5 грудня у Сумах, як і всюди в Україні, відмітили День волонтера. У привітанні товариству керівник місцевої військової адміністрації Дмитро Живицький позначив головну помилку агресора: «Росіяни, йдучи на Україну, напевне забули, що ми є нащадками славетних козаків, що в наших жилах тече козацька кров. І як 360 років тому під Конотопом було розбито під проводом Івана Виговського більш чисельне російське військо, так само й зараз бригади Територіальної оборони, підрозділи ЗСУ, Нацгвардії, поліції, прикордонників давали відсіч спільно з нашими партизанами, аграріями, підприємцями, лікарями. Кожен, хто міг взяти до рук зброю, хто міг будувати блокпости, загороджувальні конструкції, хто міг зробити «коктейль Молотова» – всі були задіяні з першого дня повномасштабного вторгнення. Я пишаюся, що я українець, що можу щоденно працювати над збереженням нашої територіальної цілісності, над її відновленням і над підтримкою та допомогою військовим».
Присутні в залі, до яких він звернувся, про себе кажуть: ми звичайні люди, які виконують звичайну роботу. Що ж тоді волонтери розуміють під надзвичайною працею, якщо збір допомоги, щоденний пошук необхідного, поїздки до гарячих точок, постійний ризик потрапити під обстріл для них буденність?
Початок
– …Альо, добрий день. Пам’ятаю… Цього вам ніхто не вирішить… Ні, каски буде міністерство видавати. Приїдете туди, там дадуть, ще ніхто без каски не воював… Ми таким не займаємося. Це не наш профіль…
– Чого бабський? Хлопці назвали, ще в 2014 році. Приїхали якось із передової, спілкувалися тут, і вони кажуть: «Придумайте собі назву. А то ми називаємо вас бабським батальйоном, а воно якось не звучить». Я вийшла на загал, кажу: «Треба терміново назву придумати, а то називають нас отак». Усі: «Ха-ха! То хай так і буде!» Так на «ха-ха» і назвалися. Єдине, вже при офіційній реєстрації наполягли, щоб добавили «тил», ми ж у тилу захищаємо. Тому й вийшло – «Бабський батальйон. Тил».
В інтернеті мене постійно за цю назву пісочать: от не наше слово, лайливо звучить. Не знаю, може, для когось і лайка, а для нас це як заклик до дії, якщо треба щось терміново робити, щось хапати, кудись бігти, допомагати… Кажу: ні, ми так названі з 2014-го, хай так і буде…
Порожніми сходами піднімаюся до порожнього ніби поверху. Одні двері відчинені, й зазираючи, чую: «Заходьте!»
Голос лунає з-за шаф, що розділяють чималу кімнату на дві зони. Передня, з диваном і малюнками на стінах, «наша фотозона», – пояснить потім Валя. Її знаходжу за столом у другій зоні, судячи з усього – штабній і їдальні одночасно. Тут на столі телефон і папери, в бік зсунуті чашки та якісь продукти. Поки розмовлятимемо, разів зо три приходитимуть люди: чаю ще не пили? Бачитимуть, що Валя зайнята і киватимуть: ага, ми пізніше.
Сюди вона прийшла 24 лютого о сьомій ранку.
– …І зрозуміла, що я не одна така, таких «потєряних» багато прийшло. Спочатку п’ять-шість, потім десятеро, потім уже в кімнаті не вміщаємося… «Вищого» керівництва не було ніякого – що робити, як діяти? Зв’язалися з Теробороною. Перші блокпости, мабуть, повністю ми опоряджували. В коридорі нитки повісили – сітки робити. «Кікімори» потрібні – одну кімнату під це…
У ті дні тут збиралося до чотирьохсот людей. Хоча російська танкова колона вже першого дня війни пройшла містом, на щастя, – транзитом; хоча з різних боків насувалися окупанти, тут збиралися ті, хто знав: місто не здаватиметься і не здаватимуть його вони, – яке б там керівництво де не було.
Валентина Андріяшева лідеркою не значилася, останні роки навіть не мала місця роботи. «Домогосподарка», – сміється. Господарство немале, тож трудилася на родину. Та потім настав момент, коли зрозуміла: треба робити більше, бо прийшла війна. І якщо хтось її початок відраховує з 24 лютого, то для Валі вона почалася у 2014-му і тривала всі ці роки, без самообману, без вдавання мирного благополуччя, з розумінням того, що ось у цю мить десь там ворог стріляє у наших хлопців.
Одна річ – розуміти, інша – робити конкретні речі. Що саме? До чого докласти руки їй? Після Іловайської трагедії часто сиділа у Фейсбуці й одного разу наткнулася: потрібні маскувальні сітки. Радилася, проштудіювала купу сайтів, щоб зрозуміти, як сітки виготовляються.
