Немає жодної людини в Україні, життя якої не змінив би ранок 24 лютого. Багато горя, сліз, переживань і зламаних доль приніс із собою ворог, коли ступив на нашу землю. Люди розпорошилися по світу, рятуючись від руйнівної сили війни. Багато родин сьогодні мріють про Перемогу, щоб знову возз’єднатися. За чотири місяці зовсім змінилося життя й нікопольських підприємців Наталі та Юрія Жернакових та їх трьох дітей: 16-річної Діани, 12-річної Сніжани та 7-річного Мілана. Про те, як їх сім’я опинилася та влаштувалася у Чехії, розповіла Наталя.
Дорога додому
Як і більшість нікопольців, 24 лютого ми з чоловіком проснулися від потужного вибуху. Що почалася війна, дізналися від знайомого, який подзвонив майже відразу після пробудження. Почали читати новини і жахнулися, адже лише за кілька днів до того відправили доньок на санаторний відпочинок до Одеси, куди в перший же день війни прилетіли ракети. З санаторію подзвонили та попросили забрати дітей.
Ми швидко зібралися і поїхали на заправку, де вже були кілометрові черги, а пального не було. Почали з’ясовувати обстановку. Дізналися, що під Одесою начебто вже стоять танки, місто закрите і туди потрапити неможливо. Почалася паніка, бо дітям було страшно, вихователі дзвонили, щоб ми терміново їх забрали, а ми, в свою чергу, не могли виїхати через низку причин. Останніми у санаторії залишалися відпочивальники з Харківської області, бо Харків обстрілювали нещадно, та нашої, Дніпропетровської.
Підняли всі зв’язки, знайшли жінку із Дніпра, яка дісталася до Одеси і взяла на себе відповідальність вивезти всіх дітей, батьки яких не змогли доїхати до санаторію. Вона сама вивозила 83 дитини. Військові на бронетранспортерах прикривали наших дітей. Дорога на них чекала надважка – 500 кілометрів до Дніпра їхали понад дві доби з чотирма пересадками. За можливості батьки вивезених дітей забирали їх по дорозі. До Дніпра прибули 24 дитини, двоє з них були наші, їх ми вже на третю добу від початку війни змогли зустріти в обласному центрі.
Допомагати людям – сімейна риса
Незважаючи на пережите, бажання покинути Україну відразу не виникало. З перших днів війни наша родина всіляко намагалася бути корисною: діти ходили плести маскувальні сітки; Діана, старша донька, продавала свої картини на користь ЗСУ; Сніжана, середня донька, добре співає, тому брала участь у благодійних концертах; я ж розпочала волонтерську роботу по збору коштів на потреби армії.
Роботи було багато, люди у нас надзвичайні, радо відгукувалися на заклики про допомогу. Та через декілька тижнів стало помітно, що активність дещо знизилася, майже перестали перераховувати кошти, всі трохи виснажилися і морально, і фізично, адже у той час багато підприємців тимчасово припинили свою діяльність, співробітники залишилися без заробітку. В Україні вже ніде було купити ні військове спорядження, ні матеріали та фурнітуру для його виготовлення.
Вирішила спробувати залучити кошти з-за кордону або доєднатися до якоїсь потужної благодійної організації. Знайшла оголошення, що у Чехії бракує україномовних волонтерів. Коли обговорили таку можливість всією сім’єю, ніяких суперечок з цього приводу не виникло. Діти мені вже давно говорили про те, що більшість їх друзів з батьками полишили місто, моя мама також підштовхувала мене до виїзду, бо дуже переживала за онуків, але сама я виїхати з трьома дітьми не наважувалася.
Своє16-річчя Діана (крайня зліва) відзначала за плетінням маскувальних сіток
Тому 16 березня я з мамою та чотирма дітьми, трьома своїми та подругою старшої доньки, батько якої не може виїхати, вирушили переповненим евакуаційним потягом до Львова. Прямо у потязі святкували 7-річчя Мілана, нашого сина. Чоловік з нами відразу не поїхав, бо мав багато справ.
