Російська агресія принесла в Україну руйнування і страждання, повністю порушивши звичний ритм життя мільйонів українців. І навіть припущення, що це когось може не стосуватися, вмить зникає після обстрілів, окупації, перебування в укриттях чи вимушеного виїзду зі свого дому. Війна невпізнавано змінює життя цілих поколінь.
Ічнянщина перебувала в окупації понад місяць, за цей час загинули 26 місцевих жителів, 22 з яких рашисти розстріляли.
Село Крупичполе Ічнянської громади – одне з сіл, що постраждали від російської армії. Населений пункт став транзитним для російських військ на такому бажаному для них шляху до Києва. У селі розташовувався ворожий блокпост, постійно рухалася важка військова техніка. Зараз в’їзд до села нагадує декорації для зйомок фільму катастрофи – ось тільки це реалії, сповнені воєнних жахів.
Не обійшлося в Крупичполі без розстрілів мирних жителів та руйнування будинків. Буквально на другий день війна змінила життя багатодітної родини Лілії Коваленко, позбавивши житла. Змінилося життя й матері та бабусі молодої жінки.
Баба Надя
Пані Анастасію Бабич застаємо на подвір’ї. Сиділа на порозі і зраділа, що онука зайшла провідати. Її налякав літак, бабуся дивилася в небо і непокоїлася, чи то свої літають.
Лілія знайомить нас і говорить, що бабусю звуть за паспортом Анастасія, але чомусь в селі її завжди кличуть баба Надя. Бабуся поважного віку – 89 років – мешкала в будинку разом із донькою та її сином.
«У чужу хату пішла жити, бо в своїй не можна», – говорить баба Надя.
Донька лишилася, бо господарство є: кози і кури. А бабусю після пошкодження будинку пустила пожити до себе односельчанка.
Старша жінка з болем і страхом згадує, як до них у хату залетів ворожий снаряд.
Наприкінці лютого ворожа колона зупинилася під двором. І нічого не передбачало біди, аж раптом, за її словами, у вікно влетіла «купа вогню». Баба Надя вважає, що то Бог допоміг, що не виникла велика пожежа й ніхто не загинув. Всі, хто був у хаті, тікали через вікно на город.
Свого часу жінка пережила Другу світову війну. Говорить, що коли зайшли німецькі війська, їй було 8 років, а коли вже територію Чернігівщини звільняла радянська армія – 11.
«Тоді такого не було. Селом проїхали німецькі війська, і все, хоча встановили свою владу», – зазначає баба Надя.
Ще вона згадує, що на початку війни її батька забрали до війська, і жодного листа родина від нього не отримала. До цього часу вважається, що він зник безвісти.
Бабуся бідкається, що тепер невідомо, як жити, і це ж треба, щоб знову в Україну прийшла війна. Говорить, що ця війна стільки горя принесла в село: і будинок онуки згорів, і їх житло пошкоджене, і розстріляли автомобіль із жителями сусіднього села, і вбили односельчанку.
Місцеві говорять, що мешканка Крупичполя йшла городом і говорила по телефону (за іншою версією – світила собі дорогу ліхтариком в телефоні), рашисти її побачили і розстріляли. Декілька днів після цього тіло вбитої жінки не дозволяли поховати.
Лілія та її 8 дітей
На питання про те, як вони пережили воєнні дії, жителі Крупичполя відповідають: подивіться на в’їзд до села. Окупанти зруйнували кілька приватних будинків, з яких причин – невідомо.
Вщент зруйноване житло багатодітної родини Коваленків. Лілія приїхала поспілкуватися з нами велосипедом, говорить, що великою сім’єю живуть зараз у чужому будинку. Як відновлюватимуть власний, невідомо, бо для цього потрібно багато коштів.