– Так ми почали працювати, і з тої пори не закінчуємо. У мене вся сім’я волонтерить – і чоловік, і батьки, он дочка тільки пішла, допомагала тут.
– Ви їх надихнули?
– Скоріше поставила перед фактом. Прийшла й кажу: треба сітки маскувальні робити. Зараз у дворі будемо щось влаштовувати, – думала, вдома цим займатимемося. Тато зразу планку якусь знайшов. Але потім побачила наплив людей…
9 вересня ми зустрілися з Олегом Хібарним із Фонду підтримки підприємництва. Він зразу сказав: потрібне приміщення. І нам віддали ангар. Спочатку, як почали плести, була нитка 13 метрів, потім дві по 48… То була колективна творчість, вчилися на ходу. Перші сітки дуже важкі були, бо ми кожен квадратик заплітали. Такий був спосіб в’язання, років півтора ми ним працювали. Але витрати матеріалів шалені, ще й сітка важезна. Потім трохи полегшили її: подивилися, як люди роблять, внесли своє. А зараз уже процес налагоджений. Стараємося, щоб матеріалу було якомога більше. І секондхенд беремо, і обрізки нам звідки тільки не привозять – і з Києва, і з Охтирки, хоч вони там свої сітки плетуть. З усієї України везуть, бо ми й плетемо – для всіх.
У відведеному ангарі підлатали дах, зробили опалення, власне, привели в нормальний стан. Та їх звідти «попросили», відправили в одну зі шкіл. Суперечок при цьому було багато, Валя боялася, чи помістяться вони в новому приміщенні. Та гарячий 2014 рік минув, місяць за місяцем наплив помічників ставав меншим – ніби ж і не війна. Тим часом Валентина з командою отримували запити і знали: треба працювати.
Врешті волонтеркам виділили місце у приміщенні, де вони й тепер. Давно не ремонтоване, неприглядне, воно стало місцем активних боїв тилового батальйону – за те, щоб забезпечувати воїнів усім необхідним.
– … Альо, добрий день. Можна пізніше? – Валя повертається до чоловіка, який, зайшовши, кип’ятить чайник. – Це з приводу маскувальних сіток – у Харків. Може, ти поговориш?
Віталій заперечливо махає рукою: сама говори!
– Отак і живемо, – вже мені усміхається Валя.
Родина
– Привіт! Ви ще чаю не пили? – літній чоловік заходить у «офіс» за шафами.
– Трішки почекайте, будемо пити. Це ось журналіст у нас.
– Добре, хай про нас знають…
– Дзвонять нам багато. Після 24-го стільки дзвінків було… Нічого ж немає, воювати йшли в гумових чоботях… Ми з чоловіком по всіх блокпостах їздили розвозили взуття. Добре, що у нас люди такі. Ті, хто має магазини, просто відкривали і віддавали усе, що у них було чоловічого…
З нею завжди були рідні. Тато з мамою ходили на перші важливі зустрічі. Чоловік Віталій, у якого був магазин, закрив його і працює тільки на волонтерський центр. Донька – теж соратниця по батальйону.
– …Гроші, щоб прожити, ми заробляємо, – пояснює Валя, – господарство ж є, то курей продамо, то фрукти…
Тобто, уточнюю, у родині ніхто не опирався її планам волонтерити? Та яке там опирався! – тільки рукою махає Валя.
Донька в 2014-му все бігала на місцевий Майдан і рвалася їхати на Майдан до Києва. Валя ледве стримала. Коли прийшла весна з загарбанням Криму та Донбасу, у родині знову почалися збори.
– …Уявіть, мій тато, вже літня людина, з купою болячок, разом із донькою пішли записуватися воювати! Добре, що їх послали. Сказали, що такі вояки не потрібні. Я доньці доказую: куди б ти йшла, ти ж тільки заважати будеш! Вона мені: не буду.
Тоді батькові, Івану, було 67; доньці – 18. Вже цього року, коли на Тимірязівці, неподалік них, стояв блокпост, батька мусили весь час пильнувати. Щойно починалася стрільба, його, каже донька, хоч прив’язуй, – біжить воювати; кілька разів забирали з блокпоста.
– Розумієте, от є відчуття, що ти українець. І ти винен країні, а в першу чергу – винен собі. І треба зробити так, щоб ти жив спокійно, щоб їздив куди хочеш, щоб міг розмовляти цим же суржиком – я так завжди розмовляю!
У нас удома завжди був суржик. Дід як переходив на російську – то були дуже дивні обороти, буває, так сходу й не розбереш.
