Відпустка виявилася евакуацією. Олена Звягінцева розповіла, як це – в одну мить із туристки перетворитися на біженку

Війна для Олени Звягінцевої з Миколаєва почалася вісім років тому, коли її чоловік став добровольцем першої хвилі. Подружжя неодноразово обговорювало, що робитимуть у разі, коли бойові дії дістануться рідного міста. Проте в 2022-му Олена вперто не хотіла вірити, що війна справді може початися, і чекала на чоловіка 25 лютого, коли в нього мав завершитися черговий дворічний контракт.

Водити разом сина до дитячого садочка і на карате, влаштовувати недільні сніданки в кафе сім’єю, подорожувати – ось про що мріяла жінка в очікуванні на чоловіка. Який, втім, не тішив себе ілюзіями.

«Костя почав говорити про «повномасштабне вторгнення» в січні. Спочатку я буквально закривала вуха і просила не псувати мені вихідні», – каже Олена.

Олена Звягінцева розповіла Українському кризовому медіа-центру про свою випадкову евакуацію, волонтерство у Польщі, пошуки себе в новій країні і про те, як це – жити і не знати, коли повернешся.

«Коли окупанти б’ють, вбивають, ґвалтують у підвалах – я все це приміряю на себе»

Олена – молода жінка з амбітними намірами. Народилася в Миколаєві, тут минуло шкільне і студентське життя, тут вийшла заміж і народила первістка. Багато подорожувала, але не мріяла про інші міста. Можливо, тому, що точно знала: у випадку наближення війни їй доведеться покинути Миколаїв.

«Ми роками обговорювали, що будемо робити, якщо війна дійде до Миколаєва. І я завжди знала, що мій варіант – їхати і рятувати дитину», – розповідає жінка.

Про напад росії на Україну Костянтин, чоловік Олени, почав говорити в січні.

«Спочатку я буквально закривала вуха і просила не псувати мені вихідні», – згадує жінка.

Вона мала улюблену роботу, як копірайтер допомагала розвивати соціальні мережі власникам бізнесу, створила жіночий клуб, де мала цікаве дозвілля з подругами. Син Ярослав відвідував заняття з карате.

«Потім повірила і злякалась. Складала і розкладала одяг, перевіряла документи, намагалась переконати батьків», – провадить далі Олена і додає, що батьки так і не повірили їй.

Вони продовжували жити своїм життям і планувати закордонну подорож до сина, яку скасували через пандемію коронавірусу ще в 2020 році й ніяк не могли здійснити пізніше.

«Мама з татом придбали квитки на літак до Польщі ще в грудні. Там вони розраховували бути з 20 по 27 лютого, – згадує жінка. – Дати обирали навмання, керуючись найнижчою ціною».

Для Олени така подорож батьків означала, що їй доведеться залишитись у місті без чоловіка, батьків, автівки і зі своїми страхами в очікуванні війни. Про війну ілюзій Олена не мала. Вона знала, що окупанти б’ють, вбивають, ґвалтують, а жити в окупації сім’я військового не може.

«Просто сиділа в кафе, розмовляла з подругами, а напруга в моїй голові зростала. В якийсь момент встала, поїхала зробила бустерну вакцину і одразу купила квитки на літак», – згадує Олена, як вони з сином приєдналися до батьків за 9 днів до початку подорожі.

«Вчу сина кататись на ковзанах, а всередині мене – величезна прірва»

23 лютого Олені зателефонував чоловік і попросив затриматися в Польщі ще на тиждень.

«Він сказав, що йому не подобається ситуація. А я заперечувала і мала намір повертатися 27 лютого до Миколаєва», – згадує жінка.

На наступний день, 24 лютого, Олена з 5-річним Ярославом, батьками та братом запланували поїздку в Закопане.

«І ось ми сидимо вранці 24 лютого – що робити? Вдома війна. Тут ми маємо звільнити орендовану на 4 дні квартиру», – згадує своє розгублення жінка. Все ж таки вони вирішили не відмовлятися від своїх намірів і поїхали в гори.

«Рухалась ніби на автопілоті. Читала новини і боялася відвести погляд хоч на хвилину. А в сина ж тут гірський курорт, він хоче, щоб йому купили льодянку і катали з гірки, щоб вчили стояти на ковзанах. І ось вчу, катаю, а всередині – величезна прірва. Плачу від страху, бо чоловік там не спить дві доби і приймає новобранців. На Миколаїв летить десант. Під Херсоном у знайомої розстріляли батька на цивільній машині, а мама полями бігла додому в село. А навкруги гори та курорт…»

За два дні Олена з батьками повернулись до Кракова і оселились у брата.

«Орендувати квартиру, платити за перший і останній місяць – це що? Залишатись протягом двох місяців у Польщі ми не планували», – розповідає Олена, як вони з сином, батьками, дорослим братом, а згодом ще й евакуйованою кішкою мали намір жити разом тиждень, а прожили три місяці в кімнаті площею 12 м².

