Протягом березня село Льгів, розташоване за двадцять кілометрів від Чернігова, було окуповане російськими військами. Руйнування, обстріли й залякування, відсутність зв’язку, ліків і елементарної медичної допомоги – те, що принесли з собою війська агресора й що льгівці мужньо витримували весь цей час. Через тиждень після приходу росіяни привезли в село невідому жінку без документів й покинули в одному з дворів. Врятувати їй життя змогло тільки те, що дві місцеві мешканки наважилися взяти на себе відповідальність, прооперувати поранену та зашити рани.
«До нас прибіг чоловік і сказав, що у двір до сусідів Галини і Василя росіяни привезли тяжко поранену жінку. Треба щось робити, каже, інакше вона помре», – згадує Інна, мешканка села Льгів, про події 8 березня.
На той час у Льгові вже тиждень стояли окупанти. В останній день лютого в селі побачили підозрілу білу автівку, яка ніби вивчала місцевість, а невдовзі прийшли й російські військові.
«Зайшли в село 1 березня. Напередодні ввечері в Левковичах розстріляли 4-х чоловіків. Коли вони заходили, я почула гул на вулиці – ніби щось важке їде. Відтулила на вікні портьєру – і бачу танк, а його дуло повертається просто на мене. Може, зреагували на рух. Я трохи не впала, – продовжує розповідь Інна. – Зразу вони поїхали в ліс. Тоді ще був зв’язок, тому люди подзвонили і передали нашим військовим, де вони. Наша артилерія попрацювала – і тоді вони прийшли в село. Почалися обшуки по домівках, лазили навіть по шафах, все вигрібали, обшукували людей. Селилися у хатах, які їм підходили. Виганяли навіть сім’ї з дітьми, якщо хата, як вони казали, мала хороше розташування – щоб їм з неї все було видно. Електричні стовпи позбивали танками. Зв’язок зник, ми ніби лишилися самі по собі».
Поранену, всю в крові, жінку привезли в село 7 березня й залишили під хатою Василя Кузьмича зі словами «хотітє – лєчітє, нєт – пусть уміраєт».
«Коли я прийшла і її побачила,.. – слова пані Інни перервали сльози. – На ній не було живого місця, вся страшно побита осколками, просто одна відкрита рана. Виявилося, крім численних осколкових поранень, у неї ще рана просто під грудьми. Її треба було рятувати, бо вона би так довго не протрималася».
У Льгові медичного працівника немає, на приїзд «швидкої» в село, окуповане росіянами, розраховувати не доводилося. Інна працює перукарем, має багаторічний досвід догляду за хворою мамою, потім – татом, але витягти кулю й зашити рану не змогла б. Єдиною, хто на такому розумівся, у селі була її сусідка Антоніна – лікар-ветеринар.
«Ми з Інною живемо по сусідству, але тоді я перейшла на інший край села до мами, – розповідає Антоніна. – Аж 8 березня мені кажуть: треба подивитися поранену. Я пішла – а в неї осколки по всьому тілу! І глибока, але, на щастя, чистенька рана від кулі. Я розуміла: якщо кулю не витягти і не зашити рану, то вона просто помре! Ми поміряли тиск, температуру – вона дуже слабка була. Пізніше дізналися, що росіяни її в такому стані весь день 7 березня за собою возили, всю в крові й брудному подертому одязі. У пальто самі дірки, а було холодно – початок березня. Це просто диво, що вона трималася», – розповідає Антоніна.
І жінки наважилися: вирішили, що Антоніна оперуватиме, а Інна їй допоможе.
«Це ж людина, така відповідальність! Але де було взяти медика, хто б до нас тоді приїхав? Вона би просто померла. Мій чоловік наше рішення підтримав – і ми зробили, що могли. Спочатку шукали по селу знеболювальне й антибіотик. У кого що було: рифаміцин, щоб присипати рану, йод. Зі знеболювального – тільки димедрол і анальгін… Коли почали, я скрутила рушник – тримайте, кажу, зубами, бо буде дуже боляче», – згадує Інна той момент. Згадує і те, що жінка кричала від болю, здавалося, на все село.
«Я добре знаю, як у тварин все влаштовано: коти, собаки, корови. А тут витягати кулю з людини,.. – говорить Антоніна. – Було страшно – і не так щось неправильно зробити, якщо антисанітарія! Думали про те, що людина просто помре, якщо ми не наважимося. Особливого вибору не було. Я сходила за інструментами, вони лежали вдома, якраз теж продезінфіковані. Ми все обробили й почали. Рана була глибокою, куля дуже важкою – дістати її затискачем не вдавалося, довелося просто руками. Обробила краї, зашила. Потім подіставала осколки, де дуже глибокі рани – зашивали. На спині вона не дала нам обробити рану, дуже кричала. Взагалі говорила, щоб ми її лишили. Через те, що не змогли добре обробити спину, потім із тією раною почалися проблеми».
Відтоді навідувалися до Тані (коли жінка прийшла до тями, дізналися, що саме так її звуть) щодня: потрібно було перев’язувати, потім – зняти шви. Та й навіть вмовити поїсти чи рухатися було непросто.
«Ми виламали дошку в паркані й бігали городами, бо росіяни сказали, що як побачать когось двічі на вулиці – розстріляють, – пригадує Інна. – Могли зупинити, поставити на коліна, руки за голову – куди йдеш і навіщо? Могли обшукати. Від такого було страшно й гидко, тому ми й бігали городами. А вони стріляли нам просто під ноги. Чудово знали, куди й чому ми ходимо, бо всім було відомо, що в тій хаті лежить поранена, самі ж її туди і привезли. Але все одно стріляли, а ми все одно бігали. Спочатку Таня відмовлялася їсти й навіть ворушитися. Я й кажу їй: у вас діти, ви не померли на дорозі від кулі і холоду, то тепер просто не маєте права померти, мусите жити. І так по ковточку вона почала пити бульйон, а потім і їсти. Коли вмовляли її, коли лякали, що не будемо навідуватися, якщо не їстиме. Вона почала рухатися, оживати, трохи розповідати».
Коли Таню привезли, при ній не було документів. Вже пізніше дізналися, що вона з сусідньої громади з села Кувечичі. Того дня, коли її поранили, вони їхали в Чернігів у лікарню.
«На дорозі лежали гілки. Машина зупинилася, Таня вийшла, щоб їх прибрати. Почався обстріл, – розповідає Антоніна. – Чоловіка вбили, а її поранили. Вона лежала просто біля машини, коли під’їхали росіяни. І якось так сталося, що вони вирішили її забрати. Цілий день возили, напівживу, з собою, перекладали з машини на машину. А ввечері привезли у Льгів».
Таня залишалася у Льгові ще три тижні – до деокупації. Потім повернулася додому, але зв’язку зі своїми рятівниками не втрачає. На жаль, рана на спині, яку так і не змогли обробити Інна й Антоніна, дає про себе знати, осколок залишався там увесь цей час.
«День, коли нас покликали до сусідів подивитися поранену, я ніколи не забуду, як і той час, коли ми бігали городами, щоб віднести їй трохи бульйону чи сиру, а ззаду чули постріли, – насамкінець говорить Інна. – Кажуть, коли людина має все – вона нічому не навчиться. Ми мало все не втратили. Але ми живі, життя врятоване, ворог змушений був піти, рани поступово загоюються, а в аптечці про всяк випадок лежить запас антибіотиків».
Макарець Юлія
01.08.2022
Матеріал підготовлений у рамках проєкту Local Media Support Initiative, що реалізовується УКМЦ за підтримки International Media Support IMS