Вони – корінні. Батько – з хутора за Тимірязівкою, мама – з Тимірязівки. Мамина мама, Валина бабуся, була з Курська, а дідусь – із Низів. Так і говорили, на суміші. Татові батьки – з одного села, і бабуся, й дідусь, ті більше спілкувалися українською.
Валя добре пам’ятає школу, перші класи, коли у них української мови не було зовсім. Вчителька все розповідала, що приїхала з Алма-Ати, і відразу пояснила їм, що «етого птічьєго язика ми учіть нє будєм». «Така… цікава була», – толерантно характеризує Валя. Та коли прийшли в четвертий клас до професійної вчительки, виявилося, що рівень їх знань із мови підпадає під категорію «жах» – діти не знали українських літер…
Виробництво
– Валю, – нахиляється до неї чоловік, який зайшов, голосно привітавшись, зразу видно – добрий знайомий, із завсідників, як з’ясовується з розмови, з тероборонців, – гідрогелевий пластир треба.
– Не знаю, що це таке. Зараз запишу, будемо шукати.
…Вирушаємо «на екскурсію». У цій кімнаті літні чоловіки, один плете сітку, інший – деталі до «кікімори».
– Як це ви робите?
– Дивіться…
Навчитися плести не важко, впевнена Валя, «три секунди, і людина вже буде плести». Але спершу треба контролювати, бо відволічешся, а волонтер без досвіду, глянь, уже червону нитку вплів. Треба вирізати, заплітати нову.
Кольори підбираються по сезону. Влітку – більш яскраво виражений зелений, восени – жовтий, сірий. Взимку білий, хоча, наголошують спеціалісти, чисто білого не можна в’язати, треба додавати, що був брудно білий.
– Перш ніж починати займатися маскуванням, треба хоча би в інтернеті щось про це прочитати. Бо ось є колір мурена, як на мене, – такий собі рожевий, а він широко використовується у маскуванні. Й якщо піщані ґрунти, то танки фарбують у мурену, і вони повністю зливаються з місцевістю. Вважається, що найкращі кольори для маскування – це мурена й олива, світла і темна.
Заходимо на склад, тут – готові речі. В іншій кімнаті – обрізки, для роботи. А тут що?
– А тут наші «кікімори»!
Чотири поважні жінки тільки усміхаються – звикли!
– З 2014-го займаємося цим, плетемо і сітки, й «кікімори», – розповідає Наталія Паніна й представляє своїх подруг. – Оля з 2014 року, друга Оля недавно тільки підійшла. Женя наша теж із 2014-го. Допомагаємо армії.
В основному вдень тут пенсіонерки. Хоча пані Наталя працює на Хімпромі, тут – у вільний час. Часто приходять співробітниці трьох навколишніх дитсадків; студенти прибігають, десь чоловік 50 більш-менш постійних… А в березні «перенаселення» було, зате сітки «вилітали», ніби млинці зі сковорідки.
У коридорі розвішені дві сітки, що частково вже перетворилися на маскувальні. А у кімнаті, куди заходимо, – цілий гурт жінок. Вздовж стіни теж в’яжеться сітка, за столами нарізають тканину для роботи.
– Ви бачили? – з порогу запитує Валентина. – В їхніх соцмережах знайшла, вони запозичують наші методи в’язки сіток, кажуть, що у ворогів, тобто у нас, сітки кращі!
– Та звичайно, кращі, – підтверджують жінки.
Очолює цю бригаду Світлана Ревякіна. Так вийшло, пояснює. З 2014-го вона просто в’язала. А коли цієї весни команда розділилася – транспорт не ходив, добратися до штабу було важко, тому почали працювати в мікрорайонах, – виявилося, що таких спеціалістів, які б знали процес виготовлення від початку до кінця, дуже мало.
– Там же треба було працювати цербером, – коментує Валя. – Бо треба швидко організувати, налагодити всю роботу. А дівчата і ящики з бутербродами хлопцям возили, і готові сітки доставляли… Обсяг великий, треба керувати.
– А у вас досвід керівної роботи? – запитую у Світлани Павлівни.
– Звичайно, – сміється вона. – Я, по-перше, вчителька, а по-друге, у мене троє дітей і шестеро внуків.
Що ж, недарма говорять: якщо навчився керувати трьома людьми, зможеш керувати і трьома тисячами. А що ж викладала вчителька?
– Російську мову й літературу.
Дивуюся її чудовій українській, нетиповій для викладача російської філології.
– Та я ж тут живу, – дивується моєму здивуванню Світлана. – Коли жила декілька років у Казахстані, розмовляла російською. А вдома – це вдома. Крім того, у мене ж іще одна організація є, «Меморіал» – у мене ще люди.