«У самому серці Кракова один вигукує: «Слава Україні!» – і сотні відповідають: «Героям слава!»

27 лютого Олена мала з сином повертатися до Миколаєва, а опинилася на першому мітингу на підтримку України в польському Кракові.

«Ми йшли по центру, скандували, плакали, стояли під російським посольством», – розповідає, як мітинг об’єднав українців і поляків, як вже незабаром Краків перетворився на один із потужних волонтерських центрів.

Олена вирішила не залишатись осторонь, а стати волонтеркою.

«Ходила шукала де можна допомогти, і знайшла це місце – працювала на волонтерських засадах на складі з гуманітарною допомогою. А потім подруга привела мене в пункт разової ночівлі на вокзалі, і декілька днів я працювала там перекладачкою».

Жінка розповідає, що поляки самі добре поралися з тим, щоб нагодувати українців. Її задача була дізнаватися, коли біженці з України планують рушати далі.

«Кожен намагався розповісти свою історію – як він їхав, що залишив удома. Коли у нас звільнялось місце, ми бігли на вокзал і брали когось з людей, хто спав на підлозі».

Олена досі пам’ятає вокзал у Кракові, вщент заповнений людьми, коли дорослим, дітям і навіть немовлятам доводилось спати на ковдрах, які стелили просто на підлогу.

Звичайні люди несли теплий одяг, їжу, спальні мішки, підгузки, побутову хімію та іграшки. Зі слів Олени, згодом Польща оголосила компенсацію 40 злотих на день для людини, яка взяла до себе біженця. На власні очі жінка бачила, як містом з’являлися, наче гриби після дощу, маленькі і великі пункти з гуманітарною допомогою: речі, їжа, побутова хімія та іграшки для дітей.

«Все життя я буду пам’ятати, що для нас зробили поляки», – каже Олена, яка відчула на собі цю підтримку, від слів до матеріальної допомоги.

«Всі можливості стати на ноги у вас будуть»

Минуло вже шість місяців, як Олена з сином та батьками залишаються у Польщі. Їм вдалося евакуювати 83-річну бабусю із селища на Миколаївщині, де були бої. У жінки є багато приводів для того, щоб радіти сьогодні, проте і для хвилювань чимало.

«Не розумію, коли кажуть «не забувайте про війну». Як можна про неї забути? Я прокидаюсь і дивлюсь, коли був в онлайні чоловік, пишу йому, потім читаю новини, потім встаю з дивана. Болить за кожне місто України, за кожного українця!»

Олена розуміє, що повернутися до Миколаєва найближчим часом не зможе, тому налагоджує життя і створює комфорт там, де вона зараз.

«Мені пощастило бути в Кракові з рідними. Вирішила запустити Telegram-канал «Українки в Кракові» для взаємопідтримки і допомоги тим, хто потребує», – розповідає вона.

Наразі майже 2 тисячі українок знаходять там відповіді на актуальні питання, спілкуються і домовляються зустрітися на каву. Олена слідкує, щоб в чаті не було чоловіків, ботів і конфліктів. Нічого з цього немає, але тішиться, що може бути корисною.

«Нам виплатили по 300 злотих на людину разово і кожен місяць виплачують 500 злотих на дитину. Ще була програма ООН – 700 злотих на першого члена родини і 600 злотих на другого протягом трьох місяців», – розповідає Олена про виплати для українців у Польщі. Наразі вона отримує 500 злотих на сина.

«За квартиру ми платимо 2660 злотих на двох з подругою. Проїзний на місяць коштує 150. У приватний дитячий садочок нас взяли з умовою оплати тільки за їжу – 15 злотих на день. Кулька морозива після садочка – 6 злотих. Кава в кафе – 10 злотих», – додає про буденні трати жінка.

Вона підтверджує, що виплат не вистачає, але на це й не розраховувала. Фінансово допомагає чоловік, а ще намагається розвивати власний магазин у мережі. Поки справи кепські, але Олена не втрачає надії. Батько Олени знайшов роботу інженером, а мама працює віддалено – викладає математику в українській школі.

«Зараз, на шостому місяці війни, все ще існує безкоштовне житло – поселять з іншими людьми в одну квартиру, або підселять до поляків, або можуть запропонувати готель десь у маленькому містечку, іноді навіть з харчуванням».

З власного досвіду Олена знає, що легко не буде. Навряд чи в евакуації ви отримаєте умови, які були вдома. Але впевнена, що є дещо важливіше:

«Ви будете жити в безпеці. Всі можливості стати на ноги у вас також будуть».

Павло Єштохін

7.08.2022

Матеріал підготовлений у рамках проєкту Local Media Support Initiative, що реалізовується УКМЦ за підтримки International Media Support IMS