Олена та Євгеній Ковалевські (прізвище змінено) жили в місті Ізюм Харківської області, виховували двох синів, мали роботу, облаштовували свій будинок та були щасливі. 24 лютого Олена, як завжди, прокинулася раніше за всіх, готувала сніданок. Зателефонував 16-річний син Святослав, який перебував у бабусі в іншій частині міста. «Мамо, почалася війна!» – почула у слухавці стривожений голос сина. «Мені подзвонив товариш, його тато у Харкові, там вибухи…»
Олена увімкнула телевізор – у новинах повідомили, що розпочалася «військова спецоперація». Шок, страх, паніка… Розбудила чоловіка, зателефонувала на роботу. Там сказали залишатися вдома.
«Такого жахіття ми не бачили навіть у кінофільмах»
«Увечері 25 лютого ми почули вибухи вже в Ізюмі, – розповідає Олена. – За 800 метрів від нашого будинку вже бомбардували з літаків, працювали «Гради». Почула звук винищувача, зрозуміла, що будуть бомбити. Забігла в кімнату, де спав молодший син, трирічний Даня, обклала його подушками. Почула, що скинули бомбу десь у центрі міста. З’явились перші жертви… Загинули і діти, і дорослі. Ми розуміли, якщо летить літак, буде ще один удар. Скидає бомбу, розвертається, скидає ще одну. Так могло повторюватись по кілька разів. Такого жахіття ми не бачили навіть у кінофільмах.
Старший син залишився у бабусі, а ми з Данею сиділи в підвалі. Було дуже холодно, за їжею доводилося повертатися в будинок. У мене було хвилин 15, щоб розігріти їжу, взяти одяг… Вдень працювали «Гради» і артилерія, вночі – авіація. Цей гул смерті я чую й досі.
Однієї ночі нас накрили «Градами», здригалося все. Ми бачили, як горів сусідський будинок. Російські війська обстрілювали житлові квартали, вбивали цивільне населення. У третій від нашого будинок було пряме влучання, будинок завалився, але Сергій, у якого ми переховувалися в підвалі, встиг витягти з-під завалів сім’ю з семирічним сином. На щастя, вони залишилися живі.
Із 4 березня в місті не стало ні світла, ні води, ні газу. Було пошкоджено водогін, електро- та тепломережу. Магазини, аптеки не працювали, важко було з продуктами. Перервався зв’язок із моїми батьками та сином Святославом. Хоч мама, поки була можливість, постійно мене заспокоювала, що у них все гаразд, щоб я не хвилювалася. Мости вже були зруйновані, і ми не могли до них дістатися. Місто розділилося на дві частини: одна, заблокована окупантами, у Харківському напрямку, інша, в Донецькому – підконтрольна Україні. З окупованої частини вже неможливо було виїхати, росіяни розстрілювали евакуаційні автобуси. Ізюмчани потребували допомоги. Їжу людям волонтери розвозили під обстрілами».
Євгеній вирішив відвезти дружину з сином до своїх батьків у село Петрівське Балаклійського району. «Тільки приїхали до батьків, як туди зайшла колона російських танків та бойових машин, – згадує Олена. – Розпочалися страшні обстріли, безперервний гуркіт, мабуть, були задіяні всі види зброї. Тож ми і там весь час сиділи в підвалі. Щоб не травмувати і не лякати сина, розповідали, що на вулиці – грім і дощ, тому не можна вийти з укриття».
Мололи кукурудзу і пекли коржі
«З продуктами було складно, – згадує той період Олена. – Всі магазини були розбомблені. Свекор молов кукурудзу на крупу, з якої просіювали борошно і на вогнищі готували кашу та пекли коржі. Але й із цим був дефіцит. Коли Даня набирав у руки зерно кукурудзи – боялися, щоб не розсипав, берегли кожну зернину. Розуміли – потрібно вивозити дитину в безпечне місце. І коли російські війська відступили до Балаклеї, ми вирішили пробиратися до Лозової, щоб потім дістатися до Полтави – там мешкали наші друзі. Ми розуміли, що це дуже ризиковано, але й залишатися на місці далі було неможливо. Рано-вранці, поки земля ще була мерзла, виїхали полями. Нам вдалося прорватися».
Із квітня по липень родина мешкала в Полтавській області, за 30 кілометрів від Кременчука. Але вибух у ТРЦ «Амстор» знову зірвав їх з місця, змусив переїхати до Знам’янки на Кіровоградщину.
Відкрили, коли відчули «запах смерті»
Батьки Олени жили в багатоповерхівці поблизу заводу. Саме там завдавалися основні авіаудари. Востаннє рідні спілкувались 8 березня, а 9-го був «приліт» у їхній будинок, вигоріло багато квартир. 1 квітня сусідка, яка жила поверхом вище, повідомила Олені, що мама не виходить із квартири. Сусіди відкрили квартиру лише тоді, коли звідти вже почав просочуватися «запах смерті».