Волонтерська місія
Відразу приїхали у Прагу. Деякий час з іншими волонтерами я допомагала українцям, які тільки-но прибували на вокзал, зорієнтуватися. У столиці Чеської Республіки наша родина зупинилася ненадовго, адже всі місця для розселення вже були зайняті. Нас направили у містечко Усті-над-Лабем. Тут на волонтерських засадах я почала співпрацювати з декількома благодійними організаціями, що допомагають Україні.
Ми об’їздили багато міст у різних країнах з волонтерською місією: були у німецьких Дрездені, Мюнхені та Берліні, у польській Варшаві, збирали підписи для звернення про закриття неба над Україною. Мене шокував загальний масштаб роботи, яку розгорнули чехи задля нашої підтримки. Десятки пунктів допомоги у кожному містечку. Люди приносили їжу, одяг, речі тощо, які прибулим з України можна брати безкоштовно.
Але вже помітно, що цей рух поступово згасає, адже той, хто хоче залишитися, підшукує собі роботу, щоб не сидіти на шиї у чехів. Хоча, побувавши у декількох країнах та поспілкувавшись з різними людьми, можу сказати, що вся Європа нас підтримує, адже тверезо усвідомлює, що Україна відстоює сьогодні не лише свою незалежність, а й воює за всю Європу. Тому готові допомагати всім і скільки буде потрібно.
Діана була єдиною українкою, яка взяла участь у виставці художніх робіт у Чехії. Також вони разом зі Сніжаною брали участь у благодійному онлайн-фестивалі у Празі, де Діана отримала гран-прі, а Сніжана посіла перше місце.
Я – депутат Нікопольської районної ради, тому цікавлюся досвідом чеського місцевого самоврядування, ходила навіть у мерію міста, в якому ми живемо, розповідала їхнім депутатам про нашу біду та про те, чим ми займаємося у Чехії. Сподіваюся, що найкращі здобутки вдасться привезти на Нікопольщину. Незважаючи на мовний бар’єр, ми знайшли спільну мову.
Побут по-європейськи
Я вже знайшла роботу: два місяці працюю на заводі з вироблення автомобільних деталей. Але, на жаль, це підприємство знаходиться в іншому населеному пункті, тому треба просинатися о 3-й ранку, щоб з двома пересадками дістатися до роботи на 6-ту.
Діана знає чеську мову, адже мріяла вищу освіту здобувати в Чехії, готувалася заздалегідь. Тому донька змогла влаштуватися на роботу у місцеве кафе.
Якщо в Україні на сьогоднішній день канікули, то у Чехії всі навчальні заклади ще працюють, дівчата відвідують школу, син – дитячий садочок.
Чоловік, який приїхав через 2 місяці до нас на допомогу, коли вся сім’я захворіла на Covid і опинилися у різних лікарнях, влаштувався на роботу на хімзавод.
Живемо в гуртожитку, але не в одній кімнаті, а розкидані по різних поверхах. Половина дітей з бабусею живуть на 4-му поверсі, половина – з нами на 10-му. Навіть поїсти разом зібратися не можемо, бігаємо з каструльками з поверху на поверх. Спершу зіштовхнулися навіть з тим, що треба було якось поділити всі засоби гігієни, як то мило чи зубну пасту, щоб всім було зручно. Їхали з дому майже без речей, тому виникли такі побутові проблеми, які б раніше здалися нам дикістю.
Незважаючи на те, що побут в цій країні постаново в нас налагоджується, дуже хочеться додому. Хоча страшно, коли низько пролітає літак. Відразу думаю про тих людей, хто залишився в Україні.
Чеська гостинність
Приємно, що мене підтримали партнери з Чехії, з якими ми модернізували станції для моніторингу повітря на радіаційний фон у Нікополі. Ці люди допомогли мені в Празі. Пропонували гроші, але я категорично відмовилася. Тоді вони подарували мені каструлю, в якій вже після того, як приїхала у гуртожиток, я знайшла крони. Було так ніяково, але водночас приємно. Були випадки, коли абсолютно незнайомі люди робили всілякі приємності: неочікувано куплять буханець свіжого хліба або цукерки для дітей, тривалий час привозили у гуртожиток гуманітарну продуктову допомогу. У чехів відмінна від українців вдача: вони ввічливі, постійно посміхаються і дуже намагаються догодити. Хотілося б, щоб і у нас так було.
