Більш грунтовних “доказів”, ніж слова “торговця”, фільм не надає. 

Стрічка “Україна. Діти на продаж” обіцяє глядачам “докази чорних схем продажів українських немовлят багатим педофілам Великої Британії”. Фільм зосереджується на постаті Василя Прозорова, екс-шпигуна РФ в Україні. Прозоров відомий поширенням одіозних фейків про дії уряду та спецслужб України. Зокрема, він заявляв про існування біологічних лабораторій та вину України в збитті малайзіського “Боїнга-777”. Фільм маніпулює поняттями, і реально існуючі українські клініки штучного запліднення та сурогатного материнства стають в ньому хабами з “продажу новонароджених”. 

Майже у всіх кінокартинах звучить меседж “військові ЗСУ обстрілюють мирне населення”. Наприклад, у фільмі про двох волонтерів, що загинули, коли роздавали їжу в одному з прифронтових міст, акцентується увага на тому, що на місце роздачі “прилетіла ракета HIMARS”. У фільмі про працівників комунальних служб Горлівки головні герої “живуть і працюють у замінованому та зруйнованому ЗСУ місті”. В фільмі про розслідування стихійних захоронень головні герої шукають “загиблих від українських мін та снарядів”. Пропаганду та абсурдну брехню автори фільмів не кидають в очі прямо, а вміло перемішують з реальністю, розміщують на фон для кращого засвоєння аудиторією.

Проте, звісно, це лише декілька прикладів. Демонізація України у стрічках фестивалю виражається різними формами: українці в цих фільмах і “нацисти”, і “антихристи, що знищують віру”, і звісно “терористи”. 

Війна як протидія дерусифікації 

Інший наратив, що міститься в ряді фільмів – війна як протидія дерусифікації. Цей наратив поєднує в собі культурну складову та питання інтеграції тимчасово окупованих територій. 16 березня 2022 року російська авіація скинула надпотужну бомбу на драмтеатр в Маріуполі, де переховувалися біженці, які втратили житло. Після бомбардування центральна частина театру зруйнувалася, а уламками завалило вхід у бомбосховище, що знаходився в будівлі. В одному з фільмів фестивалю Маріупольський театр називають “символом жертви, яку принесло місто заради звільнення”. В ньому наголошується, що після захоплення міста військами РФ, театр “повертає історичну назву “російський” і ставить вистави “рідною мовою”. 

Інший фільм, що несе цей меседж, розповідає про частину військових льотчиків з Криму, що після розпаду СРСР відмовилися від присяги, оскільки не хотіли служити Україні, “новій державі”. Далі сюжет розповідає вже про їхнє “тріумфальне” повернення на півострів після його анексії Російською Федерацією. Історія про “воззʼєднання старих друзів” співзвучна із класичним Кремлівським наративом про “братні народи” та “відновлення цілісності Росії”.  

«Все, що стало частиною Росії, це моя Батьківщина. Прогнати всіх цих фашистів із Батьківщини — це моя основна мета» – говорить герой фільму “Війна і мир”. В цій цитаті міститься масштабність пропагандистської риторики щодо територіальних питань: Росії, за такою логікою, належать не лише “історичні землі”, на які вона претендує, але й усі, які потенційно зможе окупувати. 

Фільм “Донбас. Вчора, сьогодні, завтра” стверджує, що у 2014 році “жителі Донбасу виступили за своє право говорити російською мовою, відмовились шанувати пам’ять фашистських загарбників”, за що “українська влада втопила в крові мирні протести”. Саме цей фільм у квітні-травні 2024 року Russia Today показувала в містах Італії. 

Пропаганда мобілізації

В псевдодокументальних фільмах містяться не лише маніпуляції і відверта брехня про Україну. В них також міститься пропаганда теми мобілізації, як серед чоловіків, так і серед жінок. Наратив про престижність та честь служити в російському війську, “воювати за правду”, міститься як мінімум в 19 фільмах фестивалю. Майже про кожен військовий підрозділ в “Часі героїв” є окремий фільм: спецпідрозділи Розгвардії, танкові дивізії, добровольчі формування, артилерійські підрозділи. 

Цей наратив, зокрема, спрямований на країни БРІКС. Серед населення цих країн (Бразилія, Індія, КНР, ПАР) Кремль намагається поширити ідею про честь вступати в іноземні легіони в складі армії РФ. Шлях до глядача в цьому випадку російська пропаганда прокладає через культурні ініціативи. До прикладу, в рамках Московського кінофестивалю, що проходив в квітні 2024 року, був проведений кінофестиваль країн БРІКС. 

Російські воєнкори також долучаються до створення “псевдодокументальщини”. Фільм воєнкора Тимофія Єрмакова (Telegram-канал Синяя Z Борода, 95 000) розповідає про “відчайдушних іспаномовних добровольців, що беруть участь у спецоперації в Україні на правильній стороні сили. Як ніхто інші вони знають, що таке влада англо-саксонського гегемона, що творить безкарне зло по всьому світу”.

В цьому наративі прослідковується меседж про “інтернаціональність” російського війська. Меседж “правда не має національності” виявляється у фільмі «Воєнкори-3: він молиться мовою Бога», присвячений роботі воєнкора RT Саргона Хадая, що висвітлює події арабською мовою.  «Доводити до людей правду, показувати, що відбувається насправді — це також не менш важлива зброя» – стверджує головний герой.

В шорт-листі фестивалю є фільми про американського воєнкора Скотта Беннета і італійського журналіста Вітторіо Ранджелоні, внесеного в базу “Миротворець”. Їх для посилення наративу називають “військовими НАТО” – мовляв, навіть наші ідеологічні вороги, військові НАТО, за нас. Більше того – вони відчувають провину за дії своїх держав: “Скотт Беннет їде до Донецька, де вибачається за свою країну, тримаючи в руках уламки натовських снарядів, які американці надсилають Україні, щоб вбивати мирних жителів”.

Висновки?

Усі вищезгадані фільми повʼязує один наратив, що є логічним висновком для цілої маси пропагандистських матеріалів. Він описаний в превʼю до фільму “Звільнення”, який обіцяє глядачу, що відповість “на головне питання: чому російська військова операція не мала альтернативи”. Меседж про безальтернативність транслюють різноманітні герої – волонтери, воєнні кореспонденти, мирні жителі, військові і ветерани. 

Наративи у російських псевдодокументальних фільмах накладаються одне на одного та формують єдину картину світу. Через цей фестиваль альтернативна реальність Кремля конструюється масштабно: вона охоплює і минуле, і теперішнє, і майбутнє. Глядачу пояснюють, чому РФ має рацію, оскільки дають єдину інтерпретацію всіх подій, диктують єдину причинно-наслідкову систему, в якій визначені всі елементи. 

Особливої уваги фестиваль “Час героїв” заслуговує через чіткий намір RT продовжувати поширювати його світом. Нові форми російської пропаганди потребують рішень, аби цій пропаганді протидіяти. Необхідне, зокрема, лобіювання санкцій проти Росспівробітництва, яке є головним акумулятором російської альтернативної реальності в світі.