Коли мова заходить про південні регіони України – нині окуповані, вже відвойовані в кремлівських загарбників чи ті, які вони так прагнуть захопити, – ми згадуємо Херсонщину, Миколаївщину, Одещину, Запоріжжя. Ми бачимо, як гасла путінських посіпак про те, що «россія здесь навсєгда» розбиваються тут об потужний спротив як військових, так і цивільних.
Проте, як показує досвід, далеко не всі жителі південних регіонів України навіть сьогодні усвідомлюють, чому саме так званий «русскій мір» прагне окупувати ці території.
Чому українці півдня нашої країни досі переконані у «братерськості» з росіянами та в тому, що якби не росія, яка нібито з часів імперії облаштовувала південні регіони України, то всі ці території були би ледь не «диким незаселеним степом»?
Відповідей на це запитання декілька. Але перш за все ми маємо розуміти, що коли йдеться про сучасну окупацію півдня України, говорити про неї треба, починаючи навіть не з 2014 року. У 2014 році путін лише вирішив відновити та продовжити те, що до цього робилося протягом століть, і події 2014 року стали підґрунтям для того, що сталося у лютому 2022-го.
Махінації імперії
Те, що ми сьогодні розуміємо під словосполученням «російська пропаганда», насправді має глибинне коріння. Просто нині з феноменальним розвитком ЗМІ, телебачення, кіномистецтва та інтернету пропаганда в росії набула таких масштабів, про які Йозеф Геббельс свого часу міг лише мріяти.
Все те, що має у своєму арсеналі російська пропаганда, викохувалося в росії століттями, гарно «підживлювалося» цензурою та різного роду заборонами на «інакомисліє».
Тоді, 200-250 років тому, завданням пропаганди було довести до свідомості українців, що вони не українці, а «малороси». Бути «малоросом», у свою чергу, як мінімум невигідно, а як максимум – ганебно. І тому «імператорською милістю» було створено так звану «Новоросію» – таку собі квазікопію «Великоросії». Відповідно, бути вже «новоросом» – і престижно, і вигідно.
Саме цьому імперські росіяни навчали українських дітей у тодішніх на швидку руку зросійщених школах. Імперці розуміли значення освіти в ті часи: її міг отримати далеко не кожен. Освіта була швидше привілеєм для середнього та вищого класів суспільства – поміщиків та власників виробництва, такої собі бізнес-еліти тих часів. І якщо дітей цієї бізнес-еліти переконати, що вони ніякі не українці, а «новороси» чи навіть «великороси», то вже діти цих дітей навіть не матимуть сумнівів у тому, хто вони, а згодом як панівний клас вимагатимуть і від інших зречення своєї української ідентичності. Зокрема – від закріпаченого селянства. А, значить, система знищення самоідентифікації українців працюватиме.
Сьогодні така політика називається «ідеологією». Ідеологія окупантів полягає у знищенні історичної пам’яті молодих поколінь, а відтак – знищенні національної самоідентифікації, вихованні зневаги до рідної мови, культури та до своїх предків.
Бо коли нове покоління забуває про історію своєї рідної землі, дуже просто нав’язати вигадану історію, а точніше – суцільну історичну брехню. Адже хто зі стертою пам’яттю зможе обґрунтовано заперечити наратив, що, мовляв, до того, як на південь України прийшла російська імперія, тут анічогісінько не було?
Європа пам’ятає все
На момент створення так званої «Новоросії» 1764 року населення тогочасного півдня України не мало змоги протистояти потужній машині російської пропаганди. Історична, народно-побутова пам’ять українців знала, що сама російська імперія була створена московським царем Петром І лише 1721 року, тобто на той момент існувала лише 43 роки, однак наступники Петра залучили колосальні державні та фінансові ресурси для того, щоб легітимувати так звану росію. Державу, яку так назвали, поцупивши назву Русі. Тієї Русі, яка існувала лише і виключно на території нинішньої, та й тодішньої України.