«Ми пропонували мамі евакуюватися в перший день війни, – стримуючи сльози, розповідає Олена. – Але вона сказала, що не залишить батька, який вже три роки прикутий до ліжка. Потім ми вже не могли їх забрати, бо мости через Сіверський Донець, що розділяє місто, зруйнували».
Війна забрала найрідніших
Їх знайшли у кімнаті разом: мама лежала на підлозі, тато – на дивані, одна нога спущена. На переконання Олени, в мами не витримало серце від авіаударів, а тато намагався встати…
Їх винесли і поховали неподалік будинку, під номерами. Син Святослав залишився у дідуся й бабусі по татові. Нині він із бабусею перебуває у Запорізькій області. У свекра Олени, коли він дізнався про смерть сватів, стався інсульт. Він теж помер. Так «русскіє асвабадітєлі» зруйнували щасливе життя цієї родини, як і тисяч інших. Вбили найрідніших людей…
Спілкування під прицілом
Коли російські війська окупували Ізюм, зразу ж почали глушити зв’язок. Люди виходили на гору Крем’янець – це було єдине місце, де ловив зв’язок, і телефонували рідним, щоб повідомити, що живі. Поряд завжди стояли солдати з автоматами і контролювали кожну розмову.
«Там завжди було багато людей, і одного разу по натовпу цивільних відкрили вогонь, – згадує Олена. – Десять чоловік загинули. Люди почали боятися виходити. Був випадок, коли жителі стояли в черзі по воду біля джерела, і один чоловік просто впав, думали, що йому стало погано. Кинулись допомогти, а в нього пробита голова, по ньому влучив снайпер. Непоодинокі випадки розстрілів були, коли роздавали гуманітарну допомогу. Спочатку збирали людей, роздавали харчі, зразу ж з’являються російські журналісти знімати репортаж про те, як допомагають цивільним. І тут же розпочинаються обстріли, а вони коментують, що це українські війська вбивають населення. Люди добре розуміють, що це були постановочні сюжети для російської пропаганди, бо обстріли були з окупованих територій, де не було українських військових».
Їхня брехня вбиває!
Із перших днів окупації рашисти запустили в місті Z-радіо та випускають газету «Ізюмский телеграф», де поширюють вигідну для них інформацію. «Я не вірю жодному їхньому ЗМІ. Тепер розумію вислів: «Слово – це теж зброя». Раніше не замислювалася над цим. Росії вірити не можна, їхня брехня вбиває українців не гірше «Градів» і «Смерчів», – каже Олена.
Будинки розбомбили, а люди живцем залишалися заблоковані в підвалах. Багато людей гинуло під завалами, їх не дозволяли рятувати. Як і не дозволяли забирати трупи, які лежали посеред вулиць. Багато людей не витримували психологічно і вчиняли самогубства.
«Особисто знаю, що близько 60 людей залишилися у підвалі назавжди, там були діти, жінки, пенсіонери, – згадує жінка. – Ще й досі пам’ятаю той ядучий дим від спалених будівель та людських тіл. Окупанти використовували людей як живий щит. Свою техніку розміщували у житлових кварталах, були випадки, коли навіть дітей забирали і саджали до своїх БТРів. Не вкладається в голові, як таке звірство може бути в 21 столітті, в епоху цивілізації. Ніби два світи. Ми жили, працювали, розвивалися, розбудовували міста і села, а поряд сусіди складали плани, як нас знищити».
«Вільне життя» в окупації
«Людям в окупації дуже складно, – з відчаєм розповідає Олена. – Росіяни займаються мародерством, «усмиряють» непокірних. У людей немає засобів до існування. Руські кажуть: «Кто не работает, тот не ест!» Працюючому на сім’ю видають пайок – склянку олії, пачку крупи, банку консервів і пів хлібини. Люди залякані, бояться виходити з дому. Колаборанти поздавали списки людей, хто був в АТО. Над ними та їхніми сім’ями знущаються. Відомі випадки катування. У соцмережі побачила ролик, який виставили росіяни. Вони допитували чоловіка, це був мешканець нашого міста, я його впізнала. Глянувши в його очі, завмерла – в його погляді було скільки відчаю і болю!»
«Щодня молюся…»
«Прошу в Бога, щоб дав сили нашим захисникам і захисницям вигнати цих катів із нашої землі. Щоб кожна мати, дружина, дитина дочекалися свого сина, чоловіка, батька. Коли дивлюся в соцмережах відеоролики про наших хлопців, які посміхаються, у мене навертаються сльози. Я дуже добре розумію, що вони там переживають на нульових позиціях, в якому пеклі вони перебувають і якою ціною їм даються ці посмішки. Вірю в наших воїнів, у силу і могутність нашого народу, вірю в перемогу. Все буде Україна!»
Петро Мельник, Кіровоградська область
18.08.2022
Матеріал підготовлений у рамках проєкту Local Media Support Initiative, що реалізовується УКМЦ за підтримки International Media Support IMS