Будинок родини Коваленків рашисти знищили 26 лютого ввечері. Коли в село зайшла колона ворожої техніки, вони розмістилися навпроти будинку на відкритій ділянці. Лілія згадує, що російські військові заходили й просили напитися води. Агресії ніби не виявляли. Ще й сказали їм, що в родині є маленька дитина. Коли шумно працювала техніка, просили вимкнути, щоб не будили дитину. Наймолодшому синові Лілії в серпні виповниться тільки два роки, старшій доньці – 16 років.
Як згадує Лілія, того вечора дитина заснула, до доньки прийшов хлопець і вони були в кімнаті, що ближче до вулиці. Жінка говорила по телефону. Аж раптом з вулиці почулася гучна стрілянина. Хлопцю, який був у кімнаті з донькою Лілі, поранило ноги. Усі почали тікати. Рятівним теж виявилося вікно на город. І поранений хлопець ніс найменшу дитину. Жінка припускає, що в стані шоку він не відчував болю. Вже потім його рани обробили й перебинтували, надали необхідну допомогу.
Лілія згадує, що всі були дуже перелякані, тікали в чому були, шукати одяг просто не було часу.
«Якби більше людей було у великій кімнаті, то невідомо, чи вижили б, а так нас захистили піч та двері», – зауважує.
Родина тікала на свиноферму, подалі від вулиці – в бік лісу. Обстріл продовжувався.
Будинок зайнявся… Нічого від нього не лишилося. Пізніше на згарищі знайшли тільки великі гільзи від снарядів.
За деякий час забігли до сусідів узяти дитячі речі. У них топилася груба, а в будинку нікого не було – вони залишили свій дім.
На ранок наступного дня біля будинку Коваленків жителі Крупичполя побачили повністю згорілий автомобіль, а в ньому – тіла двох жителів сусіднього села. Чоловіки їхали до Крупичполя і нібито не зупинилися на блокпосту. Їх автомобіль розстріляли впритул, ймовірно, внаслідок цього й загорівся будинок багатодітної сім’ї.
Лілія говорить, що жити тепер складно – невідомо, як буде з житлом надалі. Та ще й чоловік наразі залишився без роботи.
Молода жінка привела нас на згарище свого будинку. Родина залишилася без нічого. У мирний час облаштовували своє життя, мали плани – і все в один момент зруйнувала війна. Хоча, говорить, найбільше щастя, що всі залишилися живі.
Мати Лілії
З матір’ю Лілії Коваленко – Ніною Яцук зустрічаємося після розмови з багатодітною мамою та її бабусею. Жінка говорить, що пережила жахливі миті у своєму житті.
Коли побачили, як горить хата Лілі, пані Ніна городами бігла до будинку і дуже кричала, ридала. Бо думала, що всі – Ліля, її чоловік та вісім онуків – загинули. Та нікого не побачила ані в будинку, ані біля нього.
Пані Ніна розповідає, що випустила з господарчої будівлі в Лілі кіз та порося, яке втекло й не повернулося.
Зараз жінка з братом Лілії займаються господарчими справами, трохи лагодять хату, відновили ворота в дворі, по яких також проїхала російська військова техніка. Вона показує вікна, закриті поліетиленовою плівкою, наскрізні дірки в стінах будинку, що залишилися від обстрілів. Ніна Яцук теж не знає, як жити в такому пошкодженому будинку восени чи взимку. Адже влітку ніби ще й нічого, але коли почнуться дощі чи холод, буде складніше.
Староста Крупичполя Юлія Чайка говорить, що родина Коваленків – звичайна сільська сім’я, де виховують 8 дітей. Троє дітей – дошкільнята, інші до війни відвідували школу, пізніше навчалися онлайн. Зараз у селі намагаються допомогти цій родині – одягом, продуктами, дитячими іграшками. Ось тільки питання із новим помешканням для них залишається відкритим. У громаді працювала комісія щодо визначення завданих внаслідок російської агресії збитків і вартості зруйнованого майна, але як відшкодовуватимуться втрати, наразі невідомо.
Ірина Синельник, м. Чернігів
21.07.2022
Матеріал підготовлений у рамках проєкту Local Media Support Initiative, що реалізовується УКМЦ за підтримки International Media Support IMS