І якщо Петро І почав з того, що під страхом смерті звелів звезти всі стародавні рукописи та родові книги з України до москви (нібито для переписування, але зрештою їх спалили, розпочавши процес знищення пам’яті про справжню історію українських земель), то його наступники, значною мірою Катерина ІІ, фактично завершили цей процес.
А Європа на той час мала мапи відомих картографів, інженерів-дослідників, котрі знали, як називалась територія тогочасного півдня України споконвіку та які розвинені міста з інфраструктурою були осередками культури й економіки регіону.
Зокрема, в Національній бібліотеці Франції у Парижі донині зберігається великий середньовічний атлас світу, який складається із понад 70 частин. І Україні в цьому атласі присвячені цілих три частини! Цей атлас у 12-му столітті створив арабський географ і мандрівник Мухаммад аль-Ідрісі на замовлення сицилійського короля Рожера ІІ, тобто, він був однією з основ географічних знань у тогочасній Європі.
Так, на мапі південної частини України є не лише три великі річки – Дніпро, Дунай та Дністер, але й північне узбережжя Чорного моря, яке, на переконання тогочасних географів, було територією, заселеною українцями.
© jnsm.com.ua
На цій карті є не лише Київ, Канів, Переяслав, але й міста, де сьогодні знаходяться Херсон та Одеса. Тобто, майже тисячу років тому вже існували міста там, де сьогодні розташовані сучасні Херсон та Одеса, а в описі зазначено, що ці міста були збудовані київськими князями для того, щоб контролювати водні шляхи.
Адже картографи, коли створювали мапи, спиралися не на власні уявлення про якусь країну, а на те, як ту чи іншу територію називали люди, котрі її населяли. Мапи створювались не стільки для вивчення їх у тогочасних університетах, скільки для розвитку торгівлі. Тобто, це була коштовна та кропітка праця, оскільки від правильності мапи залежав успіх торговельних експедицій, а, отже, престиж картографа. В ті часи не існувало загальноприйнятих назв країн та народів, як сьогодні, у міжнародно визнаних кордонах, і саме тому точність мапи була надважливою.
Але повернімось до назви. Відома мапа Гійома де Боплана, створена 1648 року, тобто за 200 років до утворення росією на загарбаних територіях так званої «Новоросії», показує, що ніяких «новоросів» на території України не існувало. А на картуші мапи чітко написано: «Україна». Кількома ж роками раніше французький картограф Гійом Сансон видав мапу, на якій чітко написано не просто «Україна», а й те, що це «Країна козаків». І ця країна тягнулася аж до Північного Причорномор’я.
Нічого не змінилося і через 150 років після появи цих двох мап. І вже в середині 18-го століття в Європі виходять атласи, на яких південь нинішньої України позначений не просто як країна козаків, а як густо населена територія з розвиненими містами. Зокрема, на початку 18-го століття побачила світ мапа Пласіда де Сент-Елена та П’єра Дюваля. На карті позначено Коцюбіїв (Koczuby) – теперішню Одесу.
© jnsm.com.ua
Імперський сказ
То навіщо ж було формувати якесь квазіутворення, якщо на середину 17-го століття російська імперія вже підім’яла під себе весь південь України?
Можливо, хтось здивується, але за ці два з половиною століття мотиви московитів не змінилися.
Знищивши загрозу спротиву козацтва та підкупивши манкуртів (так, в ті часи теж такі були), імперці створювали псевдозаконне підґрунтя, щоб залучати переселенців та віддавати їм загарбані землі. Адже якщо знищити історичну назву, брехливо створивши нову, то й документи можна створювати нові, надаючи їм псевдолегітимності. Відтак з’явилися всілякі «Указы Новороссийской Губернской комиссии об отводе земли офицерам», «Указы Новороссийской Губернской комиссии, рапорта межевщиков и билеты на право владения землей», і нові власники земель користувалися цими указами, разом із тим змушуючи українців, котрі споконвіку жили на землях півдня України, почуватися неповносправними, людьми «другого сорту».
