Війна в Україні триває вже п’ятий місяць. За цей час біженцями стали мільйони людей. У кожного з них – своя історія. Коли я, журналіст з Харківської області, випадково дізнався, що у Золочівському районі Львівської області одружилися мої земляки, які змушені були через війну покинути власну домівку, відразу почав шукати зустрічі із подружжям. З Романом Шаламовим ми говорили на ґанку сільського клубу, нашими свідками були пара лелек і двоє маленьких буськів, що оселилися по сусідству.
Життя розділилося на «до» та «після» війни
Роман і Оксана жили до війни в селі Довгеньке, що за 30 кілометрів від Ізюма, майже на межі Харківської і Донецької областей. Наразі цей населений пункт постійно фігурує у звітах Генерального штабу України, тут йдуть запеклі бої на Ізюмсько-Слов’янському плацдармі. Роман працював у сільгосппідприємстві «Золота Нива», мав стабільну роботу і заробітну плату. Оксана виховувала двох синів – 7-річного Олександра та 5-річного Артема – та була при надії, носила під серцем сестричку для своїх синів.
«У кінці лютого мешканці села дізналися, що російські літаки нещадно бомблять Ізюм. Незабаром почалися обстріли і нашого села, з літаків та важкої артилерії накривали житлові будинки селян, російські бомби почали вибухати поблизу й нашої домівки. Ворожі снаряди та ракети цілили по підрозділам ЗСУ та Територіальної оборони, які розташувалися поруч із селом», – згадує Роман.
Приймав пологи у дружини під обстрілами
І додає: «18 березня ми, як завжди, сховалися з дружиною та дітьми до льоху. Сиділи і чекали, коли закінчиться бомбардування. Але цього вечора у дружини почалися пологи. Ми піднялися до хати. На жаль, фельдшера у селі знайти було неможливо. Дружина була в свідомості і підказувала мені, що і як робити. Я обробив руки спиртом, одягнув медичні рукавички і сам прийняв пологи. О третій годині ранку під обстрілами на світ народилася наша донечка, яку ми з дружиною символічно назвали Вікторія».
Евакуація під вибухами снарядів
Після народження дитини, каже Роман, в селі стало гарячіше, обстріли посилювалися. Односельці поступово почали покидати домівки. Староста громади одним із перших покинув Довгеньке.
«Односельчани, які мали власні автомобілі, вивозили свої родини з села. Ми теж почали думати про евакуацію. 24 березня в Довгеньке приїхали волонтери з релігійної організації, які й вивезли нас до Слов’янська. Там ми мешкали у тимчасовій квартирі», – розповідає чоловік.
Певний час родина прожила на Донеччині, але коли фронт почав наближатися, то прийняли рішення їхати на захід України. Евакуаційним потягом з Краматорська доїхали до Львова.
«Було таке відчуття, що ми постійно тікатимемо від обстрілів російських загарбників. Було моторошно дивитися у новинах, як через два дні після нашої евакуації на залізничний вокзал Краматорська прилетіла російська ракета і десятки українців загинули», – з сумом говорить Роман.
Півтори доби родина їхала евакуаційним потягом з Краматорська до Львова. Після прибуття до кінцевої станції волонтери відвезли родину в сільську громаду за 80 кілометрів від обласного центру.
Народилися і мешкали на сході, а одружилися і живуть на заході
Навіть опинившись далеко від дому, наші герої продовжують мріяти та будувати плани на майбутнє. Після короткої адаптації на новому місці Роман і Оксана прийняли рішення офіційно одружитися, бо до цього часу жили в цивільному шлюбі. Зробити цей крок спонукали пережиті разом складні години війни. Діти, зізнається Роман, психологічно важко перенесли переїзд на нове місце проживання, часто згадують своє село і друзів. Батьки поки що не говорять дітям, що їхня хата зруйнована і від села практично нічого не залишилося. Рідних і близьких у подружжя на Ізюмщині немає і повертатися їм поки що нікуди. Роман сподівається на допомогу від держави та чекає на якнайскоріше закінчення війни. У той день, коли ми говорили з Романом, він був один на господарстві та доглядав за двома дітками. Дружина перебувала з немовлям у Львівській лікарні. Війна позначилася на здоров’ї жінки та її донечки. Вікторія повільно набирає вагу, на жаль, через стрес у дружини пропало молоко, тому дівчинку годують дитячими сумішами. Роман вдячний сусідам, які приносять родині молоко, картоплю та інші продукти. Родиною опікується й староста села, яка передає гуманітарну допомогу, також допомагають місцеві фермери. Господар родини думає над тим, як пережити холодну зиму, адже у старенькому будинку, де вони зараз живуть, немає газу, вікна з однією рамою. Та все ж він мріє про повернення на рідну Ізюмщину.
«У мене болить душа за рідне село, за Ізюмщину. Розумію, поки там не буде української влади, ми не повернемося. Вірю у наші ЗСУ і в те, що перемога буде за нами. Ми їм дуже вдячні, молимося за них. Хочеться, щоб швидше настав мир. На жаль, життя не стане таким, як було, а розділиться на «до» і «після» війни. Я вірю, що Україна стане ще кращою, відбудується і розквітне», – говорить на прощання Роман.
Фото зроблені автором матеріалу та взяти з інтернетпростору
Кость Тарасюк
Матеріал підготовлений у рамках проєкту Local Media Support Initiative, що реалізовується УКМЦ за підтримки International Media Support IMS