Бабський батальйон сьогодні – ціле підприємство, що випускає понад 40 найменувань продукції: сітки, «кікімори», маскувальні костюми «зайчики», форму, термобілизну, шкарпетки з флісу… А ще – прапори. Зараз почали працювати на Луганськ і Донецьк. За час війни вже зорганізувалися, немає невизначеності перших днів. Українські сіточники створили свій сайт, через нього звіряють замовлення – щоб не «задвоюватися», щоб контролювати виробництво. Зараз це дуже складно, лінія оборони велика, всі наші, всіх треба прикрити сітками. А ще ж – блокпости…
Тому мають і великий гурт надомних працівниць. Тут усе розкроюють, роздають швачкам, а потім забирають готову продукцію.
Загалом команда дивовижна в своїй різноманітності. Вирішуємо з Валею, що без згоди прізвищ не називаємо.
– …Моє можна, – усміхається. – Моє там на російських сайтах іще з 2014 року, як «пособніци фашистов». А люди у нас різні. Є вчителі, є дівчинка, яка танцює на пілоні. Альона танцівниця, у нас вона організовує другу зміну. Світлана Павлівна відповідає за денну. Віталія – юристка (судовий виконавець, – підказує чоловік). Вікторія – за бухгалтерію, за папери відповідає. Віталій і Гена «буржуйки» роблять; це у нас нове – з цього року. Бо ж таки бабський батальйон, раніше цим не цікавилися.
Неля Яківна у нас дуже активна, займається скандинавською ходьбою, недавно перші місця зайняла на змаганнях. Правда, зараз у неї інфаркт трапився…
Тетяна Дмитрівна – начальник швейного цеху, всі ці роки займається кроєм. І якщо є рулон тканини на 50 метрів, то у декого виходить із нього 80, 90 трусів, а у Тетяни Дмитрівни – 113. Тобто максимально, жоден шматочок не пропадає. Вона пенсіонерка, а раніше мала своє ательє. Причому довго була військовою швачкою, ще у Німеччині, у НДР служила…
Всі ці місяці вони працюють без вихідних, лише останнім часом можуть дозволити собі не виходити у неділю. Батальйон – він і є батальйон.
– Валю, а які жестянки можна для свічок узяти? – лунає від дверей.
– Там на першому поверсі, де готові свічки складені, там і жестянки є! Беріть з-під котячого корму, вони зручніші – їх обрізати не треба!
Переможемо!
– …Я їм кажу: треба взяти шматок цеглини, та дивіться – білу беріть, і вставити між треком і «лінивцем», – розповідає літній тероборонець. Бо ж де люди приходять-ідуть, там хтось із кимось зустрічається, хтось щось пригадує, починають розповідати історії – центр він і є центр.
– …А вони мене питають, – продовжує чоловік. – Ну, трек ми знаємо. А що таке «лінивець»? А я й кажу: ну, ви ж взяли шматок цеглини? От залазиш на їхній танк і стукаєш у броню, росіянин вилазить на стукіт, а ти його питаєш, де у них «лінивець». Тут вони почали сміятися, зрозуміли нарешті, що я їх «розводжу»…
– …А ми тоді 24-го вирішили переночувати в селі, потім виїжджаємо, а ще собака в машині, аж раптом – ідуть росіяни, величезна колона! Ми задом-задом…
– Зараз головні проблеми – з логістикою. Наше Міноборони звітує, що вже всі одягнені, а насправді мерзнуть. Мокрота страшна, а їм видали по одному комплекту одягу. Вийшов, пів години повоював і вже мокрий. А ще ж і рветься… Добробати – це взагалі біда… Он якось із Могриці подзвонили: нічого немає, дайте нам усе, бо ні поїсти, ні взутися.
– Та все залежить від начальника – як зуміє організувати, так і буде. Бо одні приходять: дайте, а другі кажуть: може, вам щось привезти, у нас всього достатньо…
Буденний день Бабського батальйону…
На порозі продовжуємо розмову. Валентина Андріяшева і Світлана Ревякіна ще пригадують деталі волонтерської роботи, якісь корпоративні жартівливі історії…
– …А що могло бути? Он же казав Арестович, що Суми взагалі в розрахунок не брали, що лінію оборони планували по Ромнам, тобто ми мали б залишитися в тилу росіян. Та через таких от ненормальних, як ми, все вийшло інакше…
І справді, дивлячись на них, пригадую вже ніби заїжджену фразу: з ким ті росіяни зважилися воювати? І хіба можна здолати ту енергію українства, що живе в таких людях, у цих от тендітних пані, – не на показ, не декларативно, але – в самому серці?
Алла Федорина, Суми
5.12.2022