Опинившись на межі боротьби за власну гідність, мало хто з українців на той час міг чинити бодай якийсь моральний спротив. Адже, як вже зазначалось, бути «новоросом» означало бути людиною, на яку розповсюджувались бодай якісь тогочасні закони та громадянські права. А якщо хтось мав сміливість називати себе вільним українцем, це означало, що він одразу опинявся поза законом. І все це щедро здобрювалося «реформами», які насправді мали на меті знищення всього українського.
Ось лише декілька щаблів на шляху до русифікації так званої «Новоросії» після загарбання земель півдня України:
- 1764. Інструкція Катерини ІІ про зросійщення України.
- 1769. Указ синоду РПЦ про конфіскацію у населення українських букварів та українських церковних книг.
- 1784. Повна заборона початкової освіти українською мовою.
- 1786. Заборона вживання української мови у церковних службах та викладання українською мовою.
- 1831. Скасування у містах Магдебурзького права, що унеможливлювало ведення судочинства українською мовою.
- 1862. Закриття українських недільних шкіл. Припинення видання українського літературного та науково-політичного журналу «Основа».
Зрештою нові покоління українців вже не хотіли бути ані «малоросами», ані «новоросами» – вони хотіли бути «великоросами». І байдуже, в чому це проявлялось.
Сьогоднішні кремлівські «тлумачі» стверджують, що «Одесса – русскій город», так само як Херсон, Миколаїв чи Запоріжжя, а отже всі, хто тут живе, – «русскіє».
Але хто такі ці «русскіє»? Адже до 1721 року не було ніякої росії, а територія «болотної цивілізації» називалась Московія. І саме так вона була позначена на всіх європейських мапах, зокрема й на тих, про які говорилося вище. Ба більше, навіть після створення російської імперії ніяких «русскіх» як окремої національності не з’явилося не те що на загарбаних імперією територіях, а й у самій імперії.
Проте літописи знають схоже слово. От тільки писалося воно інакше та означало зовсім інше. У літописах 11-13 століть часто зустрічається слово «руський» на означення конфесіоніму. Тобто, «руський» – це не «хто», а «який, чий». Найчастіше цим словом позначали тих нащадків московського улусу Золотої Орди, які прийняли віру Русі – християнство. «Чиєї віри?» – «Руської». «Ти чий?» – «Руський».
Проте московити використали це означення на свою користь, прирівнявши своїх «руських», тобто тих, хто прийняв віру Русі, до тих «руських», які жили на території колишньої Київської Русі, а відтак називали себе «народом руським» – народом Русі.
Найчастіше слово «руський» зустрічається у грамотах та листах часів українського Запорізького козацтва, коли гетьмани писали листи до татарських ханів та польсько-литовських королів. «Ми – народ руський», – звучало в грамотах Запорізького козацтва в тому значенні, що козаки протиставляли себе католикам та мусульманам, з одного боку, а з іншого – визначали свою національну приналежність до території, де існувала відома всій Європі велична держава Русь.
Саме ці грамоти запорізьких, а пізніше і всіх козаків вже в часи нової російської колонізації, а саме на початку 20-го століття та СРСР, були використані російськими пропагандистами та фальсифікаторами історії для того, щоб показати: бачте, так звана «Новоросія» була створена на теренах півдня України тому, що там жили «русскіє».
Так чи інакше, але так звана «Новоросія», створена указом Катерини ІІ на півдні України, проіснувала рівно стільки ж, як і сама російська імперія. І вже 1917 року це квазіутворення зникло само собою. Навіть тоді, коли південь України заливали кров’ю Денікін, Врангель та РКЧА, ніхто не згадував про «Новоросію» та не пропонував її відродити.
Радянщина
Говорити про часи СРСР та вплив цих 70 років фактичної окупації на український південь можна дуже багато. Адже такої кількості поневолень, переселень, депортацій, як протягом радянських часів, Україна до цього не зазнавала.
Проте на один беззаперечний факт повторної нищівної русифікації варто звернути увагу.