Післявоєнні бажання та мрії
Я щодня думаю про день повернення. Хочу брати участь у відбудові країни. Впевнена, що після Перемоги з-за кордону повернуться люди, які, проживаючи, наприклад, у Європі, привезуть із собою цікаві ідеї, як покращити життя в нашій країні, впровадити позитивний досвід. Молодші діти категорично не хочуть залишатися за кордоном, хочуть додому, а старша донька мріє вивчитися у Чехії, щоб в Україну повернутися вже досвідченим митцем.
Думаю, після війни значно зміниться на краще не тільки навколишній світ, але й саме суспільство, бо з тих, хто виїхав за межі країни, повернуться лише справжні патріоти, ті, хто любить свою країну, об’єднані у єдиний народ, єдину націю.
Переоцінка цінностей
За три місяці, що наша сім’я перебуває у Чехії, діти швидко подорослішали. Ми зіштовхнулися з ситуаціями, коли мали постійно чимось ділитися та економити. Наші діти не звикли до таких жорстких обмежень, у Нікополі вони були забезпечені всім необхідним. Тому я дуже переживала, як вони поставляться до того, що маємо одну на всіх зубну пасту, капці чи мило. Чи не почнуть мені дорікати? Мені самій було незручно та прикро за те, що наші діти змушені переживати якісь ущемлення в будь-чому. Одна літрова каструлька на шістьох. Дівчата мають навіть у школу йти з мокрим волоссям, бо немає фена тощо. Такі речі, про які раніше ми навіть не замислювалися.
Довелося купувати непоказний одяг, їсти певний час найпростішу їжу. Я вдячна, що ніхто з дітей мене жодного разу не дорікнув цим, не гидував нашим побутом біженців. Для мене все, що з нами трапилося, також стало уроком: як виявилося, можна жити без багатьох звичних нам речей, ходити деякий час у одному й тому самому одязі тощо. В один момент життя може полярно змінитися. Але головне, що я можу пишатися своїми дітьми.
Бути багатодітною мамою
Бути мамою трьох дітей – це надзвичайна відповідальність. Ти і вчитель, ти і лікар, ти – цілий всесвіт. Тут у мене четверо дітей, і за кожного я переживаю, про кожного піклуюся. А коли діти ще й талановиті, треба зробити все, щоб вони розкрили свої здібності вповні, щоб талант не згас, не загубився. Навіть у чужій країні мої дівчата мають платні заняття: Діана з малювання, Сніжана зі співу. І діти результатами своєї наполегливої праці доводять, що все недаремно.
Родинна традиція – завжди разом
Перед війною почали ремонт у Мілана в кімнаті. Він цьогоріч має йти до першого класу, тому готували кімнату школярика. Дещо зробити так і не встигли. Разом з тим, у нашому домі є кімната, де приймаємо гостей, там маленький стіл. Я завжди мріяла про великий білий стіл, за яким збиратиметься не лише родина, а й наші гості, про білі стільці до нього. Родині оголосила, що тепер щовечора будемо пити чай за великим столом. Замовила саме такі меблі ще до 24 лютого. Покупку оплатила заздалегідь, але до війни ще не отримали, думала, що вже й не відправлять у такий час.
Але чоловік подзвонив – він час від часу приїздить додому у Нікополь – і сказав, що стіл вже стоїть запакований вдома. А я тепер навіть не можу пригадати, який він має вигляд. Сьогодні мені навіть здається, що ми вже ніколи не зберемося за тим столом, а якщо й зберемося, то зовсім нескоро.
Я постійно тут згадую, як ми всі разом ліпили вдома вареники. Зараз сезон тих, що з вишнями. Цьогорічний Великдень також відрізнявся від звичного. Раніше ми всією сім’єю пекли паски, фарбували крашанки, діти змагалися, у кого найгарніша паска, хто її найкраще прикрасить. Грали у настільні ігри тощо. З війною ми втратили ці сімейні радощі, діти рідко бачать батька і мене, живемо навіть на різних поверхах, що вже й говорити про час, проведений разом. Всі, як намистинки, які розсипалися і які треба знову збирати разом…
Оксана Лимар, Нікополь
Фото з сімейного архіву сім’ї Жернакових
Матеріал підготовлений у рамках проєкту Local Media Support Initiative, що реалізовується УКМЦ за підтримки International Media Support IMS