Вмонтований у будову Радянського Союзу концепт титульної нації передбачав, що представники цієї титульної нації мають займати якщо не всі, то переважну більшість керівних посад в організаціях, установах та закладах освіти всіх рівнів у всіх республіках. А відтак, починаючи від директорів і завучів шкіл чи бригадирів на підприємствах та закінчуючи вищим партійним керівництвом УРСР, всі ці люди були «русскіє». І досить часто не за національністю, а за способом пристосуванства та бажанням знищити українське на догоду русифікації.
Було щонайменше три великі хвилі русифікації українського півдня. Перша – часи сталінської індустріалізації, друга – часи відбудови після Другої світової війни, третя – фактично перед розпадом СРСР у 1980-х роках, коли для «впровадження планів ЦК КПРС» до всіх обласних та районних центрів України, а до промислово-торговельних центрів українського півдня наймасовіше, з росії почали завозити «молодих спеціалістів». Інженерів, вчителів, викладачів переселяли цілими родинами. А фахівців із Миколаєва, Херсона, Одеси та Запоріжжя, навпаки, переселяли за Урал чи до регіонів, де були суднобудівельні заводи і порти росії.
Звісно, що українська мова, яка на той час вже фактично не звучала у великих містах півдня, наприкінці 1980-х почала зникати навіть у райцентрах та селах. Бо саме туди масово завозили «молодих спеціалістів» різного штибу, які вимагали спілкування виключно російською. Згодом російська мова стала просто «модною», і не те що діти та підлітки, а й дорослі люди переходили на російську.
Українці півдня почали соромитись того, що вони українці. А додатком до цього комплексу меншовартості стало масове впровадження в школах нових підручників з історії. У москві, ленінграді в середині 80-х років 20-го століття почали з’являтися численні публікації, присвячені так званим «білим плямам» в історії. І стосувалися вони здебільшого висвітлення років «діяльності» російської імперії, її так званої «величі» та створення «спільної спадщини». Ці публікації увійшли до оновленої програми з історії СРСР. Адже тодішній «совок» уже тріщав, у республіках з’являлись національні рухи, і потрібно було зробити щось, щоб ретроспективно показати неперевершене значення «титульної російської» нації в єднанні народів задовго до СРСР.
Все це завершилося тим, що покоління українців, котрі сьогодні мають понад 45 років, були переконані, що південь України завжди був «русскім» і живуть там виключно «русскіє люді».
Замість епілогу
«Будь-яка імперія живе на чужих територіях. Будь-яка імперія існує за рахунок підкореного. Будь-яке завоювання супроводжується «перевигадуванням» здобутого – від корінних жителів в кращому випадку лишається топоніміка» («Дикий Захід Східної Європи», Павло Казарін).
Сьогодні російські окупанти невипадково використовують тезу про те, що Одеса, Херсон, Миколаїв та Запоріжжя – російські міста. Тисячі людей, які нині проживають на території як вільного, так і окупованого українського півдня, – це саме покоління 45+, яке з дитинства вивчало цю маячню у школах.
Чому важливо це знати і усвідомлювати?
Через свої наративи і міфи росія дотепер (як правонаступниця минулих утворень) впливає на суспільну свідомість. Протягом століть вони намагалися знищити українців як націю, тепер нищать державу. Ідентичність (визначення себе) має багато вимірів: етнічний, громадянський, регіональний, професійний, релігійний, політичний та багато інших. Знищення нашої етнічної, національної ідентичності завжди було метою РІ-СРСР-РФ.
Зараз нам надважливо зберігати нашу громадянську ідентичність – відчуття приналежності до держави, довіру один до одного, повагу та гордість, готовність захищати та захищатися. Саме це є головною мішенню російської пропаганди та маніпуляцій. Нація потребує минулого, але зараз вона бореться за майбутнє України.
До речі, ще 2015 року професор Запорізького національного університету Федір Турченко разом із донькою Галиною Турченко видали книгу «Проект «Новоросія»: 1764-2014 рр. Ювілей на крові». Ця велика робота спрямована на встановлення історичної правди, подолання тотальної брехні.
Вивчаймо історію!
Матеріал підготовлений у рамках проєкту “Зміцнення інформаційної стійкості в Україні” у партнерстві з International Practitioners` Partnership Network (Естонія) за підтримки Європейського Союзу.
